Якщо ми погодимося з Е. Макінтайром у тому, що певні характери виступають моральними представниками своєї культури,
то маємо прийняти і його аргумент: це відбувається завдяки тому способові, в який моральні й метафізичні ідеї набувають через них утілення в соціальному світі.
Приклад, який спадає при цьому на думку, — це твердження В. М. Топорова про те, що в основі самосвідомості культури Київської Русі лежали три тісно пов'язані між собою ключові ідеї-концепції, які стали з часом своєрідними моральними імперативами життя. У першому наближенні ці ідеї можуть бути сформульовані так: 1) єдність у просторі та сфері влади (найпоказовішими текстами, що висловлюють цю ідею, є "Повість минулих літ" та "Слово о полку Ігоревім"); ця ідея мала своє продовження в тенденції до безмежної централізації та гіпертрофії автократичного первня; 2) єдність у часі та дусі, ідея духовної спадкоємності ("Слово про закон і благодать"). Ця ідея була дуже плідною й дістала вираження в необмеженому засвоєнні чужого досвіду, чужої спадщини, зневажливому ставленні до свого, наданні йому заниженого статусу; 3) святість як особлива життєва позиція, точніше особливий вид святості, який слід розуміти як жертовність, як сподівання на інший світ (середньовічні тексти про Бориса та Гліба). Остання ідея породила таке явище, як відмова від конструктивної діяльності та віра в спасіння пасивним шляхом.
Якщо пов'язувати тип культури з реалізацією певної ідеї, то можна виокремити провідну ідею для кожного історичного типу культури. Ми виходитимемо з канонічної позиції, згідно з якою західноєвропейську історію протиставляють "стародавній" як "середньовічну, нову й новітню". Але таку періодизацію часто заперечують. Проте, гадаємо, ні інтелектуальний експеримент О. Шпенґлера з його розробкою системи класифікації та періодизації матеріалу, альтернативної до системи "Античність — Середньовіччя — Новий час", ані побудови М. Данилевського чи А. Тойнбі не усувають цієї старої схеми, а, в кращому разі, існують поряд із нею, як геометрія Лобачевського існує поряд із евклідовою геометрією, а не заступає її.
Провідною ідеєю античного типу культури є ідея світу як законовідповідності, космосу. Антична людина споглядає світ не "ззовні", а тільки "зсередини". Оформлена картина світу — наслідок самообмеження, що відкидає хаотично-нескінченне, відмовляється від невимірного; почуття гармонії вимагає, щоб усе суще було "космосом", прекрасним і впорядкованим. І для Платона, і для всієї античної філософії, за авторитетним свідченням О. Ф. Лосєва, єдино конкретним і абсолютним буттям був космос — видимий, чутний і взагалі такий, що чуттєво відчувається.
Середньовічний тип культури висуває як провідні ідею Бога та Ідею ієрархічності. Ієрархія церкви й держави, над якими мислилась ієрархія ангельська, історична послідовність світових періодів, яку розгорнув Августин у "Граді Божому", впорядковували людське буття в одностайності архітектонічної споруди. Лад небесний і земний (а всередині останнього — Церква й держава) співвідносилися між собою через безліч різноманітних відповідностей і мали утворювати велике ціле: ієрархію. Визначення ієрархії, прийняте середньовічними схоластами, знаходимо у Псевдо-Діонісія Ареопагіта: ієрархія є "священний ступінчастий лад пізнання та дії... Вона віддає належне кожному за чеснотою". Діонісій досить виразно вчуває в цьому слові грецький корінь "архе"; ієрархія — суголосність усього онтологічно вторинного щодо свого первня. Всесвіт — ієрархічна драбина; об'єкти, що втілюють "істини одкровення" не з однаковою досконалістю, розташовані на різних щаблях. Кожний нижчий елемент підпорядкований вищому; все пов'язане загальною спрямованістю до найвищої мети — Бога.
Варто зважити й на те, що, обстоюючи концепцію "тривалого", "дуже тривалого" Середньовіччя (довжиною в сімнадцять сторіч — з III ст. й до середини XIX ст.) Ж. Ле Гоф визначає його на ґрунті панівної ідеології. "Тривале Середньовіччя" — це епоха панування християнства, що було водночас і релігією, й ідеологією (цю монопольну роль творця ідеологій воно почало втрачати з XIX ст.). Цікаво, що концепцію "тривалого Середньовіччя" виразно демонструють і редактори журналу "MEDIAEVALIA UCRAINICA: ментальність та історія ідей" (О. Толочко, Н. Яковенко, Л. Довга), вважаючи, що в умовах України воно охоплювало ледь не все XVIII ст. Візантійсько-православне та європейсько-латинське коріння української думки надто виразно демонструють нахил до довгого тривання, а помітні зміни у типові світосприйняття та мислення в Україні фіксуються лише на схилі XVIII ст.
Нові часи, як наголошує Р. Ґвардіні, підносять людину, принижуючи Бога, з геростратівською радістю вони роблять її частиною природи. Отже, в культурі Нового часу поступово усвідомлюється, що людина має самоцінність, свободу, сама може будувати своє життя. Ця засаднича ідея найчіткіше зафіксована у Ф. Бекона. Витіснення панхронічних побудов історичним аналізом наслідкувало зникненням абсолютних і трансцендентальних цінностей, з якими можна було б співвідносити конкретні факти (й до яких їх можна було б підносити). У світі без Бога кожний індивід є Бог.
Чи існував паралелізм у засадничих ідеях? Певна річ, існував, збільшуючи здатність культур акумулювати нові уподобання й украй утруднюючи проведення межі між певними типами культури, а також поміж органічним розвитком та розвитком, стимульованим іззовні.
Кожна культура створює за допомогою особливої градації свій простір і свій час. Отже, вони, як підкреслював О. Розеншток-Хюсі, є штучні. Лише в такому просторі-часі можлива трансляція сукупного людського досвіду. Саме на це вказував і І. Кант, наполягаючи на апріорності простору та часу: інакше загальні й доконечні судження, що акумулюють загальнозначущий досвід, справді були б неможливі. Найважливіше завдання будь-якої спільноти — збереження самототожності. І якщо самототожність у просторі забезпечується рівністю самим собі членів спільноти й незмінністю просторових зв'язків між ними, то збереження самототожності в часі конфліктує з феноменом смерті. Смертність людини примушує її шукати спосіб збереження в часі якщо не субстанційної, то хоча б функціональної самототожності спільноти. Тому кожний тип культури створює — кажучи словами О. Ро-енштока-Хюсі — особливий "пліт часу", на якому вона, залишаючись вірною самій собі, долає плин історії.
Спостереження над діахронічним (історико-генетичним) аспектом культури у великих хронологічних відтинках неодноразово привертало увагу дослідників до ритмічності зміни форм культури. Згадаймо, наприклад, П. Флоренського, який вважав, що в історії живуть два типи культури, які йдуть один за одним: середньовічний і ренесансний. Називаючи середньовічну культуру культурою об'єктивного типу, Флоренський вирізняв такі її ознаки: цілісність, органічність, соборність, діалектичність, динамічність, вольовий первень, прагматизм, синтетичність, конкретність, вона ґрунтується на релігійному культі. Ознаки культури ренесансного типу можна визначити як ознаки суб'єктивного типу: роздрібненість, індивідуалізм, логічність, статичність, пасивність, інтелектуалізм. Ренесансна культура, за П. Флоренським, закінчила своє існування до початку XX ст, після чого відбувається відродження культури середньовічного типу. Середньовічна свідомість, отже, ближча до мислення XX ст., ніж механічна ідеологія доби Відродження.
Безумовно, ніхто не заперечуватиме, що комплекс ідей, який містить, по-перше, засудження Нового часу з його раціоналізмом і позитивізмом, прокляття всього, що почалося з Відродження як поступового занепаду духу і зростання нігілізму; по-друге, пророцтво про кінець цього циклу й прихід "нового Середньовіччя", — доконечна характеристика того культурного типу, до якого належали П. Флоренський, М. Бердяев, 0. Лосев. Зокрема, протест проти всього "ренесансного" був константою для творчості Лосева та всього реалізованого ним типу мислення. І все ж для людей цієї формації, які безпосередньо бачили культ Відродження, що був із рук у руки переданий XIX ст., воно (Відродження), за спостереженням С. С Аверин-цева, було таким важливим і здавалося таким близьким, яким воно вже ніколи не здаватиметься тим, хто прийде пізніше (Аверинцев С. С. Мировоззренческий стиль: подступы к явлению Лосева // Аверинцев С. Софія-Логос. Словник. — К., 1999. С 330).
Тут можна пригадати також концепцію маятника Д. Чижевського — коливання стилів культури між двома архетипами: класичним і барочно-романтичним; антитезу "класицизму" та "романтизму" В. Жирмунського; періодичність чергування так званих великих стилів — періодів зростання активності та її зниження — в Д. Ліхачова. Г. Померанц проводить паралель між відмінністю "класично-раціонального" й "романтично-декадентського" (як певних маятникових рухів періодів європейської культури) та дихотомією "мати" і "бути" Г. Марселя та Е. Фрома. Прикладів із закликом мислити в межах тої чи тої традиції можна наводити безліч. Приміром, Р. Рорті реконструює орієнтовану на істину раціонально-критичну традицію і спокушає всіх іншою — романтичною.
Безумовно, й раціонально-критична, й романтична традиції завжди існували в культурі. Вони іноді перепліталися (навіть у творчості того самого мислителя), іноді розбігалися, проте між ними завжди було поле напруги. Як дві півкулі мозку — одна, що відповідає за критичне мислення, інша, що володарює у сфері творчої уяви — вони коректували й стимулювали одна одну.
Можна сперечатися про те, яка з цих традицій сприяла розвиткові конструктивної, а яка — творчо-образної діяльності в культурі, але, хоч-не-хоч, залишається фактом, що поле напруги між ними не зникло і, мабуть, існуватиме завжди. І в цьому немає ніякого лиха. Не випадково Б. Маликовський вважав, що в дослідження культурної еволюції можна було б запровадити поняття боротьби за існування, але не поміж індивідуальними організмами чи навіть людськими групами, а між культурними формами. Це поняття може стати корисним критерієм для оцінки шансів поширення певних культурних феноменів (19, 698).
Назагал, у широкому морфологічному значенні, можна говорити про універсальні стадії еволюції культури — від первісного до більш розвинутих станів культури. Це не означає, що всі культури, які перебувають на одній стадії розвитку, мають ті самі ознаки й кодекси цінностей. Якщо культурне різноманіття можливе в принципі, воно має бути постульоване для всіх рівнів культурного розвитку. Культурні типи є абстрактні й ідеальні. Тому концепція стадіального розвитку культури — погодьмося з Д. Бідні — логічно абстрагована від історії культури ( 3, 388).
Проте лише стадіально-типологічне бачення розгортання культурно-історичного процесу не здатне виявити серцевинні (архетипні) форми, що проходять крізь усю історію людства й типологічно є досить різними в різних суспільствах. До того ж типологічні форми культури (хоч би за якими принципами вони конструювалися) досить часто не змінюють одна одну, а суголосно (чи суперечливо) співіснують, і питома вага кожної з форм змінюється від періоду до періоду. Тому стадіально-типологічний аналіз розвитку культури має бути доповнений полілінійним баченням. Звернення ж до проблеми полілінійного руху супроводжується в науковій літературі передусім вирізненням як найголовніших східного й західного шляхів розвитку та, відповідно, східного й західного типу культур.
Соціокультурна альтернатива "Схід-Захід", усвідомлювана вже Есхілом, Геродотом, Аристотелем, проходить інваріантом крізь усю цивілізаційну історію людства. Античність убачала змістовну протилежність західного та східного типів культур у громадянській природі першого, абсолютній перевазі "громадянина" над "людиною" (скажімо, для тацитівського А гри коли інтроспекція передбачала самооцінку стосовно можливостей реалізації себе в очах громади) та деспотичності другого; західне Середньовіччя протиставляло Захід і Схід як християнський і мусульманський світи; у Новий час Схід усвідомлюється як статичний, такий що не має уявлень про свободу й гідність людини, а Захід — як динамічний, ґрунтований на правах і свободах людини, що сприймається передовсім як приватний власник. XX ст. зміцнило це протиставлення; звідси й виявлене екзистенціалістами в специфічних умовах Європи й розроблене ними теоретичне питання про конституювання особи в актах внутрішнього вибору, про присуд до свободи ТОЩО.
Отже, вже традиційним стало зазначення того, що суспільства західного типу є з давніх-давен антропоцентричні, орієнтовані на цінності приватної власності, тоді як у східних керівну роль у суспільній організації мають державні структури, а цінності приватної власності не є базові. Відомо також, що західний світ успадкував усі елементи римського менталітету. Головна ознака цього менталітету — раціоналізм, який не толерує потаємного, який усе оголює і наслідком якого є практицизм сучасного західного світу. Схід, навпаки, завжди шанував таємницю, містерію та особливий спосіб ставлення до дійсності — повагу, смирення й благоговіння. З рівноваги потаємного й відкритості випливала гуманна ідея внутрішньої рівноваги людини й буття. Тому нівелювання цих засадничих відмінностей на користь Заходу неприпустиме, бо за всім цим стоїть певна загальна потреба в обопільній співвіднесеності елементів активної раціональності й персоналізму Заходу з досягненнями традиційного інтелектуального та імагінативного досвіду Сходу.
Зазначимо ще одне, менш досліджене, розмежування між Заходом і Сходом, на яке вказав П. Флоренський, розглядаючи дві головні пізнавальні здатності, що з сивої давнини вшановувались як найшляхетніші: бачення й слухання. Різні народи ставили наголос першості або на тому, або на іншому, "стародавня Еллада підносила зазвичай зір, Схід же надавав перевагу слуханню".
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Філософія культури» автора Гатальська С.М. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Тип культури: стадіальне та полілінійне бачення“ на сторінці 3. Приємного читання.
