Розділ «21. Україна в повоєнні роки (1945-1955)»

Незважаючи на масовий голод, керівництво СРСР, як і в 1933 p., продовжувало вивозити хліб за кордон. У 1946 р. його було експортовано понад 1,7 млн т. СРСР надавав допомогу країнам "соціалістичного табору"; навіть Франції, як "союзниці в роки війни", було направлено 600 тис т. Тільки наприкінці березня 1947 року. Україна одержала з союзного фонду 350 тис т зерна, але тільки на посівну кампанію і фураж.

10 лютого 1948 року перший секретар ЦК КП(б)У М. Хрущов звернувся з проханням до Л. Берії про виселення тих колгоспників, які не виробили необхідного мінімуму трудоднів. Відповідне рішення було прийнято, а Рада Міністрів СРСР 20 березня його продублювала указом "Про виселення з Української PCP осіб, що злісно ухиляються від трудової діяльності в сільському господарстві, ведучи антигромадянський, паразитичний спосіб життя". Фактично указ стосувався тих колгоспників, які працювали на присадибній ділянці, щоб прогодувати сім'ю. Всього за лютий - червень 1948 р. з українських сіл було депортовано 11 439 осіб.

Відбудова сільського господарства йшла дуже повільно. Технічна озброєність колгоспів залишалася вкрай низькою. У перший повоєнний рік МТС, що обслуговували майже 28 тис. колгоспів і радгоспів, мали лише 50 тис тракторів і 15 тис. комбайнів. Хоча до кінця п'ятирічки їхня кількість подвоїлася, загальної ситуації на селі це не поліпшило. Не маючи прибутку від колгоспної праці, селянин жив переважно зі свого присадибного господарства, яке забезпечувало йому в повоєнні роки 70 % усього грошового доходу, понад 80 % м'яса, до 90% картоплі. Робота ж у колгоспі давала всього 5 % грошових доходів, 35 % зернових, 1 % м'яса й сала, 0,5 % молочної продукції.

Бракувало фахівців. Із 350 тис спеціалістів з вищою та середньою освітою, зайнятих у системі сільськогосподарських органів, безпосередньо в колгоспах працювало лише 18,5 тис, в МТС - 50 тис. Усе це призвело до невиконання планів четвертої п'ятирічки. Хоча посівні площі всіх сільськогосподарських культур становили наприкінці п'ятирічки 97 % довоєнного рівня, валовий збір зерна сягав лише 85 %.

Повільно становище дещо поліпшилося. На селі з'явилася нова техніка, зросла електрифікація. Прискорився процес підготовки кадрів для села.

У Західній Україні в повоєнні роки тривала примусова колективізація, проведена переважно за 1948-1949 рр. До середини 1950 р. 7190 колгоспів об'єднали 98 % селянських господарств. Потім у стислі строки відбулося примусове збільшення колгоспів. До кінця 1950 р. їх стало майже 800. Продовжувалося "розкуркулення" і виселення середняків. У східні райони СРСР було депортовано 65 906 родин - понад 200 тис. "співучасників бандерівських угруповань ".

У першій половині 50-х років сільське господарство залишалося збитковим, його збитки покривалися державними кредитами й дотаціями. Запропоноване економістами у 1953 р. підвищення цін у сільському господарстві дещо поліпшило становище на селі, але лише частково.

Пошуки варіантів введення в господарський обіг нових земель ініціювали проект освоєння цілини. У Казахстан і на Алтай з України виїхало понад 100 тис. осіб. У 1955 р. з України було відправлено майже 11,4 тис. тракторів і 8,5 тис. комбайнів, які стали основою технічної бази створених на цілині господарств. Через відсутність лісонасаджень тисячі гектарів чорноземів страждали під час ураганів, тому освоєння цілини продовольчу проблему не вирішило. Селянство не було зацікавлене працювати в колгоспах через низьку оплату і непродуману соціальну політику. Це наклало негативний відбиток на розвиток села і надалі.

Отже, повоєнний розвиток України був складним. Постійно давалися взнаки наслідки війни, які не вирішувала, а поглиблювала командно-адміністративна система. І все-таки до початку 50-х років відбудовні процеси завдяки допомозі інших республік країни було загалом завершено, що стало важливою передумовою подальшого розвитку.

21.2. Суперечливі тенденції суспільно-політичного життя

Маючи зовнішні атрибути суверенної республіки, яка належала на федеративних засадах до СРСР, Україна фактично була важливою складовою унітарної централізованої держави, керівництво якої прагнуло до соціально-політичної та культурної уніфікації всіх народів країни. Керівна роль належала Комуністичній партії, яка налічувала на січень 1946 року 320 тис. членів. Загальну моральну політичну ситуацію в Україні у повоєнні роки визначало посилення культу особи Сталіна. Розпочався новий виток репресій проти військових і військовополонених, діячів науки і культури, державних працівників. Становище загострилося, коли в березні 1947 року з ініціативи Сталіна першим секретарем ЦК КП(б)У став Л. Каганович. Ускладнювали ситуацію і кадрові проблеми, особливо в західних областях України, куди спрямовувалися великі групи спеціалістів, інтелігенції зі східних областей, які не знали місцевої специфіки, української мови. До того ж там продовжувалася національно-визвольна війна (1945-1950), в якій загинуло майже півмільйона осіб. Постраждало українське і польське населення. Беріївський репресивний апарат жорстоко переслідував місцевих жителів за підтримку ОУН-УПА, всіляко намагався їх залякати. Протягом 1946-1949 pp. до Сибіру було вислано до 500 тис. західних українців. Крім того, в боях з бандерівськими загонами загинуло понад 25 тис. військовослужбовців Радянської Армії, прикордонних та внутрішніх військ. Спробою розв'язання україно-польських проблем була операція "Вісла" - примусове переселення з Польщі в Україну майже 500 тис. українців і з України в Польщу понад 800 тис. поляків.

Влада в особі голови Ради народних комісарів УРСР М. Хрущова та голови Польського комітету національного визволення Е. Осубки-Моравського ще 9 вересня 1944 року підписала угоду про взаємну евакуацію українського населення з території Польщі до УРСР і польського населення з України до Польщі. У другій половині 1946 р. понад 150 тис. українців усе ще залишались у своїх помешканнях. І тоді Політбюро ЦК Польської робітничої партії (ПРП) під головуванням В. Гомулки своїм рішенням від 29 березня 1947 року започаткувало акцію "Вісла" (тривала з квітня до серпня 1947 року) - виселення 140,6 тис. українських і змішаних українсько-польських сімей з Надсяння, Лемківщини, Холмщини, Підляшшя і поселення їх у так званих повернутих західних і північних районах Польщі з обов'язковим розпорошенням серед польського населення.

23 квітня 1947 року Політбюро ЦК ПРП ухвалило рішення про створення спеціального концтабору для "підозрілих українців" у Явожно, неподалік від Кракова. З 1947 р. до початку 1949 р. в цьому жахливому таборі побувало приблизно 4 тис. в'язнів-українців (у тому числі жінок, дітей, людей похилого віку), з них загинуло до 200 осіб. Польські комуністи цією акцією намагалися завоювати прихильність польських шовіністичних кіл. Вона була завершальним етапом впровадження етнічної антиукраїнської політики з очищення Південно-Східної Польщі від автохтонного українського населення.

Було ліквідовано греко-католицьку церкву, звинувачену в співробітництві з німецькою окупаційною владою. Репресії проти її прихильників посилювали соціальне напруження в суспільстві та боротьбу ОУН-УПА.

Лише після смерті Сталіна 1953 р. з'явилася надія на демократизацію життя в країні, особливо після знешкодження Берії та його прибічників. Після смерті вождя Хрущов, Маленков і Булганін зрозуміли, що Берія прагне повного захоплення влади і з цією метою почав готувати державний переворот. Тому усунення Берії від влади стало нагальною необхідністю. М. Хрущову вдалося організувати групу соратників (в тому числі й Маленкова), і 26 червня 1953 року вони, за однією версією, заарештували за допомогою військових Берію під час наради в Кремлі, а за іншою - Берія був розстріляний учасниками спеціально підготовленої групи під керівництвом генерала С. Круглова у себе в особняку уже після наради в Кремлі, а суд над ним і його соратниками (де роль Берії грав двійник) був інсценуванням для громадськості. У Києві було заарештовано й згодом страчено міністра внутрішніх справ УРСР П. Мешика та його першого заступника С. Мільштейна.

Реабілітація безпідставно репресованих у 30-ті роки започаткувала стабілізацію суспільства, зокрема його національно-державної сфери. Було розширено права союзних і автономних республік в економічному і культурному житті. У відання України було передано багато підприємств союзного підпорядкування. В Україні створювалися союзно-республіканські міністерства чорної металургії, вугільної, паперової, текстильної, деревообробної, легкої промисловості, зв'язку, вищої освіти, міністерства УРСР автомобільного транспорту, юстиції. Урядові республіки були надані додаткові права у плануванні виробництва і розподілу продукції промислової кооперації, радгоспів і колгоспів. Завдяки усім цим заходам питома вага республіканської промисловості зросла з 36 % у 1953 р. до 76 % у 1956 р. Посилився контроль за діяльністю суду, прокуратури, органів державної безпеки. Поліпшилася робота місцевих рад.

У1954 р. в республіці відзначалося 300-річчя возз'єднання України з Росією. З ініціативи М. Хрущова Верховна Рада СРСР своїм указом у лютому 1954 року включила Кримську область до складу України як "свідчення дружби російського народу". Незважаючи на територіальну і етнічну спорідненість України і Криму, півострів був ще й історичною батьківщиною кримських татар, яких Сталін депортував звідти 1944 р. За даними перепису 1959 р., в Криму проживало майже 860 тис. росіян і 260 тис. українців. Проблеми Криму й понині залишаються надзвичайно складними.

Деякі ознаки демократизації суспільно-політичного життя, реабілітація несправедливо репресованих, розширення прав України в економічному та культурному житті не змогли кардинально змінити загального становища українського народу.

21.3. Особливості культурного розвитку

Культурне життя в Україні було невід'ємною частиною повоєнного відродження. У тяжкому становищі опинилися освітні заклади, особливо в сільських районах, тому в Україні розгорнувся рух за відбудову і ремонт шкіл власними силами. Протягом першої половини 50-х років було зведено 1300 нових шкіл на 400 тис. учнівських місць. У 1958 р. в республіці здійснено перехід до обов'язкової семирічної освіти. Наприкінці 50-х років в Україні діяли 11 тис. середніх шкіл - у 2,5 раза більше, ніж у 1940 р. Однак поглиблювалася відірваність української школи від проблем національного виховання. Так, "Історія СРСР" у школі починалася історією Російської імперії, яка переходила в історію СРСР. Лише у 30 % шкіл навчання проводилось українською мовою. З 1948 р. до 1954 р. кількість українських шкіл зменшилася з 26 тис. до 25 тис, а російських збільшилася з 2720 до 4051. У 1953 р. в школах з українською мовою навчання налічувалося 1,4 млн учнів, а в російських і змішаних - 3,9 млн