Розділ 8. УКРАЇНА У СКЛАДІ РАДЯНСЬКОГО СОЮЗУ (30 грудня 1922 р. — 15 липня 1990 р.)

14. Заборонено студії над історією КП(б)У на підставі архівних джерел, а визначних істориків М. Равича-Черкаського та М. Попова разом з їхніми співробітниками знищено.

15. Майже весь професорський склад усіх українських вищих закладів був заарештований і знищений.

Це далеко не повний перелік українських інституцій, що зазнали терору. Сталінський терор зачепив і українців-комуністів: тільки 1933 р. було "вичищено з лав КП(б)У 27 тис. українців-комуністів, 237 українців — секретарів райкомів, 248 комуністів — голів райвиконкомів, 158 комуністів-українців з вищої адміністрації і 1300 членів комсомолу, яких звинувачували в тому, "що вони охоплені заразою петлюрівщини".

На зміну диктаторському режимові у вересні 1953 р. до керування Радянським Союзом був обраний М. С. Хрущов, який обіймав найвищу посаду до жовтня 1964 р. Цей період, особливо наприкінці 50-х років, був найсприятливішим для України. Зміцнювались національні ідеї, подальшого розвитку набирали всі сфери політичного, економічного, культурного життя. Восени 1956 р. були частково звільнені українські політв'язні, у 1957 р. створений Союз журналістів України, у 1959 р. відновилась редакція Української радянської енциклопедії.

З приходом до влади Л. І. Брежнєва, який був на чолі Радянського Союзу з 1964 до 1982 р., в Україні знову почався процес репресій, русифікації, чергових економічних експериментів, запровадження елементів тоталітарного режиму. Сплеск репресій у 1965—1966 pp. супроводжувався досить масштабними ідеологічними заходами. ЦК КПУ ухвалив низку закритих постанов, які були спрямовані на "виправлення" ідеологічних помилок у роботі журналів "Вітчизна", "Жовтень" та деяких інших, а також кіностудії імені О. Довженка.

У брежнєвський період Україна мала двох лідерів Комуністичної партії — Петра Шелеста і Володимира Щербицького. Шелест перебував на посаді першого секретаря Комуністичної партії України з 1963 до 1972 р. Цей період став у житті українців етапом самоутвердження. Незважаючи на те, що він був відданим комуністом, П. Шелест серйозно сприймав обіцянку надати Україні автономію та передбачений радянською конституцією принцип рівноправності усіх народів СРСР, а тому не бажав визнавати за росіянами роль "старшого брата"2.

Головною турботою П. Шелеста були економічні потреби України, і коли група українських економістів навела йому дані про те, що в економічних стосунках із Радянським Союзом в цілому Україну обраховують, він став активним прибічником принципу паритету, за яким Україна мала діставати від СРСР фонди, товари і послуги, що дорівнювали б вартості її внеску в економіку СРСР.

У 1970 р. у своїй книзі "Україно наша Радянська" поряд із описом вражаючих досягнень радянської України прямо чи завуальовано П. Шелест підкреслював історичну автономність України. Зрозуміло, що відносно незалежна політика, яку проводив П. Шелест, не сподобалась московському керівництву, і в травні 1972 р. його було усунуто. Наступником П. Шелеста став В. Щербицький. За допомогою методів, що нагадували братовбивчі політичні чвари за гетьманства в Україні у XVII— XVIII ст., він сприяв дискредитації П. Шелеста, неодноразово звинувачуючи його перед Москвою в "місцевому патріотизмі". Своїм слухняним виконанням вказівок Москви, готовністю жертвувати економічними інтересами України, потуранням русифікації В. Щербицький міг би ввійти в історію як викінчений тип "малороса"1. На найвищій посаді України В. Щербицький перебував до жовтня 1989 р.

У другій половині 70-х років процес деградації суспільства прискорився. Цей період увійшов в історію СРСР як період корупції, службових злочинів, безгосподарності. У суспільстві почали поширюватись настрої зневіри, подвійної моралі й цинізм. Смерть Л. І. Брежнєва в 1982 р. поклала початок перехідному періоду. Спочатку до керівництва СРСР прийшов Юрій Андропов, колишній голова Комітету державної безпеки (КДБ), потім — менш ніж через два роки — Костянтин Черненко, який був досить хворою і в літах людиною, і практично нічого не реформував. Нарешті, у 1985 р. на найвищу посаду був обраний енергійний Михайло Горбачов, який намагався створити для Радянського Союзу більш демократичний і прогресивний імідж.

М. Горбачов практично зразу ж розпочав перебудову всіх сфер суспільного життя. Були зроблені певні поступки в свободі слова, правах союзних республік, поліпшились зовнішні відносини СРСР з іноземними державами, у тому числі із США. До речі, М. Горбачов був обраний першим і останнім президентом Радянського Союзу. Така позиція М. Горбачова не сподобалась ортодоксальним комуністам, і 19 серпня 1991 р. у Москві розпочався заколот: було створено антиконституційний Державний комітет з надзвичайного стану (ДКНС, хоча більш відома його російська назва — ГКЧП). Заколот був відносно мирно ліквідований, і подальші історичні події підготували закономірний фінал усіх імперій — їх розвал. Україна отримала можливість створити незалежну суверенну державу, чим вона і скористалась.

Економічний напрям.

В. Ленін, створивши державу, засновану на принципово інших засадах функціонування, з перших років її існування вимушений був розробляти новий господарський механізм. На зорі становлення радянської влади Україна відчула на собі ці експерименти — продрозкладка, нова економічна політика, надалі — колективізація, індустріалізація, хімізація господарства, запровадження монокультур у сільському господарстві, освоєння цілинних земель у Казахстані, будівництво Байкало-Амурської магістралі в Сибіру, запровадження економічних експериментів у промисловості наприкінці 70-х — на початку 80-х років.

Усі ці експерименти за майже 70-річне перебування України у складі Радянського Союзу не змогли підняти рівень життя українського населення до рівня цивілізованих держав. На початок 90-х років XX ст. Україна мала 1/3 продуктивності праці в промисловості, 1/4 продуктивності праці в сільському господарстві від рівня США. Достатньо зазначити, що для досягнення життєвого рівня розвинутих країн Японії після поразки в Другій світовій війні знадобилося 20 років, Саудовській Аравії як феодальній країні — 25 років.

Розглянемо окремі дані про економічний розвиток України за цей період. Практично за весь час входження до Радянського Союзу Україна відчувала себе на других ролях. Так, якщо перший п'ятирічний план був сприятливим для України — вона отримувала 20 % загальних капіталовкладень (із 1500 промислових підприємств, споруджуваних у СРСР, 400 припадало на Україну), то в другій і третій п'ятирічках — непропорційно мало. Із 4500 заводів, які передбачались до спорудження в СРСР, у другій п'ятирічці (1933—1937 pp.) на Україну припадало лише 1000. У наступній п'ятирічці частка України не змінилась — з 3000 запланованих заводів на Україну припадало лише 600. Проте навіть такі темпи перетворили Україну в промислово розвинений регіон Радянського Союзу. У 1940 р. промисловий потенціал України в сім разів перевищував рівень 1913 р. (Росії — у дев'ять разів).

У період здійснення колективізації в східній частині України в 1929 р. в українські села було направлено 15 тис. робітників, у січні 1930 p. — 47 тис. Водночас для проведення кампанії розкуркулення та для керівництва новоутвореними колгоспами в Україну прибували загони "25-тисячників", які формувались переважно з російських робітників і які були фанатично віддані "побудові соціалізму". Незважаючи на те, що урожай зерна в 1932 р. був лише на 12 % меншим, ніж середньорічний показник, у 1932—1933 pp. був штучно створений голодомор, який забрав життя від 3 до 6 млн людей (за різними оцінками).

Колективізація на західних землях України здійснювалась у 1947—1948 pp. Вона в основному повторювала модель радянської України двадцятирічної давності. Спочатку заможних селян (куркулів) обклали обтяжливими податками, а тих, хто бунтував, відправляли до Сибіру. Колективізація на західних землях України супроводжувалася збройною боротьбою Української повстанської армії (УПА).

До 1951 р. майже всі 1,5 млн селянських господарств були об'єднані в 7 тис. колгоспів.

Значних збитків зазнала Україна у Другій світовій війні, загальна сума їх становила 1,2 трлн крб. На основі п'ятирічного плану розвитку народного господарства СРСР Верховна Рада УРСР прийняла закон про п'ятирічний план відбудови і розвитку народного господарства УРСР на 1946—1950 pp. Протягом п'ятирічки обсяг капітальних вкладень в економіку України становив понад 65 млрд крб. (у довоєнних цінах). Це перевищувало обсяг капіталовкладень за три попередні п'ятирічки. Обсяг валової продукції промисловості України в 1946—1950 pp. збільшився у 4,4 раза і перевищив рівень 1940 р. на 15 %.

Повоєнне відновлення економіки здійснювалося переважно на екстенсивній основі: понад 70 % робітників промислових підприємств України були зайняті переважно ручною працею. Під час відбудови і спорудження нових об'єктів майже не брались до уваги екологічні аспекти. Ігнорування світового досвіду, ідеологічні амбіції завдавали значної шкоди науково-технічному і соціальному прогресу. Зростання обсягів виробництва ґрунтувалося в основному на збільшенні обсягів виробництва товарів групи "А" (засоби виробництва). Виробництво товарів групи "Б" (предмети споживання), що є важливим показником життєвого рівня населення, відставало. Традиційне для тогочасного режиму нехтування цим виробництвом призвело до того, що купити пару взуття чи зубну щітку було проблемою.

У 1946 р. у селян було відібрано землю і реманент, якими вони заволоділи під час війни.