Розділ «5. Українське козацтво»

За уточненими даними, Січ виникла дещо раніше на іншому дніпровському острові - Томаківці біля с. Городище Нікопольського району Дніпропетровської області. А Вишневенький разом із козаками отаманів Млинського і Єськовича звели укріплення на Малій Хортиці (острів на "старому" Дніпрі, за 700 м від Великої Хортиці) восени 1556 року.

Документи свідчать, що в 60-ті роки XVI ст. Січ була на острові Томаківці, а в 1593-1638 рр. розмістилася на дніпровському острові Базавлуці. У 1638-1652 рр. вона розташовувалася на Микитиному Розі. Тут Богдана Хмельницького було обрано гетьманом.

Найдовшу історію (1652-1709) мала Чортомлицька Січ (на території сучасного Каховського моря), з якою пов'язані походи Івана Сірка. За наказом Петра І її було зруйновано, оскільки більшість запорожців підтримала І. Мазепу. Потім Січ була на річці Кам'янці (1709-1711), в Олешках (1711-1734) та на річці Підпільна (1734-1775).

Посередині Січі був майдан, де відбувалися військові ради, навколо нього півколом стояли різні будівлі: військова канцелярія, пушкарня, майстерні, курені - довгасті низькі приміщення (з лози, дерев'яних колод, укриті очеретом або шкурами), в котрих жили козаки.

Наприкінці XVI ст. Запорозька Січ мала чітку військову організацію. Усе козацтво поділялося на полки по 500- 1000 осіб, якими командували виборні полковники. Полки складалися з сотень, очолюваних сотниками; кілька сотень утворювали курені, котрими керували отамани. Слово "курінь" означало будівлю, де жили козаки і була їхня кухня, а пізніше - й територіальну одиницю. Усього нараховувалося 38 куренів, де проживали, як правило, козаки-земляки. Тому курені і мали назви українських міст, наприклад: Батуринський, Канівський, Корсунський, Переяславський, Полтавський і т. д.

Кожний курінь мав свої місця для рибної ловлі, які щороку розподілялися на загальних радах січового товариства жеребкуванням. Кількість козаків на Січі змінювалася залежно від ходу воєнних дій, пори року, загрози епідемій (в ті часи це було досить часте явище) та інших причин, але ніколи не перевищувала 17-20 тис. Основна частина козаків проживала за межами Січі на зимівниках і з'являлася там для виконання господарських справ, під час обрання старшини чи підготовки до воєнного походу. Під страхом смерті на Січ заборонялося приводити жінок. Очолював військо козацьке виборний гетьман, який називався старшим (уперше титул гетьмана було офіційно визнано за Богданом Хмельницьким). Безпосередньо Січчю відав кошовий отаман. Канцелярію вів писар. Роль помічників гетьмана у військових справах виконували осавули. Обозний відав артилерією, суддя - судовими справами. Військовими клейнодами (знаками) у козаків були корогви (прапори) та бунчук - довге древко, на кінець якого насаджували мідну або позолочену кулю із жмутом волосся, подібним до кінського хвоста. Владу старшого (гетьмана) символізувала булава.

Вищою владою на Січі вважалася військова рада (коло), в якій формально мали право брати участь усі козаки. У Січі існувало дві ради, два кола: велике, загальне - з участю всіх козаків, і мале - з участю тільки старшини. Вона, часом удаючись до обману, підкупу, демагогії, проводила вигідні для себе рішення і зберігала владу в своїх руках, керувала Кошем.

Отже, і на початковому етапі історії Запорозької Січі не було повного демократизму. Волосне і низове козацтво поділялося на заможних і бідних козаків (дуків і голоту). Заможні запорожці мали човни, запаси зброї, солі, грошей, захоплювали за межами Січі землі, рибні й звірині промисли, де працювали бідні козаки і наймити.

Більшість козаків були українцями, але на Січі жили також росіяни, білоруси, молдовани, поляки, татари і представники інших народностей.

Українське козацтво створило самобутнє військове мистецтво, у численних походах і боях виявляло високий вишкіл як на суходолі, так і на воді. Запорожці були озброєні самопалами або рушницями, пістолями, шаблями, списами, використовували луки й стріли, добре стріляли з гармат. Козаків називали рушничним військом. Крім того, у них були келепи (бойові молотки), якірці та рогульки, які застосовувалися проти ворожої кінноти. Відомо, що вже на початку XVI ст. вони застосовували запалювальні ракети. Дніпром і Чорним морем запорожці плавали на човнах (чайках чи байдаках), які вміщували 50-70 осіб кожний.

Зброю та бойові припаси (порох, кулі) козаки виробляли самі або захоплювали в бою. Окрім зброї та належної амуніції, кожен вояк повинен був мати сокиру, косу, лопату, шнури тощо, щоб насипати вали та будувати укріплення, зв'язувати вози в табір. "Нема в світі війська, яке вміло б краще будувати шанці, ніж козаки", - писав трансільванський літописець. Артилерія Запорозького Війська формувалася з важких гармат для облоги, а також легких фальконетів - невеликих чавунних гармат. Деякі вояки мали вертлюги (вид зброї), які прикріплювали до бортів човна.

Зміцнюючись, запорозьке козацтво ставало дедалі надійнішим захисником українських земель (та й не тільки їх) від турецько-татарських набігів.

Втечі й покозачення селян позбавляли феодалів робочих рук, збільшували лави "неслухняного", "свавільного" населення, "готового в перший-ліпший момент виступити проти панів. Козацькі походи на Крим, Молдову та інші підвладні туркам землі ускладнювали відносини Польщі з Туреччиною і Кримом. Тому польський уряд вирішив узяти заможну частину козаків на державну службу, дати їм деякі привілеї та їхніми руками придушити "свавілля" решти козаків, повернути їх у панське ярмо. 1572 р. головнокомандувач польських військ Ю. Яз ловецький за наказом польського короля Сигізмунда II Августа прийняв на державну службу загін із 300 козаків. їх внесли у спеціальні списки ("реєстр"), звідси й пішла назва - реєстрові козаки. їм установили платню з державної скарбниці. Ці козаки не підлягали юрисдикції старост та інших місцевих властей, а підпорядковувалися призначеному урядом із шляхтичів "старшому і судді", який підкорявся тільки коронному гетьманові й королю. Влада козацького старшого мала поширюватися і на низових козаків, тому вони також були звільнені від юрисдикції інших властей і судів: воєвод, старост, міських урядів та ін. Однак усе це не могло пригасити бойового духу козацтва. Походи проти татар і турків не припинялися. Турецький султан і кримський хан, погрожуючи війною, вимагали від польського короля Стефана Баторія (1575-1586) приборкати козаків.

Уряд Польщі, яка в той час вела тривалу й виснажливу війну проти Росії, видавав суворі розпорядження про заборону походів проти татар і турків, про заборону входу на дніпровський низ і виходу звідти, про ліквідацію нереєстрового козацтва, але все це залишалося на папері. Водночас польський уряд намагався здійснити свої плани щодо залучення козаків на державну службу. У 1578 р. до реєстру було включено 500, у 1583 р. - 600, у 1590 р. - 1000 козаків. Проте це не дало бажаних результатів: реєстрові козаки часто діяли разом з нереєстровими.

У 1578 р. від польського короля Стефана Баторія, крім права незалежності від місцевої адміністрації та звільнення від податків, реєстрові козаки отримали привілей на володіння містечком Трахтемировим (нині село Переяслав-Хмельницького району Київської області), Трахтемирівським монастирем і землями від Трахтемирова до Чигирина для утримання зимових квартир, арсеналу і шпиталю для козаків похилого віку і поранених. Реєстрове військо дістало також військові клейноди - хоругву, бунчук, герб, печатку, гармати, труби та литаври. За реєстровою старшиною було закріплено землю на правах рангових маєтностей.

Реєстрові козаки несли сторожову службу на Придніпров'ї і зобов'язані були посилати залоги за Дніпрові пороги. Щоб протиставити реєстрових козаків запорозькому козацтву, польський уряд дав йому офіційну назву "Низового", або "Запорозького Війська".

Чисельність запорожців зростала, наприкінці XVI ст. вони виокремились у відрубний стан, ставши значною суспільно-політичною силою. Створивши чітку організацію і свій центр, Запорозьку Січ, козацтво вже на початку 90-х років XVI ст. виступило не тільки проти турецько-татарських завойовників, а й проти польсько-шляхетського і загалом феодально-кріпосницького гніту. Цю боротьбу воно вело спільно із селянством. Першими визначними подіями, в яких українське козацтво показало себе значною суспільно-політичною силою, стали селянсько-козацькі повстання 1591-1596 рр.

Героїчна боротьба запорожців мала великий вплив на народні маси України: підтримувала в них дух протесту проти гнобителів, надихала на подальшу боротьбу з ними.