Розділ «22. Спроба здійснення нової політики (середина 50-х - перша половина 60-х років)»

У 1950 р. в СРСР було видано 43 100 найменувань книжок, з них російською мовою 30 489 (71 %), а мовами неросійських народів, які становили майже 50 % всього населення СРСР, - лише 29 % назв. У тиражах видавництв республіки відсоток української книжки впав із 80 у 1950 р. до 66 у 1963 р. У травні 1964 року було спалено книги з україністики в Центральній науковій бібліотеці АН УРСР. Зменшилась і питома вага україномовної газетної продукції. У 1963 р. із 2366 газет України українською мовою виходили 765, тобто менше третини.

Певні позитивні зміни стались і в розвиткові української науки. Кількість учених у 1958-1965 рр. зросла з 37 тис. до 94 тис. Як і раніше, головним науковим закладом України була Академія наук УРСР. До її складу наприкінці 50-х років входили 36 науково-дослідних інститутів і 19 інших наукових установ. Основну увагу вчені зосереджували на фундаментальних проблемах, які визначали перспективи науки. Багато було зроблено для розвитку ракетної техніки, космонавтики. У 1964 р. в Харківському фізико-технічному інституті АН УРСР було споруджено один із найбільших у світі прискорювачів електронів. Розвивалася кібернетика, біля витоків якої в Україні стояв академік В. Глушков. Розширювалися зв'язки з ученими інших республік. Українські вчені та інженери спроектували та збудували цифрову машину "Київ" (1960), першу в СРСР керуючу машину широкого профілю "Дніпро" (1961). Вчені Українського науково-дослідного конструкторсько-технологічного інституту синтетичних надтвердих матеріалів АН УРСР 1961 р. першими в світі одержали штучні алмази. Успішно розвивались точні науки: наприкінці 50-х - на початку 60-х років академіком М. Боголюбовим були розроблені нові методи квантової теорії поля та статичної фізики. Академік-біохімік О. Палладій, який очолював Академію наук України з 1946 по 1962 рік, став засновником української школи біохіміків. У царині сільськогосподарських наук було винайдено і впроваджено у виробництво машини для хімічного захисту рослин, особливо садів і виноградників. Велися роботи з селекції сортів пшениці, ячменю, картоплі, овочів, фруктів.

Після XX з'їзду КПРС відкрився, хоч і ненадовго, доступ до нових архівних матеріалів, що сприяло розвитку суспільних наук. Вийшли з друку двотомні "Історія Української PCP" та "Історія української літератури". З'явилися нові наукові журнали: "Економіка Радянської України", "Народна творчість та етнографія", "Український історичний журнал".

Нерішуча й непослідовна політика десталінізації не поліпшила відносин держави з церквою, хоча церква істотно допомогла владі у здобутті перемоги над фашизмом. 6 Україні протягом 1957-1964 pp. було закрито 46 % православних храмів. У Києві, зокрема, їх залишилося 8, тоді як за часів Ярослава Мудрого в цьому місті, де тоді жило кільканадцять тисяч душ, було до 400 церков. На початку 60-х років було закрито Києво-Печерську лавру - одну з найвидатніших історичних і архітектурних пам'яток світу. Особливо постраждали центральні та південно-східні райони республіки. Так, на Запоріжжі із 108 храмів залишилося 9, в Дніпропетровській області - 26, у Криму - 14 і т. д. Влада мобілізувала засоби масової інформації для посилення атеїстичної пропаганди. На початку 1962 р. навіть були внесені зміни в законодавство, щоб обмежити відкриття церков.

Неоднозначні процеси відбувалися в українській літературі. Керівництво правлячої партії вносило свої корективи у творче життя і діяльність майстрів літератури і мистецтва. У 1962-1963 pp. M. Хрущов провів низку зустрічей з творчою інтелігенцією, на яких засудив "відступи від соціалістичного реалізму, прояви формалізму і абстракціонізму". Відбулася ревізія "відхилень" у творчій діяльності художників, скульпторів в Україні. Найбільше постраждав скульптор Б. Неізвестний (саме він зробив оригінальний пам'ятник на могилі М. Хрущова). В Україні після цього посилився контроль партії над творчістю літераторів, майстрів мистецтв. Засоби масової інформації критикують Л. Костенко, М. Вінграновського, І. Драча та ін. Незважаючи на тиск, українська література поповнилася талановитими творами. В. Сосюра написав автобіографічну "Третюроту", поеми "Розстріляне безсмертя" та "Мазепа". Творчими здобутками стали романи М. Стельмаха "Хліб і сіль", Григорія Тютюнника - "Вир". О. Довженко у статті "Мистецтво живопису і сучасність" (1956) закликав "розширювати творчі межі соціалістичного реалізму", чим фактично започаткував період "відлиги" в українській літературі. Він же опублікував автобіографічну повість "Зачарована Десна", Б. Антоненко-Давидовим написав роман "За ширмою". Над романом "Собор" працював О. Гончар. Плідно творили в ті роки П. Тичина, М. Рильський, М. Бажан та ін. З'явились і нові імена - Є. Гуцало, Л. Костенко, Є. Сверстюк, В. Симоненко та ін. Вони входили до плеяди шістдесятників - людей нового політичного і творчого мислення.

У 1962 р. вийшла перша поетична збірка віршів В. Симоненка "Тиша і грім". Згодом побачила світ збірка "Земне тяжіння". У 1965 і 1973 рр. в Мюнхені було опубліковано деякі інші твори поета. Але сам В. Симоненко опублікованими їх не побачив. У 1963 р. його було жорстоко побито співробітниками міліції в Черкасах, що і стало причиною передчасної смерті поета того ж року.

Активно включились у творчу діяльність репресовані раніше діячі літератури І. Багмут, О. Ковінька, 3. Тулуб, Є. Шабліовський та ін. У ці роки великий інтерес привертали до себе І. Дзюба та І. Світличний. Почав свою творчу діяльність молодий В. Стус. Не забарилася і перша негативна реакція на його творчість з боку офіційних структур. Навесні 1963 р. ідеолог ЦК КПУ А. Скаба паплюжив творчість таких літературознавців, як Є. Сверстюк, І. Світличний, І. Дзюба. Не відставав від Скабн ще один ідеолог - В. Маланчук. На республіканській нараді творчої інтелігенції було піддано нищівній критиці "формалістичні викрутаси" у творчості М. Вінграновського, І. Драча, Л. Костенко та ін.

Суперечливо розвивалося і мистецьке життя. Позитивний імпульс дала постанова ЦК КПРС від 28 травня 1958 року, яка знімала безпідставні звинувачення з опери В. Мураделі "Велика дружба" та з опер українських композиторів К. Данькевича "Богдан Хмельницький" і Г. Жуковського "Від щирого серця". Постанова ЦК КПУ від 24 червня 1958 року зняла необґрунтовані звинувачення з українських композиторів Б. Лятошинського, М. Колесси, М. Вериківського, Г. Таранова та ін. Таке "потепління" сприяло розвитку творчості А. Кос-Анатольського, П. Май-бороди, Ю. Мейтуса, А. Штогаренка та інших композиторів. Саме тоді написали свої кращі твори композитор Б. Лятошинський (Третя симфонія), Г. Майборола (опера "Мілана "), Ю. Мейтус ("Украдене щастя").

Протягом 1958-1965 рр. чисельність театрів в Україні зменшилася до 61, але кількість глядачів зросла з 14,3 млн до 15,5 млн на рік. На сцені ставилися твори як українських, так і зарубіжних авторів, а особливо українських класиків М. Старицького, М. Кропивницького, І. Карпенка-Карого та ін.

Отже, після XX з'їзду КПРС значно розширилися творчі обрії митців України, але поступово цей процес уповільнився внаслідок антидемократичних тенденцій, котрі виявилися ще за М. Хрущова і значно посилилися в роки "застою".

Хрущовська "відлига " створила передумови для розвитку української культури, проте її короткочасність та непослідовність не дали змоги радикально поліпшити ситуацію в народній освіті, науці, літературі та мистецтві. Нічим ве можна виправдати руйнування й закриття храмів, які були не тільки носіями духовності, а й унікальними архітектурними пам'ятками. І все ж перехід на раціональнішу систему господарювання відбувся. Припинилися терор і масові репресії, з'явилося нове покоління діячів української культури. Окреслилися напрями реалізації творчого потенціалу українського народу.

22.5. Міжнародна діяльність України

У середині 50-х років розширилися межі міжнародної діяльності України. Зріс її авторитет серед країн міжнародного співтовариства, виникли нові форми співробітництва. У 1957 р. було відкрито постійне представництво УРСР при ООН. Але на міжнародній арені Україна змушена була йти у фарватері зовнішньої політики Москви. У 1950 р. Україна була членом 20 міжнародних організацій та їх органів, у 1951-1958 рр. приєдналася ще до 16. До 1959 р. вона уклала або приєдналася до 65 міжнародних договорів та інших дипломатичних актів. Головну увагу українська дипломатія приділяла боротьбі за мирне співіснування країн із різним соціальним ладом та заборону випробувань ядерної зброї, хоча це й ускладнювала гонка озброєнь з обох боків. Представники України регулярно виступали за розширення міжнародних культурних і наукових зв'язків по лінії ЮНБСКО. Надавалася допомога і країнам, що визволялися з-під колоніального ярма. УРСР брала участь у роботі Міжнародного бюро освіти (МБО), ініціювавши рішення ЮНЕСКО про відзначення 150-річчя від дня народження Т. Шевченка. У 1957 р. Україну прийнято до Міжнародного агентства з атомної енергії (МАГА-ТЕ). Співробітничали наші дипломати і з Міжнародною організацією праці (МОП).

Україна підтримувала національно-визвольні рухи народів колоніальних і залежних країн, зокрема виявила свою позицію під час нападу Ізраїлю, Англії та Франції на Єгипет у 1956 р. Складною була роль України у відносинах з країнами Східної та Центральної Європи, Азії, Африки і Латинської Америки, в яких будувалася "демократія по-сталінськи". Витрачені величезні кошти не завжди забезпечували підтримку політики СРСР урядами цих країн.

Особлива ситуація склалася після придушення радянськими військами демократичних виступів в Угорщині 1956 року. Аби відвернути неминучу поразку комуністичних сил, радянський уряд на початку листопада 1956 року ввів туди війська, дислоковані в Україні, якими командував генерал А. Бабаджанян. Безпосередній наказ військам віддав маршал Г. Жуков. Проти країни, в якій на мирну демонстрацію з вимогою демократизації суспільного ладу вийшли студенти Будапештського технічного університету і десятки тисяч трудящих (23 жовтня 1956 року), було кинуто регулярну армію: п'ять дивізій, усього 31 550 осіб, 1130 танків і САУ, 615 гармат і мінометів, 185 зенітних гармат, 380 бронетранспортерів, 3930 автомашин, 159 винищувачів і 122 бомбардувальники. Це тільки загострило напружену ситуацію. 24 жовтня загинуло понад 40 радянських солдатів і офіцерів, а в наступні два дні 338-ма механізована дивізія втратила у Будапешті 130 військовослужбовців. Становище загострилося після того, як керівництво Угорщини на чолі з Імре Надем розпустило війська державної безпеки, звільнило понад 8 тис. політичних в'язнів і кримінальних елементів і взяло курс на вихід із Варшавського договору. Після цього радянські війська, які були виведені з Будапешта, туди знову повернулися. На цей раз ними командував Верховний Головнокомандуючий Об'єднаних збройних сил Варшавського договору маршал І. Конєв. З 4 по 11 листопада радянські війська подолали опір повсталих. Під час цих подій загинув 181 воїн, з них 171 - українець. Такою була для України ціна міжнародної діяльності радянських політиків (М. Хрущова, а особливо М. Суслова і А. Мікояна), які спеціально виїздили до Угорщини для координації дій.

Українські паливно-сировинні ресурси експортувалися на невигідних для країни умовах, за дуже низькими цінами. Трактувалося це як "інтернаціональний обов'язок". За період семирічки частка України в загальносоюзному експорті становила: машин і устаткування - 10,4 %, чавуну - 96 %, прокату - 66 %, залізної руди - 99,7 %, цукру - піску - 74,4 %. Експортувались літаки ТУ-124 та АН-24, магістральні тепловози з Луганська, обладнання хімічної промисловості Сумського машинобудівного заводу ім. Фрунзе.

Отже, за панування в СРСР жорсткого централізму зовнішньополітична діяльність України мала обмежений характер.