Проте, не будь-який текст і не з будь-якого боку взятий є феномен культури. Культурним його робить лише те, що перед нами є не безособово-речовинна інформація, а твір чужої свідомості. Показово, що, перестаючи бути "науковченням" і перетворюючись на "логіку культури" (13), філософія починає будувати свої категорії не згідно з моделлю науки, а згідно з моделлю мистецтва (й ширше — культури взагалі). Щоб чітко уявити культуру як певну цілісність, ми здебільшого ведемо тепер мову не стільки про органічні та неорганічні її типи (звертаючися до метафори "організму"), а про своєрідний "твір", за аналогією з твором мистецтва.
Світ культури як діалогу культур презентується творами культури. Тому можна сказати, як це зробив В. С. Біблер, що твір — це "спів-буття і взаєморозвиток двох (і багатьох) цілком відмінних світів, — відмінних онтологічно, духовно, душевно, тілесно..." (Библер В. С. XX век и бытие в культуре. — М., 1992. — С. 22—23). Водночас твір, як визнають його дослідники (приміром Я. Мукаржовський), слід розуміти не лише як знак (текст), а й як "річ", що безпосередньо впливає на свідомість і підсвідомість людини. Утім, текст — це не річ (8,285).
Не вдаючись у суперечки з приводу співвідношення понять твір і текст, зазначимо, що для Р. Варта Текст принципово відрізняється від літературного твору. Розбіжності між цими феноменами легко можна простежити, звернувшися до бартівського визначення. Текст — це не естетичний продукт, а знакова діяльність; це не структура, а структуротворчий процес; це не пасивний об'єкт, а робота і гра; це не сукупність замкнених у собі знаків, що наділена смислом, який можна відродити, а простір, де прокреслені лінії смислових зсувів. Рівнем Тексту є не значення, а означник у семіотичному й психоаналітичному значенні цього поняття. Текст виходить за межі традиційного літературного твору. Приміром, як зазначає Варт, можна говорити про Текст Життя (5, 82).
Порівнюючи й зіставляючи культури, культурфілософія, безперечно, оперує текстами, переробленими соціальною свідомістю — інтерпретованими й згорнутими в пам'яті носіїв культури. Адже текст "кристалізується" в полі тих смислових компонентів, що передували йому, тому він має своїми референтами інші тексти, до функцій яких входить інтерпретація. Оминаючи ґрунтовні герменевтичні екскурси в проблематику інтерпретації, ми — мимоволі спрощуючи — констатуємо: діяти здатен лише той, хто розуміє, а розуміє той, хто здатен інтерпретувати. Ця ієрархія цінностей проходить крізь увесь корпус Біблії як Тексту текстів.
Якщо пригадати, що будь-який проект буття живе у багатомірному просторі можливих альтернатив і продовжень, то стає зрозумілим, чому один із найцікавіших постулатів герменевтики Г. Ґ. Гадамера проголошує, що різні (в граничному випадку суперечливі) інтерпретації того ж самого тексту можуть бути однаково істинні, а отже об'єктивні. Очевидно, справа в тому, що герменеетична істина залежить не від апофатичного смислу певної інтерпретації, а від наявності або відсутності взаємодії буттєвих горизонтів інтерпретатора й автора. Причому можна нічого не змінювати в традиційному визначенні істини як adaequatio intellectus et res: істинне розуміння тексту означає розуміння його таким, який він є в його бутті. Проте в своїй буттєвості текст артикулює певний буттєвий проект, а проект є форма трансцендуван-ня буття у простір співбуття з Іншим. Ось чому істинне розуміння тексту означає не експлікацію його апофатичного смислу, а саме інтерпретацію, тобто розкриття горизонту для можливих його смислових трансформацій. Інакше кажучи, істинне розуміння є експлікація внутрішньої, властивої самому текстові інтенції трансцендування, що можливе лише через аплікацію смислового горизонту текстові, який накладається на власний горизонт того, хто розуміє, тобто у формі інтерпретації. Причому через багатомірність екзистенційного простору горизонти автора та інтерпретатора можуть "стикатися" у різних вимірах, що й знаходить вираження в апофатичному розмаїтті інтерпретацій того самого тексту.
Встановлення співвідношення текст/інтерпретація на терені обґрунтування зв'язків тексту з контекстом — характерна риса структуралістської герменевтики, зокрема творчості Р. Варта та Ц. Тодорова, які досліджували зв'язки значення й інтерпретації. Текстовий аналіз Р. Варта передбачає такі правила:
• 1. Поділ тексту на сегменти (фрази, групи фраз), що є одиницями читання. І сегменти, й їхні комплекси визначаються довільно.
• 2. Виявлення смислів, вторинних значень, асоціативних або реляційних зв'язків значення.
• 3. Дослідження "виходів" тексту в соціокультурний контекст. Розгортання аналізу тексту збігається з процесом читання, схожим на уповільнене фільмування. Варт підкреслює теоретичну важливість процесу аналізу: критик не реконструює структуру тексту, а йде за його природністю та іманентною логікою. Сутність тексту здебільшого виявляється в його міжтекстових зв'язках. "Основу тексту складає не його внутрішня замкнена структура, що піддається об'єктивному вивченню, а його "вихід" в інші тексти, інші коди, інші знаки" (4, 428). Таким чином, ідея структури поєднана з принципом комбінаторної нескінченності текстових перевтілень.
У текстовому аналізі для Варта головне — це "прогулянка текстом", а всі супутні фактори можуть бути враховані при утворенні міжтекстових асоціацій, що відсилають читача до різних галузей культури. Єдиний код для різних процесів утворення значення Варт убачає в психоаналізі. Поняттям 3. Фройда він надає універсального символічного сенсу, що перетворює модель психоаналізу на всеосяжну теорію інтерпретації. Отже, дослідження тексту своєрідним чином сполучаються з психоаналітичними ідеями, що позначилося на специфіці постструктуралізму як такого.
Наука про літературу — це власне література, стверджував Варт; її головною метою має стати виробництво "тексту-насолоди". "Текст-насолода" (за Бартом) — це текст, що розхитує історичні, культурні, психологічні настанови читача, його звичні смаки, цінності, спогади, викликає кризу в його стосунках із мовою. Деякі зразки таких текстів створив і сам Варт. Показовими серед них можна вважати "Фрагменти мови закоханого" (6) або "Camera lucida" (7). "Фрагменти" являють собою алфавітний лексикон певної, досить довільної, царини термінів, смисли яких розкриваються цитатами з пам'яток світової літератури від Платона до 3. Фройда і Ж. П. Сартра. Текст Р. Варта справді дає естетичну насолоду своєрідною грою структур і смислами, які вони витворюють.
Загально беручи, якщо в текст уважно (як можуть — з різною мірою розуміння) вдивляються, і читач виступає в ролі не споживача, а творця тексту, то він перетворюється на "єдине поле напруженого спостереження", як писав Р. Барт у творі про фотографію. Але літературний текст — не фото. І якщо, збільшивши знімок і допитуючись, що там за фотокадром, ми можемо не дочекатися якогось відкриття (згідно з Р. Бартом), то текст є евристичний і готовий до відкриття, нехай і неправильного. Кожний окремо взятий текст має розглядатися водночас як метонімія (тобто як частина світосприйняття) та як універсум, взятий у його особливому зрізі.
Навички дослідження мови штовхали структуристів до вивчення соціальної (семантичної й прагматичної) функції тексту. Зокрема, лідер Празького лінгвістичного гуртка Я. Мукаржовський указує точку опертя, відштовхуючися від якої сучасна семіотика перетворює себе з науки про дешифровку текстів на науку про культуру — загальну теорію породження, зберігання та функціонування інформації в людському суспільстві. Його роздуми про необов'язковість у системі культури збігу тексту та функції (наприклад, коли поетична функція обслуговується прозаїчними текстами й навпаки) виявилися вельми плідними при вивченні перехідних епох із зміщеною системою соціальних цінностей. Вони здобули визнання в сучасній типології культур.
У найзагальнішому вимірі можливість зміни не тільки літературних текстів, а й уявлень про них — один з безперечних плюсів сучасної культури. Ми однаково готові до розширення (іноді досить радикального) наших знань про минуле й до прийняття нових рішень про те, що саме з минулого якнайпотрібніше нашому теперішньому й майбутньому. Проте як убезпечити себе від можливих помилок, що нав'язуються кожним наступним прочитанням і коментарем текстів? Адже будь-який текст можна пов'язати, не переймаючись його історичністю, із чим завгодно й так, як бажає його коментатор.
Рекомендуючи коментувати текст так, щоб можна було "відновити якоюсь мірою його ймовірний смисл за тих часів, коли він був написаний", Вяч. Іванов уважав, що в такому разі смисл стане запитанням, що запрошує до відповіді нові смисли (див.: 15, 163—164). До цього, власне, закликають Ж. Дельоз і Ф. Ґватгарі. Фаховий коментар звільняє текст від сваволі будь-яких можливих прочитань, завжди залишаючи за читачем право бути співавтором і співтлумачем тексту, але не його руйнівником. Тут справді доречно, як вважає Іванов, згадати слова Б. Пастернака з "Охоронної грамоти": "Межі культури досягає людина, що в ній заховано приборканого Савонаролу. Неприборканий Савонарола руйнує ЇЇ".
Розглядаючи світ тільки крізь призму свідомості як феномен писемної культури, як породження Ґутенбергової цивілізації, постструктуралізм уподібнює самосвідомість особи до певної суми текстів. Власне сила-силенна текстів різного характеру й складає під цим кутом зору світ культури. Як не втомлюється
повторювати Ж. Деріда, "нічого не існує поза текстом", а отже, й будь-який індивід неминуче перебуває "всередині тексту", тобто в межах певної історичної свідомості, наскільки вона приступна нам у тих текстах, які ми маємо. Та й увесь світ сприймається Дерідою як нескінченний, безмежний текст.
Фіксація істини в "просторово-часовому вимірі тексту" означає, на думку Деріди, досягнення істиною форми закономірної трансцендентальної історичності, внаслідок чого спілкування між індивідами виходить на трансцендентальний рівень. Це уможливлюється завдяки тому "потенційно можливому (virtuel) діалогові", через який "писемність створює автономне трансцендентальне поле, з якого можна елімінувати будь-який наявний суб'єкт" (37, 84).
Наприклад, будь-яка інтерпретація релігійного тексту, як блискуче доводить Ю. Крістєва, передбачає можливість конституювати його як об'єкт аналізу, а також дає змогу помітити, що він містить у собі щось таке, що не піддається аналізові. Зокрема, біблійний текст книги Левіт, змальовуючи певні межі падіння моральності, здійснює справжню археологію пришестя суб'єкта, описуючи його ретельне "шліфування", вихід в автономію, яка в жодному разі не є реальна; вона завжди є чимось непевним у стосунку до Іншого. Катарсична цінність біблійного тексту полягає в тому, що він допомагає отримати себе там, де ми втрачаємо свою "самість", він засуджує нашу нетолерантність, розпізнає нашу стурбованість, тілесні болі, компроміси або труднощі життя в соціумі й культурі. Цей текст є безпосередня межа наших неочікуваних падінь тому, що в ньому досліджено амбівалентне бажання Іншого, зокрема матері, як першого Іншого; водночас він конституює мене як істоту, наділену мовленням (уособлену, обожнену, покликану до спілкування). Біблія — це текст, що скеровує своє слово на мої невдачі, одночасно уможливлюючи для мене пізнання їхніх причин. Отже, цінність біблійного тексту, як і сакральної літератури всіх часів, Крістєва вбачає передусім у тому, що він надає сенсу кризам суб'єктивності.
Аналіз праць, які останнім часом сприяли проясненню біблійних ідей, допоміг Крістєвій зробити висновок про витіснення суб'єкта біблійного висловлювання і, внаслідок цього, витіснення його адресата. Хто говорить у Біблії? До кого? Це питання тут особливо важливе, оскільки стосується зовсім не нейтрального чи індиферентного суб'єкта, подібно до суб'єкта сучасних інтерпретативних теорій. Якщо правдою є, що всі тексти, звані священними, висвітлюють обмежені стани суб'єктивності, доречним є запитання про ті специфічні стани, які відомі біблійному оповідачу. Тим-то це стосується інтра- або інфрасуб'єктивної динаміки священного тексту, що має викликати інтерес до такого читання. Безумовно, ця динаміка криється також у образній складовій самого тексту. Проте інтерпретація його залежить від співвіднесеності з новим простором, простором суб'єкта, що промовляє.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Філософія культури» автора Гатальська С.М. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „ФІЛОСОФІЯ КУЛЬТУРИ ЯК ФІЛОСОФІЯ ТЕКСТУ ТА ІНТЕРТЕКСТУАЛЬНОСТІ“ на сторінці 2. Приємного читання.
