Розділ «10. Завершення історії Запорозької Січі»

Останнім кошовим чорноморців був Антон Головатий, який помер у поході на персів (1797). Відтоді Чорноморське військо мало наказного отамана з російських генералів. Сюди ж поступово переселилася частина козаків Задунайської Січі, яку ліквідували турки наприкінці 20-х років XIX ст. Під час російсько-турецької війни 1828-1829 рр. козаки Задунайської Січі з кошовим отаманом Гладким перейшли під Ізмаїлом на бік російської армії, допомогли переправитися на правий берег Дунаю і взяли участь у війні проти Туреччини. За це турки жорстоко розправилися з тими козаками та їхніми сім'ями, які ще залишилися за Дунаєм.

Після російсько-турецької війни 1828-1829 pp. царський уряд поселив колишніх задунайських козаків на Азовському узбережжі між Маріуполем і Ногайськом, сформувавши з них Азовське козацьке військо. Воно було створене в 1832 р. з числа козаків Задунайської Січі, які перейшли на бік Росії під час згаданої війни. Першим наказним отаманом військ був Йосип Гладкий - останній кошовий отаман Задунайської Січі, який ініціював цей перехід.

Військо отримало землі на західному боці Азовського моря, між Бердянськом і Маріуполем, і заснувало дві станиці - Микільську і Покровську. Згодом до війська було прилучено Петрівський Посад і село Новоспасівське. У мирний час команди азовських козаків несли на баркасах берегову службу вздовж східних берегів Чорного моря - від Керченської протоки до м. Поті. Під час війни військо зобов'язалося виставляти морський батальйон для охорони та оборони узбережжя, піший козацький напівбатальйон і флотилію малих морських човнів для крейсування вздовж узбережжя.

Протягом 1862-1866 pp. більшість азовських козаків (1117 сімей) було переселено на Кубань. Указом від 11 жовтня 1864 року Азовське козацьке військо було скасовано, а його клейноди передано Кубанському козацькому війську.

Після розгрому Запорозької Січі частина запорожців відійшла на землі так званої Ханської України у межиріччі Південного Бугу і Дністра, обмежені на півдні берегом Чорного моря, які ще в давні часи були захоплені Туреччиною і Кримським ханством.

Багато запорожців вирушило на Буджак і в дельту Дунаю. Вони зайнялися риболовством і полюванням. Ця місцевість їм була добре знайома ще з часів російсько-турецької війни 1768-1774 pp., коли піше і кінне запорозьке військо здійснило похід від Січі через Очаківську округу і Буджак аж на Північно-СхіднуДобруджу, розташовану на південь від дельти Дунаю. Деякі козаки ще тоді осіли в гирлах Дунаю і Дністра. Після розгрому і захоплення Запорозької Січі царськими військами запорожці, які не встигли втекти, звернулися до П. Текелі з проханням відпустити їх на Тилігул ловити рибу для заробітків. Велику групу запорозьких козаків повів туди отаман Андрій Лях.

Отже, відхід козаків із Запорожжя тривав роками. Вони тікали від царської сваволі у різні краї. За деякими джерелами, у 1775 р. до турецьких володінь перейшло 5 тис. козаків. 1776 р. комендант Кінбурнської фортеці мав інформацію, що колишніх запорожців від Бендер до Дунаю розселилося 10 тис. Вони жили в Очаківській окрузі, на Березані, понад Тилігулом, поблизу Балти і Хаджибея, у пониззі Дністра від Акермана до Бендер, у Буджаку, між Килійським, Сулинським і Георгіївським гирлами Дунаю, у згаданих Вил новому і Килії, а також неподалік Тульчі й Галаца.

Запорозька Січ була народним, національним явищем. Започаткована як центр антифеодальної боротьби українського народу, вона протягом віків була непорушною силою в боротьбі проти загарбників, особливо проти Польщі, Кримського ханства й Туреччини. Згуртувавши найволелюбніші елементи козацтва, запорожці очолили рух українців за соціальне й національне визволення. Січ стала носієм української державності, утворила і вдосконалила органи влади (Кіш), військо та морський флот. Царський уряд після знищення Січі ліквідував і її духовний центр - Межигірський монастир.

Після руйнації Січі її земельні володіння, а також фермерські господарства - зимівники, що ґрунтувалися на вільній найманій праці та були історично прогресивнішими, ніж поміщицькі господарства, - потрапили до рук великих російських і українських феодалів. Катерина II подарувала своїм сатрапам і фаворитам величезні маєтки із запорозької спадщини: генерал-прокурор князь О. В'яземський отримав 200 тис. десятин землі разом із колишньою столицею козацтва Січчю; Потьомкін - майже 150 тис. десятин, колишній гетьман Розумовський - 35 тис. Крім того, всім їм було надано пільги - звільнення на 10 років від податків.

Більша частина розданих земель була малозаселена. Селяни, які жили тут раніше, тікали, боячись упровадження панщини. Тому царський уряд дозволив закріпачувати всіх жителів цих земель, зокрема колишніх запорожців, на поселення також приганяли селян із центральних губерній Росії, України. До 1784 р. поміщикам було роздано майже 4,5 млн десятин землі. Оскільки це не становило й половини величезного земельного фонду, царський уряд удався до колонізації краю чужоземцями, переважно німцями. Першу німецьку колонію на півдні України було засновано у 1787 р. її мешканцями стали 900 чоловіків і жінок - вихідців із Пруссії.

Після ліквідації Запорозької Січі дійшла черга і до Гетьманщини. У 1781 p., згідно з адміністративною реорганізацією всієї імперії, на Лівобережжі було скасовано традиційні 10 полків. Натомість утворювалися три намісництва: Київське, Чернігівське й Новгород-Сіверське. Українські адміністративні установи замінили імперські. Славетні козацькі полки у 1783 р. замінено регулярними, до яких набирали на шестирічний термін неукраїнців. Поширення на Лівобережжя російської імперської системи ще більше погіршило долю українських селян: у 1783 р. їх перетворили на кріпаків. Українську знать у 1785 р. за виданою Катериною II "Жалуваною грамотою дворянству" зрівняли у правах із російським дворянством. Із цих причин верхівка колишньої Гетьманщини погодилася з ліквідацією автономії.

У 1786 р. від українських монастирів було відібрано землі, а із селян мали комплектувати полки російської армії. Багато монастирів було закрито. Монастирська реформа, яка довершила скасування порядків Гетьманщини, погіршила стан освіти, видавничої справи в Україні.

Протягом майже століття Гетьманщина була головним центром політичного життя України. Хоча російський уряд контролював її зовнішні відносини та воєнні кампанії, все-таки управління та соціально-економічну політику у судах, фінансах, армії здійснювали українці. Самоврядування сприяло піднесенню української шляхти. Саме Гетьманщина була для політичних діячів XX ст. чого зразком. І хоча зовнішні форми автономії гетьманської України було скасовано, збереглися основи нового національного відродження українського народу - державно-національні традиції, які після занепаду княжої Русі-України ожили в Українській гетьмансько-козацькій державі. Витримала випробування часом і дійшла до наших днів ідея незалежної й соборної Української держави.

Отже, Українська козацька держава вберегла українську націю від культурно-національної асиміляції із сусідніми народами. Після занепаду культурних осередків козацька Україна з духовним центром у Києві залишалася форпостом національно-культурного життя для всіх українських земель.