Питання карбування монети в Українській гетьманській державі та формування грошового ринку Лівобережної України в другій половині XVII ст.
У процесі утворення Московської централізованої держави до її складу вже у XIV—XV ст. потрапила частина північно-східних українських земель. Внаслідок московсько-литовського протистояння впродовж XVI — першої половини XVII ст. Чернігово-Сіверщина періодично перебувала то в складі Московського царства, то в складі Польсько-Литовської держави. У роки національно-визвольної війни українського народу під проводом Богдана Хмельницького утворилася українська держава — Військо Запорізьке, яка у 1654 р. уклала військово-політичний союз з Росією. Подальші події, в ході яких Москва нехтувала інтересами України, призвели до укладення Андрусівського перемир'я (1667 р.) між Річчю Посполитою та Московською державою. Згідно з ним, Лівобережна Україна відійшла до Росії, а Правобережжя аж до другої половини XVIII ст. залишилося у складі Польщі.
Уже в перші роки існування української козацької держави було закладено підвалини її фінансової системи, створено Військовий скарб, вироблено засади його наповнення та використання коштів. Усе це дає підстави припускати, що не могло не ставитись питання про карбування власної монети. В українській історіографії XX ст. неодноразово порушувалося це питання. Так, відомий вчений-економіст Михайло Слабченко першим стверджував, що у 1649 р. гетьман Богдан Хмельницький розпочав карбування власної монети. Він посилався на доповідну записку російського дипломата — дяка Григорія Кунакова, який у перші роки національно-визвольної війни неодноразово бував на Україні та в Польщі. В одному зі звітів про місію до українського гетьмана він зазначав, що "в Чигирине, де учинил Богдан Хмельницкий мынзу (монетний двір. — Р. Ш.) и денги делают, а на тех новых денгах на одной стороне мечь, а на другой стороне ево, Богданове, имя". Підтримували М. Слабченка Іван Крип'якевич та Ілько Борщак. При цьому вони опиралися ще й на лист подільського воєводи Станіслава Потоцького до польського короля Яна II Казимира, в якому йшлося про порушення Хмельницьким права монетної регалії короля та емісію ним власних грошей, а також на повідомлення про це у паризькій газеті "Gasette de France" (21 грудня 1652 p.).
Думка про емісію власної монети на Україні за часів Хмельниччини мала не тільки прихильників, а й опонентів. Так, відомий нумізмат Валентин Шугаєвський у статті "Чи була на Україні в XVII столітті власна монета?" вказував на хибність припущення М. Слабченка. При цьому він зазначав, що в жодному з монетних скарбів, датованих серединою — другою половиною XVII ст., монет Богдана Хмельницького не виявлено. Не містилося в них і невизначених монет, які гіпотетично могли б належати гетьману. Не було їх і в найбільших тогочасних нумізматичних колекціях. Крім того, нема жодних документів, які би підтверджували намір гетьмана відокремитися від Польщі у 1649 р. — на той час в його плани не входило загострення стосунків з королем через порушення його суверенних прав. Крім того, Г. Кунаков, на якого посилається М. Слабченко, особисто не бачив українських монет, а лише чув про них від Адасія Бреїмова — слуги литовського підканцдера Сапєги. Дивно також, що про таку важливу, з точки зору тогочасного суспільства, політичну подію немає відомостей у повідомленнях численних російських, польських, кримськотатарських, західноєвропейських дипломатичних місій, які відвідували гетьманську столицю. З В. Шугаєвським погодився український історик М. Петровський. Проаналізувавши повідомлення російських дипломатів Неронова та Богданова, які невдовзі після Кунакова відвідали Чигирин, він зазначив, що вони не могли не відзначити такого важливого кроку гетьмана. А чутки про карбування українських грошей він вважав перебільшенням польської політичної еліти, занепокоєної можливістю утворення незалежної та сильної української козацької держави на кордонах з Річчю Посполитою*
Питання про карбування монет Богданом Хмельницьким порушували й відомі дослідники-нумізмати Іван Спаський та Микола Котляр. У монетній збірці Державного Ермітажу у Санкт-Петербурзі їхню увагу привернули пізньосередньовічні молдавські монети з зображенням меча та жетони одного з найбільших литовських магнатів середини XVII ст. князя Богуслава Радзивілла. Останні з них дещо нагадували монети, згадані Кунаковим. На них було вміщено зображення меча, а також ім'я князя
"Вобивіаив", що малограмотному слузі могло нагадати ім'я українського гетьмана Богдан. Крім того, проаналізувавши політичне та соціально-економічне становище Української держави в середині XVII ст., вчені зробили висновок про відсутність достатніх підстав для твердження про карбування монет Богданом Хмельницьким. І все ж дане питання не можна вважати остаточно вирішеним. Можливо, пошуки в архівосховищах України та сусідніх країн, а також вміст нововиявлених монетних скарбів дадуть підстави позитивно відповісти на це цікаве і важливе для української історії питання.
В останні роки гетьманування Богдана Хмельницького загострились стосунки Української держави та Московського царства. Не останнє місце в цьому протистоянні відігравала фінансова політика останнього. Березневі статті 1654 р., згідно з якими царський уряд брав на себе зобов'язання щодо грошового забезпечення Війська Запорізького, не були виконані в повному обсязі. Росія, яка опинилася в стані глибокої фінансової кризи, сама потребувала грошових коштів для покриття величезних воєнних, дипломатичних та інших видатків. Незадовго до смерті гетьмана московський посол боярин Ф. Бутурлін, який перебував у Чигирині в червні— липні 1657 р., вирішуючи питання зовнішньополітичного характеру, поставив перед українським урядом вимогу про залучення коштів Гетьманщини до царської скарбниці. Ці необґрунтовані претензії були відкинуті гетьманом, який посилався на угоду 1654 р. Відразу ж після смерті Богдана Хмельницького, вже в серпні 1657 р., на переговорах з полковником Павлом Тетерею московські посли знову поставили питання про перехід української фінансової системи до загальноросійської.
Новообраний гетьман Іван Виговський (1657—1659 рр.) вже в перші місяці свого правління змушений був вирішувати питання грошового забезпечення Війська Запорізького та фінансових взаємин з сусідніми державами. Про це йшлося на загальнокозацькій військовій раді в Корсуні у жовтні 1657 р. Тоді ж на Лівобережжі поширились чутки про те, що царський уряд має намір самостійно збирати податки, які сплачуються до українського військового скарбу, і з цих коштів покривати не тільки видатки гетьманського уряду, а й загальноросійські фінансові потреби. Крім того, цар надалі вимагав запровадження воєводського управління в усіх містах України, що було суттєвим порушенням її державного суверенітету. За цих складних економічних та воєнно-політичних обставин Іван Виговський відважився на радикальну зміну політичної орієнтації держави. Так, у березні 1658 р. було укладено Гадяцький трактат між Україною та Річчю Посполитою, що передбачав створення Великого Князівства Руського (територія Чернігівського, Київського та Брацлавського воєводств), яке мало стати третьою складовою частиною Речі Посполитої з широкими автономними правами. Окрема стаття угоди стосувалася налагодження монетного карбування у Києві або в одному з інших міст України. Саме свої гроші мали покривати видатки козацького війська. Метрологічно українська монета повинна була відповідати коронній та литовській, а на її аверсі мало вмішуватись зображення польського короля та його титул. Прагнучи налагодити карбування власної монети в умовах гострої нестачі срібла, Іван Виговський вдався до геологічних розвідок на Україні з метою пошуку цього дорогоцінного металу, однак вони закінчилися безрезультатно. Невдовзі складні внутрішньополітичні обставини та несприятлива зовнішньополітична ситуація змусили Виговського зректися гетьманства, а отже, плани створення Великого Князівства Руського і випуску у ньому власної монети реалізовані не були.
Плани монетного карбування на українських землях у другій половині XVII ст. пов'язані також з діяльністю гетьмана Петра Дорошенка (1665— 1676), який став гетьманом Правобережної України після зречення Павла Тетері у 1665 р. В складних умовах внутрішніх усобиць та сепаратних домовленостей Московської держави з Річчю Посполитою цей видатний політичний діяч намагався зберегти єдність молодої держави. При цьому, виходячи з конкретних, часто безвихідних умов, він змушений був орієнтуватися на Кримське ханство та Туреччину, що, з огляду на релігійний фактор, було вкрай непопулярним серед українського православного населення. Гостра потреба у грошових засобах змусила Дорошенка розглянути можливість карбування власної монети. З цим проханням він звернувся до свого покровителя — кримського хана, і після отримання відповідного дозволу у містечку Торговиця розпочалося виготовлення срібної монети, зовнішнє оформлення якої відповідало кримським зразкам. Виготовлені грошові засоби мали використовуватися для фінансування видатків, пов'язаних з утриманням турецько-татарських військ, які стадіону вали на території, підконтрольній адміністрації Петра Дорошенка. Відсутність монет, карбованих у Торговиці, у складі скарбів, а також лише принагідні згадки про цю акцію в актових джерелах дають підстави стверджувати про незначні її масштаби та короткі терміни. Населення краю, яке звикло до польсько-литовських та західноєвропейських монет, віддавало їм перевагу перед татарськими та турецькими номіналами, що відрізнялися як зовнішнім оформленням, так і метрологічно. Тому невдовзі діяльність монетного двору у Торговиці довелося припинити. Однак потреба гетьмана у грошах була настільки великою, що він вдався до незнаного досі відчайдушного кроку — у містечку Лисянка на Черкащині було створено монетарню, на якій упродовж тривалого часу велася підробка коронних солідів (шелягів), півтораків (чехів) та шостаків королів Сигізмунда III та Яна II Казимира. Ці монети, на той час, були найпоширенішими на грошовому ринку тогочасної України. Вони впродовж тривалого часу емітувалися на різних монетних дворах, що стало причиною існування багатьох типів та відмін цих номіналів, особливо шелягів та шостаків. При організації монетного двору у Лисянці Дорошенко використав досвід Яна Гранковського — колишнього монетарія Львівського монетного двору, який з перервами функціонував у 1656—1663 р. Варто зауважити, що джерельна база до історії цієї монетарні, доволі добре збережена, не дає можливості підтвердити правдивість цього твердження. Навесні 1674 р. московські стрільці та козаки лівобережного гетьмана Івана Самойловича, захопивши Лисянку, виявили тут обладнання монетного двору та його інструментарій, у тому числі штемпелі для карбування шелягів та шостаків. Незабаром було затримано Гранковського та його співробітників, які після втечі з Лисянки переховувалися у Каневі та Переяславі. Згодом царський уряд використав набутий ними досвід під час організації карбування чехів у Путивлі та Севську.
В українській історіографії відсутня єдина думка щодо оцінки законності грошової емісії Петра Дорошенка. В. Щугаєвський вважав емітовані у Лисянці монети підробками. Натомість, М. Слабченко кваліфікував їх як "особливі крайові" випуски. Очевидно, переконливішим є твердження першого з дослідників — ініціативу гетьмана варто оцінювати як фальшування і порушення права монетної регалії польського короля.
Після ліквідації гетьманського управління на Правобережжі і посилення російських впливів на Лівобережній Україні карбування власної монети на цих землях не відбувалося. У середині XVII ст. на грошовому ринку українських земель перебували монети, відкарбовані як на монетних дворах Речі Посполитої, так і в монетарнях іноземних держав. Вагому частку монетної маси, яка дедалі збільшувалася, становили номінали російської монетної системи. Високопробні московські копійки, денги та полушки ще з другої половини XVI ст. охоче використовувалися не тільки у прикордонних з Росією землях, а й у віддалених українських регіонах. Цьому сприяла їх стабільність та висока якість. З часів грошової реформи Олени Глинської (1534 р.) і аж до 1613 р. вага копійки залишалася незмінною — 0,68 г високопробного срібла. Військово-політичні потрясіння, які відбулися у Московській державі на початку XVII ст., стали причиною глибокої фінансової кризи і призвели до девальвації російської монети. Вміст чистого срібла у копійці у 1613 р. було зменшено до 0,48 г. На далі відбувалося лише незначне падіння її вартості: у 1626 р. — до 0,47 г і у 1632 р. — до 0,45 г. Відтоді з малої вагової гривенки срібла карбували 450 копійок, 900 денг або 1800 подушок. Одночасно дещо погіршилась і якість монети — її почали випускати з неочищеного срібла, що знизило його пробу.
Перші роки правління царя Олексія Михайловича (1645—1676) не внесли суттєвих змін у карбування монет. Однак активна зовнішньополітична діяльність, особливо вступ у війну з Річчю Посполитою (1654 р.) та експансія в Сибір, спричинила зростання дефіциту державних фінансів. Для його ліквідації уряд вдавався до різних заходів: підвищував податки, запроваджував нові митні платежі та данини на утримання війська тощо. Зміни відбулися і в монетарній політиці держави — вже у 1654 р., вперше в практиці російської монетної справи, розпочалося карбування монет номінальною вартістю рубль та полуполтина (1/4 рубля), які до того були лише грошово-лічильними одиницями. Виготовлялися вони шляхом перекарбування закуплених у іноземних купців західноєвропейських талерів. Поява цих монет була зумовлена необхідністю покриття значних воєнних видатків у мілітарному протистоянні з Польщею та потребами зовнішньоторговельної діяльності, яка вимагала великої грошової одиниці замість дрібних копійок. Крім того, ці монети повинні були сприяти інтеграції грошового господарства приєднаних до Росії у 1654 р. українських земель, де широко використовувалася талерна монета, з грошовим ринком Московської держави. Незначну кількість срібних рублів (6—7 тис. шт.) було випущено лише у 1654 р. На аверсі цих монет вміщено зображення царя у вигляді вершника, навколо якого — легенда з його титулами, серед яких вперше й титул володаря України — "Малої Русі". Московські рублі цієї емісії були неповновартісною монетою. їх номінальна вартість становила 100 московських копійок, але вміст чистого срібла дорівнював лише 64 копійкам. Реальна вартість полуполтин — 16 копійок. Завдяки цьому царська скарбниця мала б отримати надзвичайно високий прибуток — понад 30 %. Однак штучне утримання необґрунтовано високого курсу нової монети призвело до зникнення з обігу повновартісних копійок, які стали об'єктом тезаврації, вони випадали у скарби та вивозилися за кордон. Крім того, технічні параметри Московського монетного двору не давали змоги налагодити широкомасштабну емісію великої срібної монети, оскільки збудовані спеціально для цього "молотові снаряди" швидко ламалися і виходили з ладу. З огляду на це, дані монети незабаром були вилучені з обігу, і рубль надалі залишився грошово-лічильною одиницею.
У 1655 р. на грошовому ринку Московської держави з'явилися контрасигновані західноєвропейські талери, вартість яких було встановлено на рівні 64 копійок, що відповідало їх реальній вартості. Ці монети отримали назву "єфимок з признаком". Термін "єфимок" походить від першої частини назви чеського міста Йоахімсталь (нім. Йоахім відповідає рос. Єфім), де на початку XVI ст. розпочалося карбування великих срібних
Московська держава. Олексій Михайлович. Рубль. Срібло. 1654 р.
"Єфимок з признаком'
монет вагою бл. 28 г, які в Європі почали називати талерами. "Єфимки з признаком" виготовлялися шляхом надкарбування західноєвропейських телерів двома штемпелями — круглим з аверсом звичайної копійки та квадратним з позначенням дати — "1655". Ці монети вперше у Московській державі датувалися за григоріанським календарем та з використанням арабських цифр. Населення українських земель, яке користувалося датованою таким чином польською та західноєвропейською монетою, було призвичаєне до цього. Саме тому можна припустити, що "єфимки з признаком" призначалися, головним чином, для використання на Україні. Протягом 1655— на початку 1656 рр. було випущено близько 1 млн "єфимок з признаком". Не вилучені з обігу рублі 1654 р. за ціною були прирівняні до "єфимків з признаком". Лише полуполтини 1654 р. надалі залишалися неповновартісними, і населення аж до 1659 р. змушене було приймати їх за ціною 25 копійок. Зрідка надкарбовувалися й монети вартістю півталера, які оцінювалися у 32 копійки. Монети цього типу перебували на грошовому ринку Московської держави до 1659 р., коли на заміну їм прийшла мідна монета. Водночас було обміняно й рублі та полуполтини 1654 р. Незважаючи на вилучення цих монет з грошового ринку Московської держави, на українських землях вони продовжували використовуватися. Свідчення цього — наявність їх у складі монетних скарбів, виявлених на території України. Тут вони йшли за курсом західноєвропейських талерів та їх фракцій.
Новим явищем у монетній справі Росії став випуск мідної монети. її поява була спричинена незначними запасами монетного срібла в державі, а також потребою грошового ринку у готівкових засобах обігу. В 1654 р. у Москві розпочали карбування "мідних єфимок"— великих круглих монет номінальною вартістю 50 копійок. Вміщені на них зображення повторювали зовнішнє оформлення срібних рублів. Вартість цих монет становила 50 срібних копійок, що значно перевищувало їх реальну ціну. Однак автори цього нововведення були переконані в тому, що беззаперечний авторитет царя та його всемогутність "перетворять" мідь на срібло. Крім того, планувалося, що обіг мідних монет буде нетривалим, і їх вилучать з обігу шляхом обміну на срібні копійки відразу ж після закінчення війни.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Нумізматика» автора Шуст Р.М. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Розділ 6. ОСОБЛИВОСТІ ЕВОЛЮЦІЇ ГРОШОВОГО ГОСПОДАРСТВА УКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЕЛЬ У СКЛАДІ МОСКОВСЬКОЇ ДЕРЖАВИ (ДРУГА ПОЛОВИНА XVII — ПОЧАТОК XX ст.)“ на сторінці 1. Приємного читання.
