Розділ «86. Залізні не вмирають (біографія сотника Армії УНР Л. Романюка)»

Відродження 3-ї Залізної дивізії

9 червня 1920 року Друга стрілецька дивізія, яку навесні сформував Олександр Удовиченко, що повернувся з денікінського полону, змінила свій порядковий номер на третій і стала називатися Залізною. Юридичні підстави до цього були незначні: до 2-ї дивізії приєдналися залізні з 3-го Окремого кінного полку, який постав унаслідок катастрофи під Животовом. Головна мотивація полягала в імені командира дивізії, який скликав під свої знамена залізних з інших частин. Саме Олександр Удовиченко символізував «залізну» традицію. І вояки сходилися.

Повернувся до кадру 3-ї Залізної і сотник Романюк. Разом із дивізією він взяв участь у наступі з Галичини, форсуванні Дністра біля Городенки і подальших боях.

Та в жовтні 1920 р. Польща і совєтська Росія, що вели між собою таємні переговори, домовилися про перемир’я. Це означало, що наша армія (25 тисяч вояків) залишилася сам на сам проти півмільйонної Червоної армії. Історик Іван Кедрин-Рудницький писав, що польсько-російський договір «є особливим «мементо» для українців: вистерігатися будь-коли іншого союзу з Польщею, як тільки такого, що гарантом збереження його польською стороною була б українська сила».

Українці не могли не прийняти черговий виклик долі. Козаки і старшини розпачливо змагалися вже не стільки за незалежність України, скільки за «честь своєї зброї». Наша армія, писав Леонід Романюк, «билась до останнього набою, не скапітулювала і не схилила свої стяги, вкриті славою в боротьбі за Українську Державність».

Останній салют рідній землі

Останній бій 3-тя Залізна дивізія провела 21 листопада 1920 року. Вісім гармат 3-ї бригади обстріляли кінноту Григорія Котовського, що наближалася до мосту через Збруч — москалі хотіли зашкодити переправі та захопити полонених. Бригада Котовського одразу сховалася в ярок. Зате вискочила ворожа батарея та з відкритої позиції почала гатити по станції Волочиськ. «Гармаші 3-ї Залізної дивізії рішили вистрілити до кінця свої набої… За декілька хвилин від ворожої батареї залишилися тільки шматки, її цілковито знищено… Батареї правої групи були зняті з позиції лише після того, коли останній набій випущено на ворога. Це був останній салют рідній землі».

Розміреним алюром наблизилась кіннота 3-ї Залізної дивізії до мосту й не поспішаючи почала переходити на галицький бік. «Перепустивши всіх, — згадував старшина Юрій Костянтинів, — велично і навіть натхненно, нагадуючи бога війни Марса, полковник Удовиченко на білому коні зі своїм штабом останнім перейшов слідом за своїм військом».

Тут на міст вискочило кілька возів, але їх наздогнали котовці й почали рубати. Олександр Удовиченко разом з ординарцем С. Нескоромним повернули коней. Пролунало кілька пострілів. Виручати вже не було кого… Назустріч червоним кіннотникам біг польський старшина з білим прапорцем…

На галицькому березі старшини і козаки мусили розлучатись зі зброєю, якою вони бились за волю України. «Ще тяжче було пережити козакові розлуку з конем, із своїм вірним бойовим товаришем. Загартовані в боях козаки плакали, цілували своїх коней, передаючи їх у чужі руки».

Тієї ж ночі обеззброєних козаків і старшин Залізної дивізії відвели подалі від кордону та розмістили у галицьких селах. У грудні сотника Романюка разом із рештками 3-ї Залізної поляки інтернували на східній межі Познанщини, у таборі Каліш, дозволивши дивізії зберегти свою внутрішню організацію. Хоч і обеззброєні, ув’язнені за дротами, вояки продовжували жити «враженням воєнних подій» і сподіваннями, що мир між Польщею і совєтською Росією довго не триватиме, «а тоді й вони будуть потрібні».

У таборах і поза ними

«Те, що ми зберегли нашу внутрішню військову організацію, родило в наших душах надію, що ми, хоч і без зброї, залишались військом», — розповідав Леонід Романюк. Тим більше що 3-тя Залізна дивізія й раніше відступала на захід, а потім переможно поверталася. Це народжувало надію, що так станеться і тепер. «Ми сподівались, — писав сотник, — що ось-ось прийде наказ і ми знову підемо в бій за Українську Державність. Дарма що тепер ми за дротами, дарма що їли гнилі оселедці і чорний гливкий хліб з остюками… Україна ж нас чекає…»

Тож, коли Юрко Тютюнник покликав козацтво у новий похід на рідну Україну, багато хто із залізних зголосився. Пішов і Микола Чижевський, якому колись Леонід Романюк не дав здійснити самогубства. Сам Леонід, як виглядає, у похід уже не пішов, можливою причиною було те, що у таборі в нього відкрився туберкульоз легень…

Багато не повернулося козаків із того рейду: хтось загинув під час боїв, когось розстріляли котовці під Базаром. Леонід Романюк у книзі «Третя Залізна дивізія» наводить список лицарів Другого зимового походу, які загинули під час останньої спроби регулярної української армії визволити Батьківщину. Подаю список зі своїми доповненнями та уточненнями.

У боях під час рейду загинули:

підполковник Минаківський (11 листопада в бою за ст. Чоповичі),

сотник Сарачан,

поручники Михайло Солтуненко і Дем’ян Сікорський (17 листопада під с. Малі Миньки),

хорунжі Варжанський, Чернелівський, Адольф Антосевич, Євген Мазанівський, Гриць Майдачевський (15 листопада під с. Леонівкою), Сергій Полонський, Павло Слюсарів,

підхорунжі Василь Кобельський, Павло Мельник, Корній Букрій, козак Дмитро Крисальний.

А 22–23 листопада 1921 р. у м. Базарі було розстріляно таких вояків Залізної дивізії:

поручники Ернст Єгер Артурович із Праги (німець), Погиба Федір Данилович із м. Літки Чернігівської губернії, Ходько Борис Олексійович із Києва,