Тип культури: стадіальне та полілінійне бачення

Філософія культури

Отже, говорячи про "європейський" чи "юдаїстський" тип культури мусимо пам'ятати, що подібні поняття — це наші розумові конструкції, не більш ніж ідеальні типи, які обов'язково співвідносяться з реальністю, але так само обов'язково дистанційовані від неї: вони презентують дійсність лише в прагматично (методично) зручному опосередкуванні й лише в тенденції більш-менш відповідають культурно-духовним реаліям певних народів. По-справжньому реальний кожний індивідуальний феномен культури, в якому неповторним чином перетинаються певні лінії духовних традицій.

У середині XX ст. засади стадіальної типології культури розробляються культурною та соціальною антропологією (А. Крьобер, Р. Беиедикт, Дж. Мердок, Дж. Стюарт, Д. Бідні, Л. Вайт та ін.). "Концепція стадіального розвитку культури, як зазначає, зокрема, Д. Бідні, є логічна ідеальна схема або класифікація, до якої вдаються без урахування реального культурного процесу та реального втілення тієї чи іншої ідеальної стадії в контексті конкретних історичних культур" (3, 390).

Вельми плідним є стадіальний аналіз при змалюванні динаміки розвитку певного феномену культури. Мав рацію В. Пропп, коли наголошував на значенні стадіального аналізу для дослідження морфології казки, й зокрема ЇЇ персонажів. Наприклад, лише виокремивши головні стадії в розвитку образу Змія, можна зрозуміти його значення та функції стосовно кожного зі стадіальних етапів. Поза цим підходом Змій "взагалі нічого не "означає", він — історичне явище, що змінювало свої функції і свої форми".

Методологічні засади класифікацій культури за типом складають різні концепції культурного процесу: еволюційні, циклічні, концепції культурних типів (історичних та "ідеальних"). Так, А. Крьобер, проаналізувавши "системну" типологію П. Сорокіна, "морфопрасимволічну" типологію О. Шпенґлера, "архетипічну" М. Данилевського, наполягає на запровадженні в систему типологій поняття "стиль культури " (запозичивши цей термін із мистецтвознавства й поширивши його значення до меж "типу культури" або "типу цивілізації"). Виникають також типологічні теорії, в яких як структурна основа того чи іншого типу культури розглядається культурно-детермінована поведінка людини ("універсальні моделі культури", "патерни", або "конфігурації" культури тощо).

Американський філософ Дж. Фейблмаи, обґрунтовуючи свій погляд на існування культурних типів і розвиваючи концепцію ідеальних типів культури, виокремлює сім засадничих типів культури: допервісний, первісний, військовий, релігійний, цивілізований, науковий і постнауковий. З-поміж них перші чотири є ранніми, а три останні — розвинутими. І це не пов'язано з їхньою хронологією, бо культурні типи є логічними системами цінностей, які можуть змінювати одна одну в будь-якій послідовності. Ці типи — ідеальні моделі, що, певна річ, не відповідають цілковито реальним культурам, які зазвичай поєднують декілька ідеальних типів, а також створюють перехідні типи. Отже, ідеальна модель може існувати в реальній культурі або автономно, або водночас із кількома іншими ідеальними моделями. Порівняльні дані, отримані під час аналізу типів культур, створюють підстави для конструювання широкої системи вимірів. Є досить багато засобів, щоб порівняти дані, належні різним типам культур, та оцінки їх: на підставі аналітично виокремлених елементів культур, на підставі числа та сталості їхніх інститутів тощо (31, 164).

Як визначаються принципи типологізації? Як віднайти те "засадниче поняття спільності", за висловом И. Г. Фіхте, що дасть можливість змалювати епохи людства? "Засадниче поняття" визначає найважливіші властивості, що виразно виявляються в індивідуумах певної епохи, адже це "засадниче поняття" співвідноситься з наважливішими властивостями як єдність із різноманітністю, що з неї випливає. Таке формулювання питання, як зауважує з нього приводу К. Фішер, суто філософське. Тип поєднує певний ряд явищ, але його не можна вважати сумою цих явищ, інакше ми матимемо справу з класифікацією. Завдання ж класифікації, за Ф. Броделем, полягає в тому, щоб упорядкувати розрізнені дані за засадничими властивостями, спростити його, зробивши в такий спосіб можливим його історичне пояснення, — і все це на підставі низки картин, які історики, врешті-решт, показують тільки зрідка і яким властива безладність опису (6, 483).

Гадаємо, в культурі наявне щось надсумативне, що є критерієм належності до даного типу. За загальним визнанням, зазначає К. Попер, критерій — це певний метод розв'язання, і якщо ми зуміємо одержати його, він може зробити все зрозумілішим, певнішим і точнішим. Ось чому, прагнучи до точності, ми вимагаємо критеріїв. І така вимога розумна (21, 433). Зокрема, О. О. Богданов намагався подати надсумативний критерій як систему норм. Були спроби аналізувати цілісність культури крізь призму цілісності суспільної свідомості: наприклад, марксистська філософія, розрізняючи п'ять суспільно-економічних формацій, ставила в залежність від аналізу їх також характеристику певного типу суспільної свідомості, а відтак і певного типу культури.

Виходячи з "позаекономічного критерію" (негативно інтерпретуючи критерій "раціоналізації"), Ю. Габермас у праці "Зміна структури громадськості" намагається запровадити новий "принцип організації" соціокультурних систем. Він виокремлює такі суспільно-економічні формації: неолітичні суспільства, ранні суспільства високої культури, розвинуті суспільства високої культури та сучасні технологічні суспільства, які зазнали чимало втрат порівняно з суспільством "високої культури", яким було суспільство "ліберального капіталізму".

У своєрідній "енергетичній" типології культур у її діахронічному аспекті Л. Байт убачає критерій для визначення стадій культурного розвитку та порівняльного аналізу культур (культура розглядається як форма організації енергії).

Гадаємо, доречним буде звернення до вельми цікавих ідей И. В. Ґьоте. Пояснюючи виникнення у нього поняття типу, він указував, що тип — це фантазія, але достовірна або точна фантазія. На відміну від феномену, котрий ми бачимо "ось цими" очима, тип відкритий іншим очам, "духовним". Цими очима ми бачимо образ не просто в чуттєво даній реальності, а в його ідеї, і далі від ідеї йдемо до чуттєвого світу.

Пошук типу — Harmonнa Plantarнan (гармонія рослин), як називає його Ґьоте стосовно рослинного світу, здійснюється ним з усією доконечністю алгоритму. Тип — це найвища спільність життя, що проймає все розмаїття органічної природи. Як такий він не може бути зведений ані до жодного організму, ані до всієї сукупності їх; рівний собі, він водночас присутній в усіх організмах, виявляючись і специфікуючись у кожному на нескінченні способи. Він, таким чином, ідеальний, оскільки не вособлений у жодному організмі, і реальний, оскільки об'єктивно присутній у всіх. Як ідеальний він споріднюється з думкою, що задля вираження його невиразності вдається до символів. Тип є ідея, недосконало висловлена в думці через символ.

Отже, ідея — "межа прозорості факту" (за влучним висловом А. Білого), "закон будь-якого явища". "Факт ідейний, ідея фактична" (Гьоте).

Погляд на дух, ідею як осереддя культури фундаментальний для класичної філософії. Адже філософія існує, вчить нас Платом, тільки в ідеях, за допомогою ідей, у напрямку ідей. Тому й зрозуміти будь-який твір, як доводить Ф. Шлегель, означає на підставі його зовнішньої художньої форми реконструювати його ідею (тобто ідею цілого). Згадаймо, наприклад, гегелівську кореляцію культури не з історією, а з логікою, його перетворення історії в діалектику ідей.

Якою є логіка, такою є й історія культури в ситуації спекулятивної гносеологізації історії. Посткласична філософія (зокрема Гусерль, Гайдегер) піддала сумніву те, що логіка визначає міру розвитку історії та раціональності. Логіка, безумовно, є суттєво значущою для духовної історії. Але, щоб в історичному розпізнати логічне, необхідно в логічному розпізнати культурне. Якою є культура, такою є логіка, будь-які стилі та структури раціональності (звідси досліди О. Шленглера, Е. Касирера, М. Фуко). Якою є історія культури, такою є й історія пізнання.

Завдання розкриття "історії духу" як історії автономних та індивідуальних ідей (а також настроїв, образів) ставив перед собою В. Дільтей у відомій праці "Осягнення історичного світу в науках про дух", з якою, передовсім, пов'язане виникнення духовно-історичної школи в Німеччині, відомої своїм жаданням проникнення в "дух епохи".

Пригляньмось уважніше до трактування поняття "центральної ідеї" культури Г. Зімелем. У праці "Конфлікт сучасної культури" він пише: "У кожній великій культурі, що має свої типові риси, можна вловити одну центральну ідею, з якої випливають усі її духовні рухи і яка ніби є їхньою остаточною метою... Кожна така центральна ідея, безперечно, розбивається на нескінченні варіанти, зустрічає протилежні потоки думки, проте вона залишається "володарем дум" для кожної епохи (II, 497). Таку ідею Зімель називає центральною точкою "системи світу", в ній (цій ідеї) найповніше втілюється духовна доба й поєднуються властиві для певної епохи буття і повинність.

Характерно, що саме ідею як надчуттєвий, всеосяжний чинник брав за критерій культуротворення О. Шпенглер. Вивчаючи роль дифузій у формуванні будь-якого локального типу культури, Ф. Боас доходить висновку, що проникнення нових ідей — це не автоматичний додаток до будь-якого типу культури, а щонайліпший стимул для розвитку (5, 344). А. Вайтхед розглядає розвиток філософії, науки та релігії в контексті історії європейської цивілізації як "пригоди ідей". М. Фуко, відкидаючи спроби пошуку еволюції ідей чи уявлень у часі, опікується "ладом" і структурою їх у кожний історичний період. Його цікавить при цьому не поверхова відмінність між певними думками, а їхня глибинна спорідненість на рівні загальних мисленнєвих структур доби.

При цьому ми маємо пам'ятати про ілюзорність логіцистської концепції зростання знання, на що вказував П. Фойєрабенд; в історії думки відбувалася "проліферація" ідей, що не піддається опису за допомогою стандартів наукової раціональності.

Хоча уявлення про ідею як рушійну силу, вироблене в філософії наприкінці XIX ст., сьогодні вважається застарілим (його місце заступило, зокрема, поняття ціннісної орієнтації) все ж таки важливо зрозуміти, як наголошує П. Рікер, що життя культур за своєю природою багато в чому визначається "витоками світла" (Іе sources de reyonement) і витоками ідей, стилів, ініціатив.

Цікаво, що Ж. Ле Гоф, простежуючи шлях від історії ідей до історії ціннісних орієнтацій, твердить, що поняття ціннісної орієнтації, яке заступає поняття ідеї як рушійної сили, охоплюючи феномен людських бажань і устремлінь, відтворює етику минулих спільнот. Зміни в ціннісних орієнтаціях, наголошує він, це сутнісні характеристики будь-якої періодизації історії.

Сторінки


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Філософія культури» автора Гатальська С.М. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Тип культури: стадіальне та полілінійне бачення“ на сторінці 2. Приємного читання.

Зміст

  • Вступний розділ

  • ІСТОРИЧНИЙ ПРОСТІР І ТЕОРЕТИЧНІ МЕЖІ ФІЛОСОФІЇ КУЛЬТУРИ. КУЛЬТУРА В АНТРОПОЛОГІЧНІЙ ПЕРСПЕКТИВІ

  • Філософія культури як культурна самосвідомість європейської людини

  • Дисциплінарні межі філософії культури. Культур філософія як соціальна та культурна антропологія

  • Метафізичні та деонтологічні припущення в пізнанні феномену культури

  • Морфологічний розділ

  • ТИП КУЛЬТУРИ ТА ЇЇ ЦИВІЛІЗАЦІЙНІ ФОРМИ ЯК ПРЕДМЕТ ФІЛОСОФІЇ КУЛЬТУРИ

  • Синхронний та діахронний принципи в дослідженні форм культури: евристичний характер протиставлення

  • Тип культури: стадіальне та полілінійне бачення
  • Тип культури як тип повсякденності

  • Статус цивілізації у триванні культури

  • Стиль культури як симптом цивілізації

  • Феноменолого-аналітичний розділ

  • "Архетипи" ("універсали", або "інваріанти") культури як схеми духу

  • Статус традиції як особливої реалії культури

  • Феномен традиції крізь призму "вживання" та "дистанціювання", "розриву" та "повернення"

  • Постмодерн як епоха нового прояву Традиції

  • ФІЛОСОФІЯ КУЛЬТУРИ ЯК ФІЛОСОФІЯ МІФУ

  • Міфологія як універсальна властивість культури

  • Феномен священного

  • ФІЛОСОФІЯ КУЛЬТУРИ ЯК ФІЛОСОФІЯ СИМВОЛУ

  • Сутність символу як найважливішого механізму пам'яті культури

  • Символізм і проблема візуалізації культури

  • Синтетичний розділ

  • Буття культури як порівняння

  • Проблема культури як діалогу культур

  • Культурологія як іншологія: коцепт Іншого в культурфілософській рефлексії

  • ФІЛОСОФІЯ КУЛЬТУРИ ЯК ФІЛОСОФІЯ ТЕКСТУ ТА ІНТЕРТЕКСТУАЛЬНОСТІ

  • Наративна функція культури

  • Універсум культури як інтертекст