Розділ 8. УКРАЇНА У СКЛАДІ РАДЯНСЬКОГО СОЮЗУ (30 грудня 1922 р. — 15 липня 1990 р.)

У1947 р. Микита Хрущов розпочав в Україні черговий експеримент, спрямований на розв'язання аграрних проблем. Передбачалося об'єднати колгоспи в гігантські "агроміста" з населенням близько 5 тис. осіб, де мешканці мали забезпечуватись усіма міськими благами. Присадибні ділянки, з яких мешканці сільської місцевості отримували більшу частину продуктів харчування, мали бути ліквідовані. Однак, зіткнувшись з опором сільської частини населення України, уряд змушений був відмовитись від чергового експерименту, тим більше, що у 1950 р. виробництво зерна становило близько 60 % від рівня 1940 р. і були значні проблеми із забезпеченням продуктами харчування.

7 травня 1945 р. ЦК КП(б)У й уряд УРСР прийняли указ "Про заходи по відбудові і подальшому розвитку господарства Львівської, Станіславської, Дрогобицької, Тернопільської, Волинської, Чернівецької областей на 1945 p.". Протягом четвертої п'ятирічки з великих промислових підприємств України на Західну Україну приїхало 20 тис. робітників і 2 тис. інженерів. Обсяг продукції промислових підприємств Західної України становив у загальному обсязі продукції промисловості України в 1940 р. 4,7 %, а вже в 1948 р. — 12,6 %.

1956 р. почався черговий економічний експеримент з ініціативи О. Косигіна, також досить суперечливий. З одного боку, розширювалися права підприємств, зокрема, стимули до праці, дозволялось на місцях вносити корективи у п'ятирічний план, а з іншого — на зміну раднаргоспам прийшли міністерства з центром у Москві, додатково утворювались такі монстри, як Державний комітет цін, Державний комітет постачання тощо. За центром залишались головні важелі управління економікою, у тому числі і розподільні функції.

Починаючи з 1972 р. економічний експеримент призупинили, і центр уваги в економіці був перенесений на оборонний комплекс, освоєння багатств Сибіру та сільське господарство. Це також негативно позначилось на народному господарстві України, оскільки на її території розміщувались виробництва з незавершеним циклом, екологічно шкідливі, створювались підприємства військового спрямування. Невиконання п'ятирічних планів стало традицією. Так, національний дохід мав збільшитись у дев'ятій п'ятирічці (1971—1976 pp.) на 37—39 %, а фактичне виконання, навіть дещо завищене, становило 25 %, у десятій п'ятирічці зростання цього показника було заплановано від досягнутого, однак виконання становило лише 18 %.

У 70-х роках також не вдалося досягти значних успіхів у сільському господарстві, незважаючи на те, що протягом десятиріччя в сільське господарство України було вкладено 27 % усіх капіталовкладень в економіку. Ефективність використання праці була надзвичайно низькою, і характерною ознакою стало відрядження працівників інших секторів економіки — вчителів, учнів, наукових працівників, військовослужбовців, працівників управління на збирання та перероблення врожаю. Система збирання та перероблення врожаю була неефективною і з окремих культур втрати сировини доходили до 30—33%.

Темпи зростання виробництва сільськогосподарської продукції постійно падали, у 1960—1970 pp. вони становили 4,5 % на рік, 1981—1985 pp. — 3,9 %. У другій половині 70-х років приріст продукції становив 1,5 %. Протягом 70-х років вкладалися значні кошти в будівництво нових об'єктів без відповідного економічного обґрунтування, що відволікало значні фінансові ресурси без належної віддачі. Наприкінці 70-х — на початку 80-х років економіка України входила в смугу тотальної кризи, оскільки не була конкурентоспроможною і її не змогли оживити навіть гасла на зразок "Економіка має бути економною".

Спроба реформувати економічне життя Радянського Союзу за часів М. С. Горбачова суттєвих змін для економіки України не принесла, бо 60 % обсягу промислового виробництва припадало на важку промисловість, оборонні галузі поглинали 2/3 наукового потенціалу і 95 % всієї продукції вироблялося на підприємствах союзного підпорядкування. Частка України у загальносоюзному виробництві скоротилась: у нагромадженнях основних виробничих фондів за 1970—1989 pp. вона зменшилась від 18 до 10 %. Значних збитків завдав вибух на Чорнобильській АЕС. Потрібно було евакуювати людей із 30-кілометрової зони і вилучити із сільськогосподарського обороту 190 тис. га земель. Саме з таким станом економіки Україна зустріла свою незалежність.

Демографічний напрям.

Перша світова війна та громадянська війна забрали близько 1,5 млн жителів України. Практично до початку Першої світової війни поза межами радянської України проживало 6,6 млн українців. Крім Галичини, це були території Волині, Буковини, Закарпаття, Хотинщини, Ізмаїльщини. Під румунським володарюванням у 1920 р. проживало близько 790 тис. українців, що становило 4,7 % населення. Українці утворювали три виразні підгрупи. Перша — близько 450 тис. осіб — проживала в південно-східній частині країни, у колишній російській провінції Бессарабія (нинішня територія Молдови). Друга — менш чисельна група українців — проживала на колишній угорській території Марамош. Третя — найбільш активна група, що налічувала приблизно 310 тис. осіб, проживала в Буковині. Під владою Австрії Буковина була автономною провінцією.

У 1921 р. 455 тис. карпатських українців проживало в Чехословаччині, з них 370 тис. — у чеській частині країни, решта — в словацькій частині. Чеський уряд, бажаючи мати спокійні окраїни, в Закарпатську Україну вкладав коштів більше, ніж вилучав, але цих інвестицій було замало, і в 30-х роках з початком репресій населення спіткав голод.

У Західній Україні, яка ввійшла до складу УРСР, за період з осені 1939 до осені 1940-го року було репресовано і заслано до Сибіру близько 312 тис. сімей, або 10 % усього населення.

Значних людських втрат зазнала Україна у Другій світовій війні. Гітлерівці закатували на українській землі 5264 тис. мирних жителів (євреїв і циган знищили майже повністю) та військовополонених, депортували для роботи в Німеччину 2400 тис. юнаків та дівчат. Як свідчать дані, всього працювало в Німеччині остарбайтерів 2,8 млн, а отже, приблизно 86 % були вихідці з України.

Українські міста і села були перетворені на руїни. Київ утратив 60 % жителів, у Харкові з 700 тис. жителів, які проживали там до війни, до Німеччини було вивезено 120 тис., 30 тис. розстріляно і 80 тис. жителів померли з голоду. Щодо національних меншостей за "нелояльність" до радянської влади був застосований сталінський акт — масова депортація з місць їх постійного проживання. У травні 1944 р. такий захід був здійснений у Криму, звідки було виселено в віддалені райони Радянського Союзу 165 тис. кримських татар, 14,7тис. греків, 12,4 тис. болгар, 8,5 тис. вірменів.Становлення Радянської влади в Галичині по закінченні війни супроводжувалось збройними сутичками з підрозділами УПА. Так, лише за 1944 р. було роззброєно і знищено близько чотирьох десятків угруповань УПА чисельністю 4300 осіб. З боку працівників радянської влади лише на Станіславщині втрати становили 1,5 тис. осіб.

Згідно з Ялтинською конференцією 1945 р. СРСР примусив відновлену Польську державу поступитися своїми інтересами щодо Галичини та Волині. Тому у період між 1944 і 1946 pp. радянські власті дозволяли переселитись у Польщу з Галичини та Волині майже мільйонові поляків, включаючи значну кількість євреїв та українців, що визнавали себе за поляків. і

Відповідно у Радянську Україну добровільно чи під примусом емігрувало близько 520 тис. українців, які опинились на польському боці нового кордону.

Під кінець 1945 р. територія УРСР розширилась до 580 тис. км2.

Незважаючи на приєднання до України Західної України, Криму, чисельність українського населення вийшла на рівень 1941 р. — 42 млн осіб тільки у 1960 р. За загальним переписом 1976 р. чисельність населення республіки становила 49,6 млн осіб. Середній приріст надалі також зменшувався — з 13,6 осіб на тисячу населення у 1960 р. до 3,4 осіб на тисячу населення у 1980 р. Чисельність наявного населення України на 1 січня 2001 p., за оцінкою, становила 49,3 млн осіб1.

Досить цікавою є інформація про етнічних українців, які постійно проживають за межами України. Зробити виважені розрахунки досить складно з багатьох причин, але все ж їх чисельність оцінюється у 10—13 млн осіб і орієнтовні дані за країнами такі: