Розділ «18. Західноукраїнські землі у міжвоєнний період (1921-1938)»

Бандера Степан Андрійович (1909-1959) - відомий політичний діяч, ідеолог українського національного руху. Народився в с. Угринів Старий Калуського повіту (Галичина) у родині священика. З 1927 р. - член Української військової організації (УВО), одночасно працює з молоддю. З 1929 р. у зв'язку зі створенням ОУН став її членом, а пізніше одним з керівників. У лютому 1940 року Бандера зі своїми однодумцями створює Революційний Провід ОУН, а в 1941 р. на II Великому зборі Проводу стає його головою. Напередодні німецько-радянської війни організував похідні групи і підготував Акт (30 червня 1941 року) проголошення Української держави. За відмову скасувати його був заарештований німцями і перебував у тюрмах і концтаборах до вересня 1944 року. У німецькому концтаборі Аушвіц загинули обидва його брати - Олександр (1911-1942) та Василь (1915-1942). У 1947 р. обраний головою Проводу ОУН. Очолив боротьбу українського руху Опору проти радянської влади. 15 жовтня 1959 року був убитий у Мюнхені агентом радянських спецслужб Б. Сташинським.

У 30-ті роки ОУН організувала сотні актів саботажу, експропріацій державних фондів, понад 60 замахів і вбивств (зокрема, вбивство у 1934 р. польського міністра внутрішніх справ Б. Перацького). ОУН нараховувала понад 40 тис. учасників, серед яких було багато молоді, яку приваблювала бойова діяльність. З часом ОУН все більше уваги приділяла співробітництву з Німеччиною. 1932 р. представники ОУН при штабі нацистської партії Р. Ярий і М. Сциборський навіть домоглися включення своїх бойовиків до складу штурмових загонів СА, керівником яких був соратник Гітлера Е. Рем (вбитий за наказом Гітлера в 1934 р.). Майбутній командувач УПА Р. Шухевич (Тарас Чупринка) закінчив спеціальні курси при військовій академії в Мюнхені, одержавши при цьому право на управління безмоторними літальними апаратами.

Настрої українського суспільства радикалізувалися після смерті 12 травня 1935 року Ю. Пілсудського, коли закінчилися невдачею спроби прем'єра Польщі В. Славека і міністра внутрішніх справ М. Косцялковського поліпшити українсько-польські відносини. Передбачалося, що УНДО одержить у сеймі 15 депутатських місць, будуть враховані вимоги українців соціально-економічного й просвітницького характеру, що прискорить їхню державно-етнічну асиміляцію. Проте після таємної наради групи військових 31 січня 1935 року в Любліні державна політика щодо представників національних меншин стала менш лояльною. Генеральний інспектор збройних сил Польщі Е. Ридз-Смігла, міністр оборони Т. Каспжицький схвалили ідею використати православну церкву як інструмент полонізації, хоча реально роль в цьому могла відіграти тільки греко-католицька церква, підтримали регіоналізм лемків у Краківському й Львівському регіонах, гуцулів - у Станіславському. Виникла навіть концепція реполонізації українців, які нібито просто забули про своє польське походження. Лідер "Табору національної єдності" О. Коц почав агітувати за ідею створення однонаціональної Польщі. А з 1936 р. на українські землі посунула нова хвиля польських осадників, через два роки почалася руйнівна "пацифікація" на Тернопільщині, що і стало однією з причин ворогування українців і поляків на Волині і не тільки.

Проект Конституційного закону Галицько-Волинської землі", внесений українськими депутатами, згідно з яким передбачалась територіальна автономія з урядом і сеймом, збройні сили, рівноправність української і польської мов у державних установах тощо, не був прийнятий у грудні 1938 р. польським сеймом.

Крім згаданих вище політичних сил, з 1919 р. у Галичині діяла Комуністична партія Східної Галичини, котру в 1923 р. було перейменовано на Комуністичну партію Західної України (КПЗУ), що була складовою Компартії Польщі (КПП). її програма передбачала курс на соціалістичну революцію і приєднання Західної України до УСРР. У 1938 р. з наполягання Сталіна Комінтерн розпустив КПП і КПЗУ, оголосивши їх керівництво агентурою фашизму.

У 1926 р. було створено Українське селянсько-робітниче соціалістичне об'єднання (Сельроб), яке діяло під керівництвом КПЗУ і у 1932 р. було розпущене польською владою.

Значну роль в активізації суспільно-політичного життя на західноукраїнських землях відігравало товариство "Просвіта", яке у 1936 р. налічувало 275 тис. учасників, мало 3071 бібліотеку і читальні зали, 190 пересувних бібліотек. Наукове товариство імені Т. Шевченка (НТШ) видавало праці з історії України та її культури. Були ще товариства жінок (приблизно 50 тис. учасників у 1936 р.), вчителів, адвокатів, товариства взаємодопомоги, спортивні товариства, які підвищували культурний рівень українського населення краю.

У Польщі виходило 83 українські газети, 21 з них - політична. Досить вагомі позиції у суспільно-політичному житті Західної України відігравала греко-католицька церква на чолі з А. Шептицьким, який здобув освіту у Краківському університеті та Краківській єзуїтській семінарії. Він виступав проти політики " пацифікації" і за нормалізацію українсько-польських відносин.

У Румунії, починаючи з 1927 р., найвпливовішою серед легальних партій була Українська національна партія (УШІ), очолювана Залозецьким, що забезпечила кілька місць українцям у румунському парламенті. Комуністи Буковини приєдналися в 1926 р. до Компартії Румунії і діяли нелегально, виступаючи за приєднання Буковини до УСРР. Націоналісти використовували для своєї діяльності спортивне товариство "Мазепа" і студентське "Залізняк". Після встановлення в Румунії у 1938 р. диктатури ці партії та організації припинили свою діяльність.

На Закарпатті суспільно-політичні течії і рухи діяли у кількох напрямах. Русофіли ("Общество Духновича") вважали русинів частиною єдиного російського народу; "мадярони" намагалися довести, що карпатороси - це окрема національність і вважали за необхідне приєднати Закарпаття до Угорщини. Народовці (українофіли), очолювані А. Волошиним, пропагували ідею єдності закарпатських українців з усім українським народом, боролися з русофілами і "мадяронами" та вимагали автономії Закарпаття. Були ще комуністи, які входили до легальної Компартії Чехословаччини і виступали за приєднання до Радянської України.

Отже, суспільно-політичний рух на західноукраїнських землях у відповідь на реакційну політику влади активізувався. Його головною рушійною силою був пошук способів національного визволення України.

18.3. Розвиток культури західноукраїнських земель

У міжвоєнний період на західноукраїнських землях відбулися певні позитивні зрушення в галузі освіти, науки й культури. Оскільки українці були фактично позбавлені можливості вступу до вищих навчальних закладів Польщі, то вчені і представники молоді заснували без відома влади Український таємний університет (УТУ) у Львові. Працював він протягом 1921-1925 рр., мав філософський, правничий, медичний та політехнічний факультети, де навчалося понад 1500 студентів і викладало 55 викладачів. Першим ректором був відомий літературознавець і поет В. Щурат. Лекції читали історик І. Крип'якевич, хімік Є. Голіцинський, правник В. Левицький, психолог С. Балей та ін. Деякі вищі навчальні заклади Європи зараховували студентам УТУ роки навчання в підпіллі. Крім цього, як його називали, "катакомбного" університету, у Львові в 1922-1925 рр. діяла Українська таємна висока політехнічна школа, створена на базі технічного відділу УТУ. Продовжувало активну діяльність Наукове товариство імені Т. Шевченка, яке, окрім видання низки праць, утримувало бібліотеку, три музеї і два дослідницькі інститути. Членами товариства були приблизно 200 науковців, серед яких літературознавці М. Возняк, В. Гнатюк, історики І. Крип'якевич, С. Томашівський, фольклорист і музикознавець Ф. Колесса та ін.

Крип'якевич Іван Петрович (1886-1967) - історик, громадський діяч, член НТШ (1911), академік АН УРСР (1958). Закінчив Львівський університет. У повоєнні роки був звинувачений в українському націоналізмі. Автор численних праць з історії України, зокрема "Української історіографії" (1923), "Історії української культури" (1937), навчального посібника "Історія України", "Богдан Хмельницький" та ін.

Продовжувало працювати товариство "Просвіта". У 1938 р. йому підпорядковувались 84 філії (повітові осередки), 3208 читалень, 2065 театральних гуртків, 1105 хорів, 439 самоосвітніх гуртків, 533 гуртки "Молодої Просвіти" та 776 інших, до 3000 бібліотек. Активно діяли такі організації, як "Союз українок" (на 1930 р. він нараховував 45 тис. жінок), зокрема, у благодійному, освітньому та культурному напрямах, товариство "Рідна школа", яке у 1938 р. охоплювало до 100 тис. осіб. Воно, на противагу полонізації організувало власну мережу українських шкіл та гімназій, що на 1938 р. нараховувала приблизно 40 гімназій, ліцеїв та професійно-технічних шкіл. Не менш активно продовжували свою діяльність згадувані молодіжні організації "Сокіл", "Луг" (колишня "Січ"), "Пласт" та ін.

Окрім літературної, письменники Західної України займалися і політичною діяльністю. Література розвивалася у трьох напрямах, а саме: у націоналістичному, який був представлений такими літераторами, як Д. Донцов, 0. Ольжич, О. Теліга; ліберальному (І. Вільде, Б. Лепкий, Н. Королева); пролетарському (Я. Галан, П. Козланюк, С. Тудор).

Готуючись до Мюнхенської конференції і під час її проведення (вересень 1938 року), Гітлер представив пакет територіальних претензій до Чехословаччини з боку Угорщини, Польщі, Румунії на території, на яких проживало українське населення. А після окупації Чехословаччини, утворення автономної Карпатської України гітлерівська дипломатія продовжувала розігрувати "українську карту" за прикладом Судетської області, імітуючи підтримку вимог ОУН стосовно соборної України.

У цей час активізувалась діяльність ОУН, яка після вбивства у 1938 р. Є. Коновальця розкололася на дві частини. Радикальне крило, очолюване С. Бандерою, взяло курс на боротьбу за незалежну Україну, плануючи створити спільну армію і передбачаючи підтримку західних країн. Друга частина ОУН на чолі з А. Мельником вважала, щ0 створення збройних формувань може змусити Німеччину вдатися до каральних акцій. Мельниківці у серпні 1939 р. провели в Римі конференцію, на якій офіційно затвердили А. Мельника лідером ОУН. Прихильники Бендери у лютому 1940 року організували аналогічну конференцію у Кракові, на якій не визнали конференцію у Римі і оголосили себе правомочним керівництвом ОУН на чолі з Бандерою, назвавшись ОУН(р) (революціонери) або ОУН(б) (бандерівці). Відповідно прихильників Мельника почали називати мельниківцями або ОУН(м).

Отже, розвиток культурного життя на західноукраїнських землях у міжвоєнний період був суперечливим, неоднозначним і помітно залежав від європейських і міжнародних відносин у ті роки.