Розділ «Київськi вуличнi бої»

Побачивши, що дальший опiр зовсiм марний, частина червоногвардiйцiв почала залишати "Арсенал" i пробиратися через пiдземнi ходи до Днiпра. Залишилося близько 150–200 чоловiк — вони вирiшили захищатись …" (72).

А в цей час на "Арсеналi" була справжня панiка. Нiхто не чекав приходу червоних гайдамакiв. Першими здезертирували збiльшовиченi богданiвцi. Зранку 2 лютого вони облишили один з флангiв оборони заводу та здались червоним гайдамакам. Останнi передали їх Богданiвському полковi. Прапорщик Калениченко, що також перебiг, був на мiсцi вбитий богданiвцями (73). Так закiнчилась зрада у Богданiвському полковi. А ось що писав про становище в самому "Арсеналi" в той день Є.Чайковський:

"Ревком, розумiючи безглуздiсть дальшого опору, скликав мiтинг червоногвардiйцiв, на якому було вирiшено припинити вогонь i залишити "Арсенал". Частина повстанцiв, серед яких були І.Юнаков, Ю.Моспан i я, через водосточнi колектори пробрались до Днiпра, а потiм в Дарницю. Звiдси ми, влившись в червоногвардiйськi загони, рушили потiм на визволення Києва. Друга частина захисникiв "Арсеналу" вирiшила оборонятися до останку" (74).

Загальне становище на "Арсеналi" було надзвичайно важке. Ось що згадував червоногвардiєць М.Дубасов:

"В "Арсеналi" не було вже води. Змученi бiйцi заспокоювали спрагу жменями снiгу. Закiнчувалися запаси патронiв. Пораненi лежали на холоднiй цементнiй пiдлозi, спливаючи кров'ю. Не було медикаментiв i перев'язочних матерiалiв" (75).

Лави оборонцiв "Арсеналу" весь час зменшувались, надвечiр їх залишилось не бiльше 200. Приблизно стiльки ж робiтникiв та воякiв змогли вирватися з заводу. Іншi лежали мертвими або вмирали на всiй територiї "Арсеналу". Ввечерi цього ж дня з заводу з групою молодих людей вибрався i Олександр Горвiц. Вiн мав зiбрати боєприпаси та медикаменти i повернутись до "Арсеналу". Однак йому не пощастило. Вже тодi, коли вiйська М.Муравйова взяли Київ, знiвечене тiло Горвiца було знайдено на схилах Днiпра. Фактичному коменданторi "Арсеналу" в час його слави та героїчної загибелi було всього 20 рокiв.

Пiсля того, як на "Арсенал" не повернувся О.Горвiц, його захисники ще бiльше пiдупали в дусi. Вони були приреченi…

А в той час до українських вiйськ надходили все новi й новi пiдкрiплення. Плiч-о-плiч з богданiвцями, богунцями та вiльними козаками вже билися гордiєнкiвцi, полуботкiвцi, матроси, червонi гайдамаки, наливайкiвцi. Згодом до них приєдналися й хлопцi — вiльнi козаки зi станцiї Київ ІІ-Товарова. Вони, силою до 50 багнетiв, звiльнивши вiд червоногвардiйцiв Василькiвську вулицю, через центр прибули до "Арсеналу" (76).

Однак штурм заводу в цей день так i не вiдбувся. Усi чекали пiдходу важких гармат, чорних гайдамакiв, дорошенкiвцiв та 1-ї сотнi сiчовикiв на чолi з С.Петлюрою. Було зрозумiло, що тiльки важкi гармати зможуть допомогти побороти великi арсенальськi мури.

Ввечерi 2 лютого (20 сiчня) бiля "Арсеналу" з'явився броньовик з бiлим прапором. Члени Центральної Ради востаннє запропонували арсенальцям вийти з територiї заводу та скласти зброю. Однак червоногвардiйцi, незважаючи на свiй пригнiчений настрiй, вiдкинули цi умови. Бiй мав поновитись (77).

На ранок наступного дня планувався генеральний наступ на "Арсенал", а поки що мiсце бою огорнула густа нiчна темрява.

Рештки вiйськових частин та червоногвардiйцiв Подолу укрiпилися на Щекавицькому цвинтарi. Було їх чоловiк 50, не бiльше, — усiх, хто залишився в живих пiсля 4-х днiв боїв. У цiєї жменьки людей закiнчувались патрони та не було гранат. Їх можна було захопити голiруч. Однак О.Думiн, разiв у десять перебiльшуючи факти, з помпою написав, що цiлий день сiчовики в рукопашному бою вибивали аж 300–400 червоногвардiйцiв. Насправдi все було не так. Сiчовики зранку почали дертись на гору та, користуючись тим, що в супротивника майже не залишилось вогнепальних запасiв, у рукопашному бою перебили майже всiх подiльськмх червоногвардiйцiв, використовуючи при цьому гранати та багнети. Так було злiквiдовано бiльшовицьке повстання на Подолi.

Загалом, у цi днi можна було зовсiм обiйтися i без сiчовикiв, бо значної ролi в київських вуличних боях вони не вiдiгравали. Так само не заробили сiчовики i слова О.Думiна:

"Своїм виступом 29 сiчня у київських боях сiчовi стрiльцi врятували не лише життя членiв уряду i Центральної Ради, що все ще радила чи не в повному своєму складi, але й саму тогочасну українську державнiсть" (78).

Подiльськi червоногвардiйцi внесли найбiльш яскраву сторiнку в iсторiю бiльшовицького повстання в Києвi, й не їхня вина, що комунiсти 60-х — 70-х рокiв героями зробили тiльки залiзничникiв та арсенальцiв. Навiть потворна пам'ятна дошка, присвячена подiльським червоногвардiйцям, була почеплена в 1987 роцi, та й не на колишню фабрику Матiссона, а на будiвлю за 20 метрiв вiд неї. Загалом, є великою несправедливiстю, що радянськi iсторики навiть у тi часи забули подвиги справжнiх героїв. Практично всi 250 бiйцiв, якi першого дня повстання виступили на бiй, загинули. Спiввiдношення сил супротивникiв весь час (крiм поодинокого виступу сагайдачникiв) було удвiчi чи утричi на користь українських пiдроздiлiв. Не є геройством перемагати вiйська, якi удвiчi слабшi. А тому не є геройством i бої сiчовикiв на Подолi, якi до того ж ще й втратили кулемет, який захопили червоногвардiйцi.

Пiсля боїв вiд 340 сiчовикiв залишилось лище 180, вiд восьми кулеметiв — п'ять. Унаслiдок боротьби на Подолi сiчовики були настiльки знекровленi, що взяти участь у подальших боях не змогли.

Головнi залiзничнi майстернi

У той час, як активний опiр арсенальцiв та подiльцiв припинився, залiзничники тiльки надумали пiдняти повстання. Зранку 2 лютого (20 сiчня) 1918 року залiзничники без перешкод почали просуватися вiд вокзалу до центру мiста. Полуботкiвцi та вiльнi козаки вiдпочивали пiсля боїв на Шулявцi, а тому далеко не одразу вiдреагували на виступ червоногвардiйцiв. Загiн бiльшовикiв, у якому знаходилось не бiльше 250 воякiв, легко вiдкинув караули грушевцiв та повiльно став займати вулицi в районi вокзалу: Безакiвську, Степанiвську, початки Жилянської, Марiїнсько-Благовещенської, Караваївської. Лiвим флангом червоногвардiйцi вийшли на дiлянку Бiбiковського бульвару мiж Галицькою площею та пам'ятником графу Бобринському, захопили Златоустiвську та Дмитрiївську вулицi, дiйшовши таким чином аж до Львiвської вулицi (79).

Лише тодi українськi пiдроздiли зреагували на червоногвардiйцiв, якi спокiйно вешталися мiстом. Як видно, залiзничники навiть не знали, куди їм iти та що робити. Адже "наступати" в такiй глушi, як Дмитрiївська чи Златоустiвська вулицi, було просто недоцiльно. Якщо б вони прагнули пiти на допомогу подiльцям, то вони мали йти Бульварно-Кудрявською вулицею та вдарили в тил сiчовикам. Якщо вони прагнули захопити Центральну Раду, вони мали б наступати Бiбiковським бульваром. Нам здається, що бiльшовики-залiзничники просто не знали, нащо вони взагалi все це роблять. Так чи iнакше, однак бiля 15 години полуботкiвцi та вiльнi козаки перейшли в наступ та вiдбили залiзничникiв.

Загалом, унаслiдок цих безефективних боїв червоногвардiйцi надвечiр були вiдiгнанi за Ботанiчний сад, де й залишились до ранку наступного дня. Увечерi 2 лютого невеличкий загiн залiзничникiв попрямував на станцiю Волинський Пост, де знаходились ешелони зi зброєю. Тут за допомогою 40–50 солдатiв червоногвардiйцi захопили ешелон з рiзним вiйськовим майном, який i був переведений до залiзничних майстерень тiєї ж ночi. В ешелонi крiм величезної кiлькостi вогнепальної зброї та запасiв набоїв було й чотири гармати. Одна гармата вже вночi була поставлена бiля пожежної станцiї в напрямковi Кадетського шосе, iнша — бiля кузнi, напроти Степанiвської вулицi. Двi гармати лишалися на платформi (80).