Розділ «21. Україна в повоєнні роки (1945-1955)»

Протягом першої повоєнної п'ятирічки було відновлено роботу всіх вищих навчальних закладів республіки, яких наприкінці 1950 р. було 160. Тільки на стаціонарних відділеннях цих закладів навчалося понад 200 тис. студентів. За 1946-1950 рр. в Україні було підготовлено понад 126 тис. спеціалістів із вищою освітою.

Уже через три роки було відновлено науково-технічну базу АН УРСР. Почалися розробки й дослідження в таких галузях науки, як ядерна й теоретична фізика, металофізика та ін. Проте виток репресій, пошуки "безрідних космополітів" ускладнювали діяльність наукових колективів. У серпні 1947 року з'явилася постанова ЦК КП(б)У "Про політичні помилки і незадовільну роботу Інституту історії Академії наук УРСР". Безпідставній критиці в ній було піддано праці, видані в передвоєнні та воєнні роки: "Короткий курс історії України" за редакцією С. Білоусова, К. Гуслистого, М. Петровського, М. Супруненка, Ф. Ястребова, "Нариси історії України" за редакцією К. Гуслистого, Ф. Ястребова. Після сесії ВАСГНІЛ (серпень 1948 року), яка завершила розгром "реакційної теорії менделізму-морганізму", жертвами лисенківщини стали академік АН УРСР М. Гришко, завідувач кафедри дарвінізму професор С. Гершензон (Київський університет), завідувач кафедри дарвінізму і генетики, професор І. Поляков (Харківський університет), професор Л. Делоне (Харківський сільськогосподарський інститут) та ін. Було розкритиковано підручник для вузів "Курс генетики" М. Гришка і Л. Делоне.

Прийнята влітку 1946 р. постанова ЦК ВКП(б) про журнали "Звезда" і "Ленинград" в Україні ініціювала відповідні постанови ЦК КП(б)У: "Про перекручення і помилки у висвітленні історії української літератури в "Нарисі історії української літератури"" (24 серпня 1946 року), "Про журнал сатири і гумору "Перець"" (19 вересня 1946 року), "Про журнал "Вітчизна"" (1 жовтня 1946 року), "Про репертуар драматичних і оперних театрів УРСР і заходи щодо його поліпшення" (20 жовтня 1946 року) та багато інших. Ці документи суб'єктивно оцінювали й спотворювали загальне становище у літературі та мистецтві.

Ідеологічна ситуація в Україні погіршилася після того, як ЦК КП(б)У знову очолив Л. Каганович. У пресі з'явилися статті, які вихваляли роль Кагановича в розгромі "хвильовизму" в Україні. Він звинувачував у буржуазному націоналізмі відомих майстрів літератури П. Панча(за роман "Гомоніла Україна"), А. Малишка, С. Крижанівського, І. Неходу, В. Бичка, М. Рильського, Ю. Яновського, І. Сенченка та ін., ганебно шельмував кіносценарій О. Довженка "Україна в огні".

Довженко Олександр Петрович (1894-1956) - один із основоположників українського кіномистецтва, письменник, художник. У 1914 р. закінчив Глухівський учительський інститут, навчався в Київському комерційному інституті та Академії мистецтв. З 1926 р. працював на Одеській кінофабриці, де створив кілька короткометражних фільмів. Протягом 1936-1941 рр. був режисером Київської кіностудії художніх фільмів. У роки війни створив низку документальних фільмів про визволення України від фашистських загарбників. Творець художніх фільмів "Арсенал" (1929), "Земля" (1930), "Щорс" (1939), "Поема про море" (1956) та ін. За кіносценарій "Україна в огні" (1943) був підданий нищівній критиці.

На пленумі Спілки письменників у вересні 1947 року О. Корнійчук у своїй доповіді звинуватив М. Рильського, І. Сенченка, Ю. Яновського, редколегію журналу "Дніпро" та його редактора А. Малишка в націоналізмі.

Починаючи з 1948 р., в СРСР за вказівкою Сталіна почалася боротьба з "безродними космополітами" серед творчої інтелігенції. Завершилася ця кампанія розгромом Єврейського антифашистського комітету і "справою лікарів". За звинуваченнями у міжнародному сіонізмі було заарештовано 110 осіб, із яких 10 засуджено до розстрілу. "Справа лікарів", яка негативно позначилася і на долі української інтелігенції, досі всебічно не досліджена. Однією з причин цієї "справи" була патологічна недовіра Сталіна до лікарів, які, ймовірно, були причетні до смерті Фрунзе та Жданова. Лікарі кремлівської лікарні після арешту визнали під тортурами себе винними у смерті Жданова. Із 9 заарештованих 6 були євреї, а за логікою Сталіна - агенти міжнародного сіонізму. Планувалася репресивна кампанія в СРСР і в Україні проти євреїв. За вказівкою Сталіна у лютому 1953 року мільйонним тиражем було віддруковано брошуру члена президії ЦК КПРС, філософа Д. Чеснокова "Чому необхідно було виселити євреїв з промислових районів країни". її вихід у світ було приурочено до вироку "вбивцям у білих халатах", яких повинні були 5 березня 1953 року повісити на Красній площі. У громадськості мало сформуватися враження, що євреї виселяються з великих міст заради спасіння від "праведного гніву" інших народів. За задумом Сталіна, вздовж шляху прямування поїздів з депортованими мали відбутися "стихійні прояви народного гніву": напади на ешелони та вбивства депортованих. Коли у 1956 р. вирішили бараки для виселених до Сибіру євреїв використати для зберігання зерна, то виявилося, що зроблені вони були в одну дошку, зі щілинами. Тобто, депортовані, за задумом Сталіна, мали вимерти в першу зиму. Зі смертю диктатора "справа лікарів" була припинена, а лікарі, крім кількох, померлих в ув'язненні, були звільнені.

Апогею наступ на інтелігенцію в Україні досяг у 1951 р., коли у "Правді" за 2 липня було надруковано редакційну статтю (тобто без підпису) "Проти ідеологічних перекручень у літературі". У ній ішлося про те, що написаний ще 1946 р. вірш В. Сосюри "Любіть Україну" критикувався за те, що він "викликає почуття розчарування, протесту... під такою творчістю підпишеться будь-який недруг українського народу з націоналістичного табору, скажімо, Петлюра, Бандера та ін.". Авторами статті були Каганович та деякі його літературні консультанти з України.

Сосюра Володимир Миколайович (1898-1965) - видатний український поет. Народився в ст. Дебальцеве, тепер Донецької області. Учасник громадянської війни. Друкуватися почав у 1917 р. Належав до літературної організації "Гарт", ВУСПП. У 1921 р. вийшла перша поетична книга Сосюри "Поезії", у 1922 р. - збірник "Червона зима", які оповідали про події громадянської війни. У 30-х роках опублікував книги: "Червоні троянди" (1932), "Нові поезії" (1937), "Журавлі прилетіли" (1940), "Під гул кривавий", "В годину гніву" (1942) та ін. Лауреат Державної премії СРСР (1948) та премії ім. Т. Шевченка (1963).

За цих гнітючих умов українська література все-таки поповнилася багатьма визнаними творами. Це, зокрема, драматична поема "Шевченко і Чернишевський" П. Тичини, збірка поезій "Троянди й виноград" М. Рильського. Досягненням української прози були цикл романів "Велика рідня", "Кров людська - не водиця", "Хліб і сіль" М. Стельмаха, "Хазяї" С. Скляренка, "Лейтенанти" О. Копи лейка, "Київські оповідання" Ю. Яновського, твори Н. Рибака, В. Собка, гумористичні оповідання Остапа Вишні (який свого часу став жертвою репресій), творчість російськомовного письменника-фронтовика В. Некрасова з Києва, автора книги "В окопах Сталінграда".

Різноманітністю композиційних рішень відзначені твори образотворчого мистецтва О. Шовкуненка, М. Дерегуса та ін. Тема війни домінувала у творчості художників: "Бабин Яр" В. Овчинникова, "Ми ще повернемося" Л. Мучника, "Визволителі Києва" С. Бесєдіна. Героїзм народних мас у боротьбі з ворогами став темою для творчості композиторів К. Данькевича і Д. Клебанова, які відповідно в опері "Богдан Хмельницький" та симфонії "Бабин Яр" відтворили незабутні й трагічні сторінки історії.

Зростала популярність театрального мистецтва. У 50-ті роки в Україні діяло майже 70 професійних театрів, публіка захоплювалася талантом Б. Гмирі, Н. Ужвій, Г. Юри та ін. Сприяли відродженню нашого музичного мистецтва гастролі в Україні І. Козловського, В. Давидової та ін.

Працювали три кіностудії художніх фільмів - Київська, Одеська та Ялтинська. Популярними стали кінокартини "Сільська вчителька", "Педагогічна поема", "Весна на Зарічній вулиці", фільм кінорежисера І. Савченка "Тарас Шевченко" та ін. На початок 1946 р. понад 100 кіножурналів "Радянська Україна" випустила Українська студія кінохроніки.

Українська культура повоєнного часу зазнала руйнівного впливу сталінщини, що призвело до суб'єктивізму в зображенні життя українського народу тяжких відбудовних років.

21.4. Діяльність України на міжнародній арені

Після війни, з огляду на вагомий внесок українського народу в перемогу, значно зріс міжнародний авторитет України. Україна стала одним із перших членів Організації Об'єднаних Націй (ООН). 26 червня 1945 року на конференції Об'єднаних Націй у Сан-Франциско делегація України разом з іншими делегаціями 50 країн-засновниць підписала Статут нової міжнародної організації. На першій сесії Генеральної Асамблеї ООН 1945 р. Україну було обрано членом Економічної і соціальної ради. У 1948-1949 рр. УРСР була постійним членом головного органу ООН - Ради Безпеки. У цьому виявлялися тактичні міркування Сталіна, його намагання пом'якшити міжнародний негативний резонанс, викликаний національно-визвольним рухом у Західній Україні. Однак сам факт прийняття України до складу ООН мав велику історичну вагу. Українська дипломатія чимало зробила для розвитку ООН, зокрема таких її органів, як Комісія з прав людини. Міжнародна організація праці (МОП), Організація Об'єднаних Націй з питань освіти, науки і культури (ЮНБСКО). Наші дипломати взяли активну участь у діяльності в Україні Адміністрації допомоги і відбудови Об'єднаних Націй (ЮНРРА), у переговорах щодо обмеження озброєнь. У 1946-1947 рр. делегація України, яку очолював міністр закордонних справ Д. Мануїльський, брала участь у роботі Паризької конференції з питань вироблення й підписання мирних договорів із колишніми союзниками фашистської Німеччини. Українські дипломати співробітничали і у вирішенні проблем щодо греко-болгарських та югославсько-італійських кордонів, недоторканності кордонів Албанії. Делегація України взяла активну участь у Дунайській конференції 1948 р., що забезпечила режим торгового судноплавства на Дунаї та захист прав придунайських країн. У 50-ті роки представники УРСР працювали в 16 міжнародних організаціях, підписали 60 міжнародних угод і конвенцій.

Складним був період затяжної "холодної війни", ініціаторами якої були капіталістичні країни і режим Сталіна. Тривала боротьба між ними за вплив на країни Центральної та Південно-Східної Європи призвела до створення "соціалістичного табору".

Республіка постачала країнам, які входили до Ради Економічної Взаємодопомоги, чавун, вугілля, продукцію машинобудування, важливі види сировини тощо. Отримувала звідти промислове обладнання та інші товари. Громадяни України брали участь у будівництві та обладнанні багатьох підприємств у країнах Східної Європи та в деяких країнах, що розвивалися. Починаючи з 1953 р., УРСР вносила кошти у фонд ООН для країн, що розвиваються. Налагоджувалися міжнародні культурні та наукові зв'язки України. Відбувався взаємообмін мистецькими колективами, друкувалися твори зарубіжних авторів, дублювалися кінофільми.

Однак українці не завжди впроваджували у життя вказівки влади. Маловідомою сторінкою міжнародних відносин є участь солдатів Радянської Армії, у тому числі призваних до збройних сил з України, в акції протесту. Зокрема, у відмові виконувати наказ стріляти у робітників Німецької Демократичної Республіки у червні 1953 року, які виступили проти важких умов праці і погіршення рівня життя. Ці солдати були розстріляні за наказом радянського командування і з санкції Берії, який виїздив до НДР для координації дій влади з придушення робітничих виступів. Нині передова громадськість Німеччини намагається встановити імена радянських солдатів і з почестями перепоховати як національних героїв країни.

Понад 20 млн трудящих України в 1950-1951 рр. підписали Стокгольмську відозву до народів світу про заборону ядерної зброї, хоча розроблення такої зброї продовжували обидва табори. Увійшовши до Всесвітньої Ради Миру, представники УРСР підписали Звернення Ради про укладення Пакту миру між великими державами. У вересні 1951 року в Києві відбулася 1-ша Українська конференція прихильників миру. Широко обговорювалося в УРСР і питання щодо підтримки Конгресу народів на захист миру (грудень 1952 року). Проте загалом зовнішньополітична діяльність України була обмежена.