Ізображенно всюди...
(Див.: Українська література XVIII ст.. Поетичні твори. Драматичні твори. Прозові твори. К., 1983. С. 302).
Хоча в пролозі трагікомедії Т. Проколович і твердив, що вона ставиться "згідно звичайному уставу академії", проте це був риторичний топос, бо за старим сюжетом ховалися новосучасні барокові смаки. Перш ніж показати, в чому саме полягало нове, слід повернутися до культури попередніх часів, а саме — до культури Середньовіччя.
Відомо, що на відміну від патріарха Никифора, середньовічні католицькі містики обстоювали цілком протилежну думку про вторинність зорових і первинність слухових перцепцій. Наприклад Майстер Екгарт твердив у своїх проповідях: "Слухання більше вносить усередину, зір же — відкриває зовнішнє — вже сама дія зору! Тому у вічному житті будемо ми набагато блаженнішими в слуханні, аніж у зорі! Бо справа вслуховування у вічне слово — в мені; справа ж зору, навпаки, прямує від мене; в слуханні перебуваю я пасивним, я сприймаю, в зорі я діяльний" (Майстер Экхарт. Духовные проповеди и рассуждения. М., 1991. С. 75).
Натомість культура бароко вже інакше ставилася до відступу слова й вивищення образу; обидві тенденції на той час являли певний процес взаємного перетину слова та образу. Отже, як це траплялося неодноразово в історії світової культури, протилежні тенденції попередніх культур успадкувала й вишукано переробила культура-спадкоємиця.
Тут можна простежити єдність двох міфологем у культурі українського бароко: першої, що відокремлювала зорову перцепцію від слухової, і другої, що поєднувала їх між собою. Чому перша міфологема, що "ошукує" зорову перцепцію, видається історично першою? Передусім тому, що вона виходить із відомого твердження апостола Павла про те, що віра прийшла через слухання (Рим. 10, 17). По-друге, саме на неї посилався у своїй книзі "Літос" (1644) митрополит Петро Могила в полеміці з Касіяном Саковичем. По-третє, тому що вона будується на певному історичному баченні речей.
Згадаймо, П. Могила пов'язував із цією міфологемою переказ про хрещення святого Володимира, так звану "корсунську легенду". Згідно з нею, руський князь Володимир, зібравши велике військо рушив його на грецьке місто Корсунь (Херсонес). Завоювавши його, він надіслав свого посла у Константинополь до грецьких кесарів Василя й Констянтина з вимогою віддати йому за дружину їхню сестру Анну. На це вони відповіли, що їм не личить мати за родича ідолопоклонника; але якщо він забажає облишити ідолопоклонство й захоче стати християнином, його прохання буде враховане. Коли Володимир, Анна та її брати зустрілися в Корсуні, Володимир заслабував на очі й почав думати про те, щоб прийняти віру християнську. Тоді ж Анна його навчила, що його несподівана сліпота після прийняття святого хреста відразу минеться. Відомо, як закінчується цей міф: Володимир приймає християнство від корсунського єпископа й позбувається сліпоти; потім приїздить до Києва й хрестить тут киян, що не знали Святого Письма, знову-таки вдаючися до проповіді.
Щоправда, в тексті переказу П. Могили (який він запозичив у польського історика Яка Длугоша), взагалі є більше натяків на "казання" — "слухання" (Див: Mohila Piotr. Litos, abo kamen z procy prawdy cerkwie swiatey prawoslawney ruskiey, 1661. C. 349—351). Про те, що П. Могила саме так уявляв собі естетичне сприйняття, ми можемо судити з "Діалектики" Еразма Сурцерія, примірника, який належав митрополитові, та з його власноручних зауважень, зроблених на берегах книжки (див.: Sacerius Erasmus, Dialйctica multis ас varus exemplis iltustrata... Annaemontana, 1540).
Можна виокремити в культурі українського бароко й інший міф, який, до речі, спирається на ту ж таки християнську традицію. Він приводить до парадоксального твердження про те, що "голос можна бачити". Втім, як ми зараз переконаємося, це твердження не видавалося парадоксальним людині українського бароко. Наприклад, якщо звернутися до гомілетики молодшого сучасника П. Могили — Йоаникія Галятовського, мусимо визнати, що вона не просто переобтяжена емблемами, символами, образами, малюнками, а й являє собою справжню міфологему з неодноразово висловленим бажанням "побачити голос". У "Ключі розуміння" Галятовський пропонував читачеві намалювати образ стражденного Христа, образ Єрусалима "на пам'яті свого серця".
Хоч би як ми оцінювали цю тенденцію в творах ритора, вона існує, й немає підстав нехтувати нею. Зокрема, цікавим є свідчення, яке ми зустрічаємо в додатку до "Ключа розуміння", яким Галятовський, спираючись на апокрифічну книгу Єздри, доводить, що святий Микола "намалював образ голосу".
"Святий Микола не бавився наукою малярською, але й Зевксиса, й Паразія перевершив у тій науці, бо вони малювали ягоди та хустку, видиме та чого ми дотикаємося, але образ голосу жодною мірою не могли намалювати... Бо він учинив вчинки дивні й неподібні, зарахував те, чого не було, зібрав розкроплені краплі розквітив засохлі квіти, відчинив замкнені сховища й випустив замкнені в них вітри, й намалював образ голосу" (Галятовсъкий Иоанникій. Казання приданий до книги Ключ разумения. 1660. С. 23 зв. — 24 л.).
Очевидно, теоретичним підґрунтям цих двох тенденцій править дуже поширене тоді уявлення про те, що якісні властивості речей сприймаються через окремі й різні чуття, на противагу кількісним, які вважалися перцептивно двомірними. Щоправда, тут не обходилося без деяких винятків, на які буде вказано нижче. Двомірність кількісних властивостей констатувалася нібито тим, що кількість ми можемо сприймати відразу через два чуття — дотику й зору, тимчасом якість ми сприймаємо завжди через окремі чуття, скажімо, про колір судить зір, про звук — слух.
Але саме наприкінці XVII ст. в українській культурфілософській рефлексії виникає протилежний погляд, згідно з яким одну рису певної речі можуть охоплювати разом два чуття. Про це найпереконливіше свідчить теоретичний твір з риторики "Книга разных писаний, реторических, философических и богословских".
"Трапляється іноді так, що одну властивість сприймають два почуття, наприклад кількість позначається зором і дотиком. Не лише одну властивість сприймають два чуття, які належать до однієї основи, але та сама властивість бува сприймається й на різних основах: якщо в живих істотах пізнається їх чуттями, то в неживих може бути природною силою" (Книга разных писаний, реторических, филозофических и богословских // Інститут Рукописів ЦНБ АНУ. Шифр: 498 п/1773. С. 188зв.).
Варто уважно поставитися до цих "схоластичних вправ" української культури задля того, щоб переконатися: ці тенденції викарбувані в осерді нашого менталітету. І така властивість української мови, як рухомий наголос, дозволяє чудово відтворювати згадане вище наближення риторики до живопису.
Принаймні один приклад із другої половини XX ст. дуже вишукано віддзеркалює цей процес. Йдеться про такий майже забутий факт, як перший переклад "Пекла" Дайте українською мовою П. Карманським та М. Рильським, побудований лише на жіночих римах (як в оригіналі що диктується особливостями наголошування в італійській мові). Цікаво буде нагадати, що інший перекладач Дантової "Божественної комедії" — Є. Дроб'язко вважав, що в цьому є не просто збіднення української літературної мови, а саме відхід від того, що поетична мова сприймається не лише вухом, а й оком. "Щоправда, — пише Дроб'язко, — Дантова рима сприймається не тільки вухом, але й оком, вона — графічна, бо ненаголошені голосні звуки в італійській мові не зазначають таких змін, як-от в українській" (Дроб'язко Є. А. Перший український перекладач Данте // Всесвіт, 1958. С. 121).
Візуальні комунікації мають співіснувати з вербальними, в першу чергу — з писемними. Цьому є причина, наголошує У. Еко.
Прослідкуємо за його аргументацією. Передусім, у контексті плаката або альбому сусідство писемних повідомлень допомагає зрозуміти смисл або спростувати його. Візьмемо риторичну фігуру ехетріиз. Аристотель присвятив їй чудові сторінки. Найкращий спосіб переконати — діяти шляхом індукції, тобто навести багато прикладів, аби виникло переконання про існування певного правила. Припустимо, я хочу сказати, що собаки дружелюбні й люблять своїх господарів, задля цього я пригадаю багато випадків, які підтвердять і зміцнять переконання в тому, що собаки є дружелюбні й корисні. Тепер, припустимо, я хочу переконати вас, нібито собаки є небезпечні. Я зроблю це за допомоги ехетріий'а: одна собака роздерла господаря. Ви самі розумієте, поодинокий випадок нічого не доводить. Але оскільки цей приклад страшний, може виникнути враження, що собаки бувають недружелюбні. І тільки-но я вас у цьому переконав, я виведу загальне правило з окремого випадку та зроблю висновок: псам довіряти не можна. Використовуючи ехетріив, я зіслизнув від опису окремої собаки до опису собак узагалі.
Якщо у вас критичний розум, розмірковує далі У. Еко, ви схопите, що я викривив вербальний вираз "певна собака погана", сформулювавши його інакше: "собаки — погані". Проте, якщо екзампла є візуальна, а не вербальна, наш фізичний розум виявиться у скрутному становищі. Як розрізнити окреме та загальне у зображенні пса, що кусає господаря? Образи мають "платонічну силу", вони перетворюють окремі ідеї на загальні. А отже, з допомогою візуальних комукікацій легше проводити стратегію переконання, подекуди сумнівну.
У найближчому майбутньому, за припущенням У. Еко, суспільство розділиться на два класи: тих, хто дивиться лише телебачення, тобто отримує готові образи та готові судження про світ, без права критичного відбору отриманої інформації, і тих, хто дивиться на екран комп'ютера, тобто тих, хто здатний відбирати і обробляти інформацію. Тим самим відтворюється поділ культур, відомий іще за часів Середньовіччя: між тими, хто здатен був читати рукописи, а отже, критично осмислював релігійні, філософські, наукові питання, і тими, хто виховувався через образи в соборі, відібрані й довершені їхніми творцями.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Філософія культури» автора Гатальська С.М. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Символізм і проблема візуалізації культури“ на сторінці 3. Приємного читання.
