Розділ «35. Кривава драма в Житомирі»

— А хіба що? — запитав я.

— Та ось повіз я був до міста своєму синові, що вчиться там в гімназії, харчів трохи, то й забрали якісь шмаркачі. Пробував не дати — так рушницю піднімає. Повіз я, куди кажуть, мовчу вже. От, гадаю, побачу там старшого, може, той відпустить. Коло касарні спинили, кажуть занести все до їх. Заніс я й та питаю, де б мені побачити старшого. Повела якась добра душа, показала. Вартовий пустив мене, запитавши, чи я до «товариша комісара». Зайшов, глянув, а там цілий кагал, і все молоді жидки. Я й не радий уже був, що попав туди, але мене питають, що треба. Оповів усе та й прошу повернути харчі. «А звідки ти?» — запитує комісар. Не встиг ще й рота я стулити, коли назвав село, як всі жидки так і закипіли та щось комісару ґелґочуть. Подивився він на карту, що лежала на столі, підійшов до мене та й каже: «А так ти з петлюрівської сторони, шпіонить приїхав сюди. Забрати у нього коні для Червоної армії». Я й просити, й доводити йому, що нічого не знаю, — але де там?! Виштовхали мене жидки, ще й вартовому сказали, аби з касарні вигнав. Заболіло мені дуже, бо з чим я на господарстві лишився без конят?! Мав ще думку піти шукати управи, але господиня, де мешкає син, порадила не робити того, щоб не попасти до ще гіршого комісара, який може й у «каталажку» посадити чи в «Чеку» там якусь. Погані настали часи, — сумував він…»

Надходили і приємні відомості: Бердичівська група Січових стрільців успішно розпочала контрнаступ. Полонне, Миропіль — знову в наших руках. А на ранок — ще одна радісна вістка: прийшов наказ здобути Житомир. «Повеселішали стрільці — остогидло їм мокнути й день і ніч на варті в сих болотах. Та й загалом вперед весело йти, не те що відступати».

18 березня передні чати 4-го полку Січових стрільців вже зустрілися з ворогом. Більшовики бою не прийняли. Кинувши свої позиції, поспішно відійшли на Житомир.

19 березня чекали серйозного бою — адже до Житомира лишався один перехід. Але ворожих лав не зустріли. Лише гармати червоних закидали шлях стрільнами. Цілили по шосе та обіруч нього.

Попереду йшов сусідній курінь. Він численний і дисциплінований: у його складі багато старшин (до 70 %), спаяних до того ж земляцтвом, а то й дружбою з дитячих літ. Лаву вів командир куреня. «Он у центрі його висока, мужня постать. Недалеко падають ворожі кулі, в яких-небудь 40–50 кроків, але вміло веде лаву командир». Як тільки пролунає ворожа сальва, він командував: «Вперед!» І січовики посувалися, щасливо віддаляючись від гранат, які падали на їхні сліди. Йшли без поспіху, без жодного пострілу. Вже підійшли до шанців, викопаних ще в часи Світової війни.

Високо посвистували кульки. Цокали по деревах, збиваючи галузки і кору, «а часом й біля вуха заспіває». Рикошет завжди небезпечний: від такої кулі — страшне поранення.

Праворуч, на позиціях 2-го Залізничного полку, почулись кулеметні черги. Очевидно, вже зійшлись із більшовиками.

«У нас тихо, — згадував Павло Макаренко. — Лише чути гучний і спокійний голос: «вперед» — «лягти»… І видко, як зараз же підрівнюються флангові сотні, що не чують голос. Перебіжки робимо вже короткі й бігом. Кульки густо сикають, як встанеш. Лежачому — зовсім безпечно».

Раптом густо сипонули ворожі скоростріли. Їхні голоси вмілий вояк розрізняв легко: оце «Люїс», а там ближче до шосе — «Максим». «Уже видко просіку, по якій темним шнурком тягнуться шанці, а над ними — хмарки диму від стрілів». Незважаючи на постріли, курінний у повний зріст пройшов уздовж усієї лави. На його устах сяяла посмішка.

— Щось гаряче мені стало, хлопці, — жартував він, — випити чогось би треба, та потерплю вже до Житомира. Там гарне пиво чехи роблять.

— Та й горілочка знайдеться, — відгукнувся весело хтось із лави.

— Та вже буде, як заслужимо, — минаючи стрільця, кинув командир.

— Будьте уважні, — тихо передається по лаві, — приготуйте багнети.

Уже зв’язковий стрілець побіг до резервів із наказом присунутися ближче. Передня лава тим часом піднялася і перебіжками кинулася вперед. Більшовики стріляли стоячи. Але січовикам у той день щастило — нікого з них навіть не поранило. Хоч і шалено працювали ворожі скоростріли. Аж булькотіли, аж захлинались. А січові стрільці, не стріляючи і без вигуків, наближалися до ворога. Вже якихось 200 кроків лишилося.

— Не поспішати й не відставати, — кинув козакам командир, який ішов попереду. Потім обернувся і з криком «Слава!» повів лаву на ворога.

Швидко стихли постріли з шанців… Доки лава добігла до них — червоні вже були за просікою, в лісі. Вони поспішали до Житомира.

У шанцях стрільці знайшли купу мішків із цукром…

— Ага… Люблять москалі солодке…

За кущем розшукали цілий кулемет. Поспішали дуже москалі, то й кинули.