Розділ «XVII. ПОДIЇ»

Мамцю наша ласкавая, мамцю наша гарная, на кого ж ви нас покидаєте? Хто ж нас в голову поцiлує, хто ж нас приголубить, хто ж нам одежину справить?

Та ми ж вас бiльше не дiждемо, та ми ж вас бiльше не побачимо. Та з якої ж сторони вас виглядати, та на що ж нам бiльше сподiватись?

Сонечко вас не зiгрiє, вiтер не обвiє, нiхто не погукає. Та як же вам у сирiй землi бути, самiй-саменькiй для всiх нас милiй?

Та хто ж нас до ладу доведе, замiж видасть, в люди пустить, поженить?

МАТЕРI ЗА ДИТИНОЮ

Дитино ж моя солоденька, щебетушка моя! Людськi дiти жиють, а моє пропадає. Порадонько ж моя, потiхо ж ти моя. I чого ж ти на мене розгнiвалась, чого мовчиш, словечка не вимовиш?

Чи я ж тебе не годувала, а чи я ж тебе не доглядала? А чи я ж за тобою нiченьки не досипала?

Дитино ж моя нерозважливая, голубко моя сизая. Та чого ти собi вибрала таку хату смутную, та таку невеселую, та таку безнадiйную? Що туди зайти, а назад нема вороття?

Ой, Боже ж мiй, Боже, як же менi тепер бути, як же менi тепер жити, без моєї ластiвки, без мого щастячка, без моєї надiї, без моєї розваги?

МАТЕРI ЗА ДИТИНОЮ

Дитяточко моє милеє,

да куди ж ти убираєшся,

да куди ж ти споряджаєшся?

Вiдкiль тебе виглядати, вiдкiль тебе,

визирати?

Чи тебе соловейки одщебетали,

Чи тебе зозулi одкували?

Яка ж твоя дорiженька смутна та невесела,

яка твоя хатина темна, непроглядна.

Що нi дверей, нi оконечка, нi праведного