Розділ «Додатки»

На горі Прислопі ми звели великий бій з москалями, і в тому бо! ми втратили одного вбитого і 30 ранених, а зате взяли до неволі понад тринадцять соток росіян. В альбомі "УСС" є згадка про цей бій і написано, що в тому бою ми взяли до неволі 600 росіян, а то тому, що це мало місце на німецькому відтинку фронту, де була німецька артилерія, котра абсолютно не мала нічого спільного з нашою засідкою і окружениям московського війська, котрого сила була на шість разів більшою за нас, то все-таки німота поділила здобич менше-більше по половині, й так оголосили у звідомленнях з боевого фронту.

Може дехто з бувших військовиків подумати, що таку велику перемогу належить приписати хитрощам нашого команданта, сотника-німця, то в тому випадку було б несправедливим, бо цю засідку й окружения ворога належить приписати нашим стрільцям-гуцулам, котрі в тих горах виростали зі своїми чередами овець і знали там кожну пропасть, кожне джерело і кожну гору.

По тій перемозі ми від'їхали вузькоторовою залізницею до Кирлібаби, де також велись завзяті бої, в котрих обі сторони так себе взаімно винищили, що жодна сторона без нових військових сил не була у стані рушити з місця.

Обі ворожі собі сторони допроваджували нові боєві сили до боєвих ліній. По нашій стороні був один баталіон, тобто наша сотня і три мадярські компанії, а по російській стороні — цілий полк, то значить, що ворожі сили були на чотири рази більші від наших, що в перших початках змушувало нас до великої чуйности. Стрілецька позиція була на горі Кирлібабі, а три мадярські компанії займали дві менші гори направо від нас.

На Кирлібабі наше життя було надзвичайно тяжке. На новій позиції треба було будувати окопи, снувати дротяні перепони і жити в будах зі смерекових гілляк, подібних до копиць сіна.

Не знаю, чи може бути тяжча праця, як будувати окопи в кам'янистих горах під ворожим обстрілом? Харчі були дуже погані, й було їх мало, а найгірше було із хлібом. Австрійські війська вдарили на Румунію, де забрали великі склади кукурудзи і кукурудзяної муки, що були залляті нафтою, і з тої смердючої муки нам давали хліб, що годі було те назвати хлібом, бо привозили у мішках на конях якісь кукурудзяні шкурлати із дрібками, що розділювали минажкою (мискою. — Ред.)

Ці прикрі обставини змусили нас зажадати від Стрілецької команди наших старшин. Недовго ми ждали, як до нас приїхали наші старшини — сотник [Омелян] Левицький, четар [Осип] Іванович, хорунжі Гриць Голинський, Роман Каратницький і [Володимир] Стафиняк. Разом з ними приїхало також кількох підстаршин, з котрих я ще пам'ятаю десятника [Василя] Цюпака, вістуна Панька Чортоломного і вістуна Саракуна.

Із приїздом наших старшин життя в сотні почало постепенно поправлятись, тільки страшна лють (люті морози. — Ред.) і великі засипи снігу безмірно докучали. В роках 1916–1917 була страшно люта зима. В Карпатах морози доходили понад тридцять ступенів. Ми і мадяри були щасливі, що стояли у грубому лісі, але російські війська напроти нас стояли майже на безлісній горі, а де-не-де були в них малі деревця завбільшки свято-вечірніх ялинок.

Одного вечора, на початку місяця січня, мадярська сторожа донесла, що росіяни приготовляються до наступу, бо до їхніх окопів прийшло багато війська.

Від команди баталіону прийшов приказ подвоїти службу і зарадити строге поготівля. Ніч була страшно зимна. Стійкових змінювано щопівгодини. Коло години десятої дижурний визвав мене явитися до сотника Левицького. Оба ми не знали, чого сотник хоче від мене. Прийшовши до сотника, я дістав від нього приказ, щоб зараз іти до мадярської сторожі першої компанії і прослідити, чи дійсно москалі приготовляють наступ. Та сторожа була найближча до москалів.

Я пробував викрутитись, щоб не йти. Говорив сотникові, що я не знаю, де та сторожа знаходиться. Це все не помогло. Сотник відповів мені, що сторожа знаходиться на кінці язика, що у нас означало, що на те маєш язик, як чого не знаєш, то запитай такого, котрий знає. Настільки був сотник Левицький добрий, що телефоном повідомив коменданта мадярської компанії про мій прихід і просив його, щоб той уділив мені всякої потрібної помочі.

Мадяр-лейтенант обійшовся зі мною дуже чемно і добре угостив, а рівнож випозичив мені свій револьвер, щоб я не мусів тягатись із крісом. Оба ми пішли до мадярської польової сторожі, котра була віддалена на вісімдесят кроків від російської польової сторожі. То було дуже близько, але так мусіло бути, бо та гора, на котрій те діялось, була як би поперечна — починалась від гори Кирлібаби, а верхом лучилась з горою, на котрій були москалі, і була крита грубим лісом.

На польовій сторожі лейтенант заборонив стріляти, аж поки я поверну, і попрощавсь зі мною. Я, цілком на біло одягнений, поліз поміж дроти і грубі сосни до краю ліса, а далі, лежачи, підсунувся під малу крислату смерічку, котра не була далі як 35–40 кроків від російської польової сторожі.

Росіяни працювали при будові землянки. З їхньої розмови і докучливих жартів я переконався, що їх є дві частини, одна боєва, а друга будівельна — "сапери".

Може, по півгодині я [від]чув, що мої ноги деревіють від морозу. Треба було вертатись. Повернувши до землянки мадярського лейтенанта, побачив, що він уже спить. Звідтам я повідомив сотника Левицького, що нема потреби вірити в те, що росіяни будуть робити наступ. Вони будують на польовій сторожі землянку, а з того, що я чув, виходить, що боєвим частинам помагає при будові один "звод" саперів. Отже нема потреби тримати подвоєну службу в таку люту ніч. Не бавило (минуло. — Ред.) більше як десять мінут, як строге поготівля і подвоєння служби було відкликане в цілому баталіоні.

Слідуючого ранку я зголосився до сотника Левицького, щоб здати йому звіт з моє! нічно! служби. Сотник Левицький, так як ми його знали, був невірний Тома. Може, тому, що в цивілю був він адвокатом, то і сам мав багато до діла з неправдою та й через те був недовірчивим. Випитавши мене всі подробиці, зажадав, щоб я показав йому точно те місце, де був уночі. Сотник взяв свій далековид, і ми вийшли з окопів. Не було тяжко, бо на свіжому снігу можна було дуже добре доглянути моє леговисько під крислатою смерічкою і слід, куди я просунувся лежачи.

— Тепер вам вірю, але на другий раз не раджу так близько пхатись до ворога, бо можете того пожалувати, — сказав сотник.

І як можна те погодити? Вночі висилає тебе неначе чортові в зуби, а не знаєш де маєш іти, то говорить тобі, що на кінці язика. Коли щасливо повернеш і вже тобі нічого не грозить, тоді сотник милосердиться над тобою та перестерігає. Така доля!

Якось не дуже сотникова пересторога на мене поділала, бо, маючи цей день вільний від служби, я зараз по обіді сам добровільно пішов знову до мадярської польової сторожі, щоб удень добре приглянутись із густого лісу на розташовання російської польової сторожі. Хоч те було для мене цілком непотрібне. Я робив те без жодної цілі.

На мадярській сторожі я застав тих самих людей, котрі були вночі, а знаючи вже пару десятків мадярських слів, сказав мадярам: "Відяс, нем собот пушкат", що мало означати "Уважайте, не вільно стріляти". Командант сторожі відповів мені: "Йоввон баратом", і потім я пішов дальше, переліз дроти і, дійшовши до краю лісу, з-за грубої смереки почав приглядатись російській сторожі. За малою смерічкою я доглянув стійкового, котрий від зимна переступав з ноги на ногу, а руки держав запхані в рукави. Не знаю, хто кого скоріше доглянув, але він скорше мене закликав: "Пан!"