Розділ «М. Горбовий. Мій записник від 1917 року»

25 травня пішов гарний дощ, якого всі очікували віддовшого часу, бо була велика посуха. 26 травня — сильний вітер з дощем і мороз.

23 травня 43-та сотня іде до стрільниці, а з полудня — перегляд цілого полку. 28 травня вписався до сотенної санітарної стежі і ходжу щодня з полудня на виклад до курінного лікаря хорунжого [Мирона] Нижанківського по цілих днях приготування до відходу. Надворі гарно. Крім цього санітарного курсу, хотять, щоб ми, "старі" [вояки], ходили ще на вправи. Але то забагато — "два гриби в борщ". Вони хотіли (такі, як підхорунжий Лев Коник і ин.) пімститись на нас кількох "старих", що лишились від вартового відділу за "блаженної пам'яті вартового відділу", котрий правдою а Богом домагався тільки свойого права, яке було у нас з pp. 1914–1915 і ще в 1916 роках.

З цього дня, т. є. 28 травня, ставав я до сотенного звіту о виплату харчового за час відпустки. Та не дали, бо кажуть, що я спізнився на два дні. Але не в тім річ, що я спізнивсь, бо инчі і по два тижні спізнюються, а гроші дістають, але в тім, що справники і т. и. люблять хабарі брати. А я що сам не терплю ніяких хабарів брати, то ж і нікому не даю, бо чесний чоловік повинен тим гидитись.

Ще я просив, щоб мене приставили до курінного звіту в тій справі, але хорунжий [Степан] Навроцький (заступник сотника) не то щоби після військового права вволив мою волю, але ще засудив мене на 10 днів строгої тюрми і заборонив за той час ставати до звіту. То й таке — "за моє жито ще мене бито".

29 травня увільнив мене з тюрми сам-таки хорунжий і приобіцяв мені виплату належности, бо, певно, сам признав невластивість свойого засуду. Із браку часу по причині підготування до відходу нема як доходити свого права.

З 1 на 2 червня устроїли собі наші старшини гульню, таку, що тяглась до вечора другого червня. Розумієсь, що на то пішов не один наш побір. Мабуть, і мої 130 корон пішло "пану хорунжому на карти". А я на то так числив дуже, що навіть із дому не брав нічо грошей, щоб більше батькові лишити на домашні потреби. А що кожний зі старшин поприводив собі ріжних кревних та "посвоячених" та чорт зна кого.

2 червня уладили "пани" новобранцям щось таке наче "фестин", щоб відвернути увагу від себе. То так якби давали дитині за сотик обварінок, щоб не домагалась чого більшого і не перешкоджала родичам у їхній забаві.

3 червня — вітер зимний із дощем. Із причини морозів у половині мая обмерзли по городах бульба, фасоль і кукурудза. 5 червня випогодилось. Цього дня сказав мені хорунжий Навроцький, що мої гроші пішли на бібліотеку. Але як я сказав, що на бібліотеку дам книжки, лиш най мені гроші вернуть, бо зараз конче треба, тоді сказав, що ті гроші пішли на масло, яйця і т. и. до офіцерської кухні. То й таке!

7 червня збираємось до відходу. Ціле село вилягло на майдан. Жінки і дівчата почали обдаровувати стрільців чим хата багата. Хто масла, хто молока, одні хліба, другі борошна і т. и., а всім сльози на очах, а із жалю не можуть говорити. Так триває від 5.30 рано до 10 години перед полуднем.

О 10 год. збірка. Отаман куреню др. М. Волошин виголошує пращальну промову до всіх. По промові всі люди ударили у плач, як у дзвін, а нам: "Курінь, чвірками вправо вбік! На першу сотню лучити! Курінь, ходом руш!"

І земля застогнала під виступом кількох соток людей. Тоді ціле село загуло, мов тисячі уликів: "А не забудьте написати… Подай скоро адресу… Постарайся якнайскоріше прийти на відпустку… А не вспоминайте лихом…" І почалося відпроваджування. Одні пращаються устисненням руки, другі прямо-таки цілуються, одні плачуть, інші сміються, і так аж поза село. Люди почали прилишуватись, вертатись, бо була гарна, а тим самим дорога робітня днина. Зараз 3-тя сотня затянула пісню "Зажурились Галичанки через тую зміну, що відходять січовики та й на Україну", яку вивчив (тобто навчив. — Ред.) четар (командант 45-ї сотні Роман Купчинський), а прочі сотні зачали помагати. Так ми прибули до Вериня. Тут відбулось пращальне богослужения під голим небом для живучих, а поминальне за погибшими У.С.С. на українській землі. Священик цілого Вишколу У.С.С. [Анатоль] Базилевич мав промову, яку закінчив словами: "Дорогі товариші! Ідете на Україну. Хоч вона рідна і дорога нам, одначе заллята вона зараз явними і скритими ворогами. Тож молю вас, благаю — будьте для своїх чистими і лагідними, як голуб, але супроти ворога — чуйними, як вуж, проворними, як лис, а відважними і шляхетними, як лев!" По цім хор відспівав, а орхестра відіграла "Вже воскресла Україна", підчас чого цілий Вишкіл віддав честь прапорові У.С.С.

О 5 год. вечора, по виголошенню промови отаманом Коссаком, відходимо на двірець до Миколаєва. Під час походу орхестра наша грала вже пісню "Зажурились Галичанки", яку вже вивчили за нинішній день.

На двірці — віддання честі полковнику Розермайєрові і від'їзд о 8 годині.

8 червня снідання в Калуші, обід у Станіславові. У Коломиї привітали нас місцеві Українці й декого обдарували чим могли. Було б то не так, якби були вони скорше довідались, але то сталося вже тоді, як вже в'їхалисьмо на двірець. На їхнє привітання відповів отаман Коссак і священик. Їхній хор відспівав "Многая літа" і т. и., а після наш хор співав аж до від'їзду.

Вечеря в Неполоківцях. 9 червня снідаємо в Новоселиці, тут уже легше дістати і дешевше хліба, сала, пива і т. и. В цей час пізнати, що ми вже в иншій місцевості. Населення говорить вже й по-румунськи, церкви інакші, горбів не видно, лиш поля, на їх вітряки. О 10 год. вечора від'їздимо. 10 червня снідання у Помянковці (йдеться про залізничну станцію Романківці. — Ред.). Уже пізнати, що тут більше є землі, яку нас, бо села дуже рідко… Видно, що тут люди занімаються випасом овець, бо згуста стрічаємо цілі отари на полях. Поїзд їде дуже скоро. На двірці в Сикурені (мова про станцію Сокиряни. — Ред.) бачу Мадяра розбитого. Ліва рука відтята, голова розкроєна надвоє, мабуть, хотів сісти, як поїзд був у руху, випав і його троха поперло, або ліз попід нього.

Наші новобранці, що не були ще в боях і такого не здибали, дістали трохи пуду. Але нічого. Призвичаються до всього.

Обідаємо в Окниці і вечеряємо. Тут перший раз учулисьмо від місцевих Українців, як називали нас "австрійськими козаками". Але й було пізнати по чім. На машині нашого поїзду — три синьо-жовті прапори, на прочих возах по одному, усі вози умаяні зеленим галуззям, на отаманському возі — головний прапор, а на кождих — у дверях, стінах возових повиписувані великими буквами уривки з "Кобзаря" і инші відповідні вірші. Тож хто-небудь із чужих як побачив наш поїзд, відразу пізнавав, що це не звичайне австрійське військо, але щось цікавіше. У самій Окниці не був, але казали, що гарне місточко. Всюди видно достаток. Пуд (16 кг) муки пшеничної 13 карбованців, кукурудзяної 12 крб. Ї т. и. Але такі дрібнички як чорнило (шворц), гребінці і т. и., то дорожче, як у Галичині. Коло півночі від'їздимо. € чутки, що по Україні розрухи.

11 червня снідаємо в Більцях. Почавши від села Александрини, села стрічаються все густіше. Хати просторі, високі, вікна великі, але дахи криті трощею. Праворуч желізного шляху, коло міста Флоешті (можливо, що і село тої назви), впадає в очі множество колодязів попри дорогу, сказати б, таки на дорозі, бо при дорозі є ряд хат, а за їми ставок чи навіть потік. Колодязі криті переважно величезною камінною плитою, в якій є продовбана діра завбільшки з відро, одна від другої (на віддалі) 20–30 кроків, так що на просторі того села буде яких 60–70 колодязів. Можливо, що цим шляхом проїздили давно чумаки. Розпитати не було як, бо, почавши від Тирнова, крутиться на двірцях багато румунських жовнірів, а нам заказано без приказу висідати, щоб не було якої халепи, бо Румуни не зовсім увічливо дивляться на нас по причині подібності! нашої до австрійського війська.

Навіть по полях згуста колодязі. Лісів майже нема. Урядники переважно московські. А де-не-де можна стрінути і московського офіцера з погонами. Ближче до границі бессарабсько-української не видно по селах ні одної деревини. Що ще цікаве тут є — то то, що свиней білих дуже рідко стрічається — переважно чорні й червоні. Тут-таки хапаємо скоро обід і з їдунками — до возів, бо Румунів переважна більшість. Але яке то дрантяве! У нас Гуцули багато краще убрані, як це "румунське королівське військо".

Вечором переїздимо Дністер. Чим ближче до Дністра, провадить желізницю між досить високими скалами з білого пісковика. Береги Дністра також високі. На Дністрі бачу пароходи. А що це я на своїм життю стрічаю першу таку більшу ріку з пароходамитож і не дивно, що воно зробило на мене велике і приємне вражіння. А ще якраз був захід сонця, то був би стояв цілу ніч і глядів на воду, як там парохід білий, наче величезний лебідь, пливе поважно і величаво. І як він пливе помало, здається тобі, що він сам собі приглядається у воді й любується своєю красотою. А послідні лучі заходячого сонця добавляють ще більше принадну і чаруючу картину. На жаль, я не є поетом, тому і не можу краще то з'ясувати. До того ми скоро його переїхали і опинились на двірці Рибниці, де і вечеряємо.