Розділ «35. Кривава драма в Житомирі»

Не зустрічаючи опору, лава рушила далі.

Прийшла радісна інформація від сусідів: виявляється, «залізничники», як почули стрілецьке «Слава!», «без багнетів пішли на багнети». Ворог не витримав їхньої шаленої атаки і поспішно відкотився аж за Тетерів.

Нарешті загомоніли й українські гармати. Вони обстрілювали міст через Тетерів і касарні Житомирської юнацької школи, де січовики ще недавно ночували…

За яку годину стрільці вже розмістилися «на старих квартирах». Радісно вітали їх люди. «І наслухались од них за сю ніч стрільці страшних річей про події в місті за сей час. Не спав ніхто».

Ось і ранок. Гармати загули, як тільки на світ благословилось.

«Били на шляхи за місто, на двірець — аби більше пошкодити ворогові. Та вже там не було його, — згадував Павло Макаренко. — Он представники міста йдуть назустріч, підносять хліб-сіль, вітають як бажаних гостей. Під звуки оркестри, після бойової лави, що обійшла всі вулиці міста, — стрункими рядами вступили полки до Житомира (4 п. С. С. і 2-й Залізничний).

І з кожної хати на передмісті, з кожного будинку в центрі міста радісно вітали нас житомиряне, запрошували на гостину, оповідали без кінця про господарювання москалів… Лише швидко чорна хмара покрила сю сонячну радість. Запанувала помста над серцем козацьким… Почались розстріли жидів…

Не буду окреслювати сієї сумної сторінки в історії 4 п. С. С., минаю її цілком свідомо… Історія… винесе незабаром свій осуд тим вчинкам, головне — об’єктивно зможе поставитися до них. Одно лише кортить мені й донині: а чи була в той час така сила, щоби здержала руку месника? Бо ж то не був звичайний собі «погром», як звуть повсюди. То оті оповідання й звістки підготовити ґрунт, розпалили серце козацьке, що ще не забуло всіх минувших знущань і кривд історичних… І коли б не було їх, не повторювалися вони й зараз би — то не стало б і сумного… Все йде властивим шляхом, все має причини й наслідки», — так завершив свою розповідь старшина 4-го полку Січових стрільців Павло Макаренко, не бажаючи описувати криваву житомирську драму.

Але збереглося свідчення іншого учасника бою за Житомир — отамана 1-го партизанського загону Окремого ударного корпусу Армії УНР Олександра Євтухіва. Це свідчення доповнює картину житомирської трагедії.

У перший день українські частини зайняли тільки частину міста, що біля станції. Вже вночі Житомир перетворився на пекло: в ньому «коїлось щось страшне».

Лунала безперервна стрілянина. «То розбиті большовики грабували крамниці і робили погром. Цілком ми заспокоїли місто лишень на третій день… — згадував старшина Олександр Євтухів. — За бій під Житомиром у нас було 8 ранених. Один залізничник — тяжко, в живіт, потім — помер. Зате в місті у нас із вікон було забито 12 козаків і такий же відсоток ранених. То були наслідки бою на вулицях і, крім того, декотрі елементи (у величезній більшости — жиди) стріляли в нас з вікон. Ми, звичайно, не лишалися в боргови — і платили тим же. Таке відношення до нас жидів і було наслідком того, що гебрейська частина населення міста була трохи пощипана. Але до нас їх били страшенно розлютовані большовики-втікачі, котрих вони обдурили… По списках місцевого Совдепу було видно, що 85 % його були жиди. Миж иншим, багаті. Наприклад, син житомирського богатійшого тютюнозаводчика Боярський… Ми ледве-ледве спинили повальні грабунки, і то на 3-й день. Міське хуліганство страшенно грабувало крамниці, селяне з охрестних сіл приїзжали з підводами і грузили жидівське майно. Було страшенно важко припинити це. Вся Київська і Бердичівська вулиці були рознесені дощенту. Багато жидів було побито. Казали, що знаменитий Жидівський погром в Кишініві зблід би перед ним. Словом, кров ллялася рікою. Козаків ніякими силами спинити не було можливим. І все ж таки в цім багато винні жиди. Як, наприклад, могла реагувати темна маса козацтва на стрільбу з кулемета по нашій патрулі з одного дому на Бердичівській вулиці з виключно жидівським населенням? Кулемет і 2 кулеметчиків, один із них був жид, накрили на місці і, крім того, знайшли багато рушниць. І це мало наслідок… що все чоловіче населення цього трьохповерхового будинку було розстріляно з того ж самого кулемета, старшини про це взнали лишень потім. Творився кошмар. На що вже трохи звик до цього, але і то коробило. Наш начальник штабу (Особливого ударного корпусу отамана О. Палієнка. — Р.К.) Мантуляк рушився розуму, як казали потім, від крови…»

Коли Житомир було відвойовано, то «на першу звістку про те ближчі села вислали до 2000 охотників, озброєних, готових у похід». Це була допомога, що відіграла велику роль у подальших боях, особливо під с. Станишівкою.

«Багато тоді полягло стрільців, а ще більш — селян, що майже з порожніми руками йшли в лаву…» Цим свідченням Павла Макаренка я і закінчую розповідь про криваві бої за українське місто Житомир.