Отже, гранично тілесне подає руку гранично духовному за рахунок проміжної "душевної" сфери; тобто означник можна вважати довіреним емоційно нейтральним ознакам означуваного, прикріпленим до цих ознак.
Можливо, біля витоків цієї доктрини був і Августин, який чітко розрізняє чотири терміни: історія, етимологія, аналогія та власний смисл слова. Тут ішлося, радше, про різні операції стосовно тексту, який інтерпретують. Але для Августина істотною була дихотомія: власний — переносний смисл. Згідно з концепцією непрямого, або переносного смислу, що розроблялася в традиції біблійної екзегези, починаючи від Августина, Бєди й закінчуючи св. Томою, існує два роди переносного смислу: allegoria in verbis — "словесна алегорія" й allegoria in factis — "фактична алегорія". У першому випадку йдеться про символізм слів, у другому — про символізм речей. Скористаймося схемою Ц. Тодорова (34, 43):
| Власним смисл | Смисл переносний | Смисл духовний | |
| Августин | Смисл власний | Смисл переносний | |
| Тома | Смисл буквальний | Смисл духовний | |
До речі, Тома Аквінський уперше запровадив поняття “sensus litteralis" (буквальний смисл), що поєднує три інших смисли (історичний, етимологічний, анагогічний). Жодному творові, написаному людиною, не можна, за Томою, приписувати іншого значення, аніж буквальне. Розробивши теорію співвідношення між органами чуття, він наголошував на вагомості літературної інтерпретації, яка охоплює всю повноту сенсу, вкладеного автором.
Схоласти зрілого Середньовіччя перетворили оригенівську тріаду на четверицю, виокремивши як два різні смисли розсудково-алегоричний та власне "духовний", або "анагогічний", що підносить душу вгору (це розрізнення певною мірою передувало доведеному до кінцевої ясності розмежуванню символу та алегорії німецькими романтиками). Відомі латинські середньовічні вірші, що писалися для того, щоб допомогти запам'ятати тлумачення згідно з чотирма смислами ("що було", "в що вірити", "що робити", "на що сподіватися"):
Litera gesta docet; quid credes allegoria;
Mora lis, quid agas; quo tendas, anagogia.
(Буквальний смисл учить про те, що відбулося, про те, у що віруєш, вчить алегорія; мораль напучує, як діяти; а твої прагнення відкриває анагогія).
"Три частини в трапезній його: фундамент, стіни та дах. Історія — це фундамент... Алегорія — стіна, що вгору здіймається... Тропологія — піднесене на дах будинку, що завдяки вчиненому повідомляє нам, що потрібно робити...
Це пролог із "Схоластичної історії" Петра Коместора (Петр Комес-тор. Схоластическяа история //Неретина С. С. Верующи разум. Книга бытия и Салический закон. Архангельск, 1995. С. 283), де наочно виражено уявлення про світ не лише як про будинок, а як про зведення будинку. Процес і результат поєднуються в єдиному текстовому просторі. В одному слові передані два — світський та сакральний — смисли. Земний світ — не просто аналог небесного: в тексті позначається його місце; він є тільки "трапезною", плоттю, їжею. Але ця трапезна також являє й процес піднесення: власне плотське є "підлога", "фундамент" де відбувається історія, пов'язана з кров'ю та брудом, "стіни" (алегорія) — очищення історії через думку і, зрештою, "дах", вершина (тропологія) символізує цілковите очищення в прекрасному. Процес вбудовування земного світу в небесний виявляється справою не тільки теоретичних розробок: у такому словесному кресленні він стає наочним.
Як показує аналіз "Діалогу між Філософом і Юдеєм про католицьку віру" Гильйома (див.: Гильом из Шампо. Диалог Христианина и Иудея о католической вере // Человек, 1998. № 5), у таїнство віри вік пропонує "пильно вдивитися лінкеєвими очима". Якщо згадати, що Лінкей — син Афарея й двоюрідний брат Діоскурів, що брав участь у поході аргонавтів, — вирізнявся небувалою гостротою зору, бачачи під землею та під водою, то, мабуть, у "Діалозі" пропонується саме те, запропоноване Р. Бартом, пильне придивляння, але до чогось, що є незбагненне саме по собі: навіть не просто до віри, але до таїнств віри. Для проникнення в таїнства з них ніби знімаються шари: спочатку знімається шар ("завіса") із серця Юдея ("Вислухай, Юдею, таїнства віри й пильно вдивися лінкеєвими очима, забравши завісу з серця, в рогатий лик Мойсея"), потім знімається глибший шар: шар закону (Старого Заповіту), що перебуває в серці й тому є етико-творчим первнем людини ("Я не руйную, сказавши, ідо закон недосконалий, більш того: з усім запалом стверджую статути Господні... тому що тільки завдяки закону був усвідомлений гріх. Однак ніхто на підставі закону не здобував вічного життя: у плотського закону плотське воздаяння"). Коли знято останній шар, ми опиняємося віч-на-віч із тією таїною, на яку покладали надію і ми осягаємо доконечність пришестя Христа.
Що означає таке пошарове зняття? Це — раціональне збагнення того, що дається через образи й символи.
Сюди ж лягає й учення Дайте про ієрархію чотирьох смислів. Дайте також каже про буквальний смисл (що не поширюється далі буквального значення вигаданих слів і має завжди передувати іншим смислам), алегоричний, що є "істиною, прихованою під прекрасною неправдою", моральний (якого читач повинен ретельно відшукувати в Писанні) й, нарешті, анагогічний (що є надсмислом, або духовним поясненням Писання), який через позначені речі виражає найвищі істини (6, 387).
Отже, наділене багатьма смислами для Дайте зовсім не є позбавленим смислу. Навпаки, всупереч богословським настановам, особливо зі школи Томи Аквінського, про те, що згідно з чотирма смислами можна тлумачити тільки богословські твори, Данте застосовує таке тлумачення до світської поеми. Загальна орієнтація поетики Данте на зашифрованість неодноразово акцентувалася її дослідниками. Його твори — справжній колодязь символіки.
І таке застосування тлумачення в багатьох смислах стає надалі традиційним. Зокрема С. Ш. дю Марсе, автор першої написаної в Європі праці з семантики — трактату "Про тропи" (1730), вносячи до свого переліку "смислів" чотири смисли Священного Письма, успадковані ним від середньовічної екзегези, вирізняє ці чотири смисли в будь-якому висловлюванні, а не лише у релігійних текстах. "Духовний смисл — це той смисл, який міститься в буквальному; він, так би мовити, прищеплений на буквальному смислі; духовний смисл зароджується в душі під впливом предметів, позначених буквальним смислом (DuMarsais С. С. Des tropes, 1967. P. 292). Зрештою, духовний смисл дедалі більше звільняється від релігійних конотацій у П. Фонтаньє, який під "духовним" розумів те саме, що й "інтелектуальне"; головним для нього було протиставлення тропологічного (похідного), переносного смислу — духовному. Це протиставлення ґрунтувалося на відмінності між словом і сполученням слів, проте переносні смисли почали розглядатися в єдиній перспективі — від символізму речей не залишилось і сліду, опис було цілковито орієнтовано на мову.
Таким чином, "осінь" Середньовіччя не слід асоціювати зі "зів'ялим символізмом", що змарнів під вагою зримих образів. Адже Середньовіччя зробило важливий крок до зрозуміння специфіки символу як інструменту для вираження такого смислу, який не може вміститися в розмислово-дискурсивну тезу. Було встановлено, що символ є невичерпний, тому й герменевтичному методові, орієнтованому на дешифровку символічних іносказань, судилося довге життя. І в цьому значенні символічна структура — це певна "промовиста" форма, певне повідомлення про духовну й душевну атмосферу епохи. Символізм — це не етап розвитку культури, а її універсальна властивість.
Проте, чи може мати візуалізація культури негативні наслідки, на які вказує Й. Гейзінга? Гадаємо, що візуалізація позначила орієнтацію на віддаленіші культурні пласти, які через різні обставини не знайшли вираження в слові й були репрезентовані іншими символіко-іконічними, або іконічно-символічними знаками. "Те, що може бути показане, не може бути сказане", — читаємо в Л. Вітгенштайна (2, 25). Адже візуальні знаки тяжіють, як це помітив Р. Якобсон, до комбінування з тими чи іншими аудіальними знаковими системами. У сучасній культурі існують складні синкретичні знакові системи (наприклад кінематограф), які поєднують низку аудіальних і візуальних семіотичних засобів.
Цікаво звернутися до історії осмислення цих перцептивних моделей у нашій культурі.
Як відомо, православні богослови ніколи не лімітували перцептивне пізнання з метою визначення, яким перцепціям надавати перевагу: слуханню чи зору. Скажімо, шкільний театр в Україні XVII—XVIII ст. використовував у своїх виховних завданнях переважно подвійний перцептивний ряд. І хоча витоки цього виховного методу сягають сивої давнини, до нього слід привернути увагу, на яку він, безперечно, заслуговує. У тому ж, що видатні отці Східної церкви обстоювали саме цю тезу, переконатися неважко; візантійський патріарх Никифор ґрунтовно доводив її в "Антиретику": "Отже, подібно до того, як зовнішнє звучання Євангелій у вухах вірян є аж так вшанованим (адже віра наша прийшла через слухання), так живопис, що захоплює зір і самі почуття, надихає нас на те саме повчання, — навіть мені здається, що він перевершує слухання в спроможності швидко повчати нас, — тому що зір доцільніший у вірі, аніж слухання, або радше не стоїть цілковито на другому місці" (див.: РСї, і. 100, сої. 383).
Важко не погодитися з наведеним висновком, проте в трагікомедії Теофана Проколовича "Володимир" (1705) він несподівано набуває нової історичної ваги. Річ у тому, що в ній фігурує дружинник Храб-рий, який уголос зачитує листа князя, де той услід за описом свого хрещення в Корсуні радить полишити ідолів і наставляє визнати християнство:
Знаменіє крестное да будет прекрасно
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Філософія культури» автора Гатальська С.М. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Символізм і проблема візуалізації культури“ на сторінці 2. Приємного читання.
