Великим завоювання Фройда було, зокрема, розуміння того, що людська поведінка — це не тільки стратегія добування їжі, а й мова; що кожний рух є водночас і певним жестом. Символізація виступає й метою, й засобом. Досі епістемологія пояснювала її лише в останньому значенні, й у філософів були вагомі причини дивуватися з приводу того, чому природа дозволила людському розуму розвиватися за межею корисності.
За К. Ґ. Юнґом, символізація — найголовніший шлях прояву несвідомого. Символ —це архетипічний образ, він — "не якийсь довільний або навмисно обраний для передавання будь-якого відомого факту знак, а вираження надлюдського змісту, що осягається через те тільки з застереженням" (26, 241). Культура, яка втрачає свої символи, приречена, оскільки саме символ (утілений у міфі, релігійному образі, творі мистецтва) дає підґрунтя для її існування, саме він визначає її життєві координати, повертає до витоків, надає сенсу тому, що відбувається. Навіть якщо наш розум і не осягає символів, — робить цікавий висновок Юнґ, — вони все одно діють, тому що наше несвідоме визнає їх як вираження універсальних психічних факторів.
Чи не найзначнішою спробою осмислення символу в західній філософії XX ст. є "Філософія символічних форм" Е. Касирера, філософія культури якого стає філософією символу. Центральні питання цієї праці — "яким чином культура можлива?", "які її засновки?". Відповідь Касирера: можлива як творчість, що визначається символічною функцією пізнання, як система символічних форм. Отже, будь-яка творчість є завжди символічна. Символ — чиста функція думки, чистий феномен, інтегратор досвіду (що передує будь-якому досвідові), чуттєве втілення ідеального, динамічний первень-принцип усього-що-не-є.
Читач, який наважиться пройти просторим лабіринтом "Філософії символічних форм", досягає зрозуміння, що культура в усьому різнобарв'ї її проявів є не чим іншим, як "місцем духу в природі", феноменологічно витлумаченим "розумним місцем" (лое/05 іороі) Платона. Культура є неперервне породження символів. Саме в сукупності чуттєвих знаків пізнається ідеальна форма духу; саме в знакові ми маємо того загального медіума, що схрещує різноманітність духовних утворень.
Зрозуміти культуру, на думку Касирера, означає зрозуміти сутність людини, отож філософія символічних форм стає філософією людини або філософською антропологією, багато в чому під впливом ідей М. Шелера. Загалом метод Шелера (який обрав шлях десимволізації) заснований на "відчуванні", він вимагає йти від символів до речей, і тому цілком протилежний методові Ка-сирера, наскрізь логічному, такому, що йде від речей до символів.
Людина, за переконанням Касирера, є animal symbolicum. Навіть якщо вона закинута на периферію своїх можливостей, вона залишається "символічною твариною", яка конструює світу символічних образах.
Символізм — одвічна функція думки, що визначає типи світоглядів. Усі спроби десимволізації, вважає Касирер, приречені на невдачу, бо подолати символізм ми можемо лише символічно. Тому дійсність є завжди символічна, а філософія дійсності є філософія символічних форм. Головна функція символу в Касирера є формативною, конструктивною функцією структурування досвіду. Щоб наголосити на цій функції, Касирер воліє називати символи "символічними формами". Під "символічними формами" він розуміє (й у цьому дається взнаки кантівський підхід) апріорні структури, які інтегрують досвід. "Символічні форми" — це "будь-яка енергія духу, завдяки якій певний духовний смисловий зміст пов'язується з конкретним чуттєвим знаком і внутрішньо приписується цьому знакові" (9). Загалом засадничі кантівські характеристики духу — функція синтезу, структурування предметів пізнання та апріоризм — стають найголовнішими ознаками касирерівських символічних форм. Символічні форми — це різні способи самооб'ективації духу; вони для Касирера не є утаєння реальності (як у Гусерля й Берґсона), не є, тим паче, відкриття реальності; вони с сама реальність.
Досліджуючи символізм, Касирер (на відміну від Канта, який аналізував лише наукове пізнання) виходить із факту існування культури, куди, поряд із наукою, включає такі форми, як мова, міф, релігія, мистецтво. Всі ці форми він розглядає як форми пізнання. Критика розуму стає, таким чином, критикою культури. Касирер вважав, що розум — досить неадекватний термін для розуміння форм культурного життя людини в усьому їх розмаїтті. Правильніше було б розглядати їх як символічні форми. І філософія символічних форм перетворюється на філософію культурних форм, усередині яких здійснюється функціонування символів.
Погляд на культуру як на систему символічних форм дає змогу, на думку Касирера, показати справжню єдність форм культури як органічного цілого й визначити в цьому цілому справжнє місце кожної з них. Зв'язок між окремими формами культури (мовою, міфом, релігією, мистецтвом та наукою) є не субстанційний, а функціональний. У багатьох місцях "Філософії символічних форм" Касирер наголошує на вказівному характері символу— символ живий для інших. Кожній символічний формі властива не стільки автономія, скільки причетність, співпричетність, наскрізна відповідальність. Загальна базисна функція всіх форм — символічна. Будь-яка символічна форма має дві сторони або два виміри: одна — фізично наявне буття, інша — духовне значення, що виявляється у фізичному й становить загальний момент усього того, що ми позначаємо ім'ям культури.
Касирер вирізняє три можливі типи зв'язку "фізичного" та "значення" в символічній формі: вираження, репрезентація, чисте знання. Ці різновиди зв'язку виступають у нього як логічне обґрунтування типологічних форм культури, що склалися історично: міф і мистецтво (вираження), мова (репрезентація), наука (чисте знання). Свій метод Касирер називав "феноменологічним", намагаючись, як і Геґель, зрозуміти розвиток духовних форм "ізсередини", а не "ззовні". Він цілком слушно завдання дослідження "символічних форм" уважав за найважливіше завдання культурної типології.
"Людський розум функціонує символічно, коли певні компоненти його досвіду викликають думки, переконання, емоції, звички відносно інших компонентів його досвіду", — таке визначення символізму дає А. Вайтхед і ця концепція є осердям його філософії (35, 7—8). Як приклади символізму він називає геральдику, церковні обряди, храмову архітектуру та глибший тип символізму, без якого люди не можуть обійтися, — мову, звукову чи письмову, розмовну чи наукову. Найфундаментальніший вид символізму, принципи якого керують будь-яким його різновидом, на думку А. Вайтхеда, слід шукати всередині нашого знання, зокрема в сфері чуттєвого сприйняття. Він розрізняє два модуси сприйняття: модус каузальної зумовленості та модус презентитивної безпосередності. Перший модус характеризує досвід, що відчувається тілом і випливає з минулого досвіду, неусвідомлений, невиразний, складний і примусовий. Другий модус складається чи виводиться на підставі показів першого; це чітко розчленовані чуттєві покази, певним чином локалізовані, позбавлені ставлення до минулого й майбутнього, вони трохи простіші та емоційно нейтральні. Як бачимо, Вайтхед убачає початок символічної референції у сприйнятті, а саме в інтегративному поєднанні перцептів в модусі презентаційної безпосередності з перцептами в модусі каузальної дійсності, яке відбувається в нашому буденному сприйнятті. Причому немає таких компонентів досвіду, що були б тільки символами чи тільки значеннями. Символічна референція встановлюється між двома компонентами складного досвіду, кожний з яких можна впізнати безпосередньо. Найчастіше символічна референція йде від складнішого компонента (як символа) до простішого (як значення).
Зростання складності та ясності символів, зазначає Вайтхед, розглядаючи проблему соціального символізму в контексті аналізу феноменів цивілізації та культури, є важливий показник прогресу. Символічний елемент у житті суспільства має тенденцію до бурхливого зростання. Для кожного суспільства потрібне не тільки вдале застосування старих символів до мінливої соціальної структури, а й нові форми соціального вираження. За допомогою символів досягається соціальна єдність.
Соціальні символи сприяють інтегруванню націй, окремих соціальних груп та інститутів. На початках виникнення соціального життя прагнення до єдності здійснюється за допомогою інстинктивних реакцій; з розвитком розуму цей інстинктивний механізм занепадає, його заступають складні форми символічного вираження. Прикладом такого соціального символізму можуть бути прапори, герби, національні герої, найвизначніші досягнення техніки, тощо.
Головне завдання соціального символу — підвищити значущість того, що символізується. У такий спосіб соціальний символізм сповіщає ціннісне судження стосовно значущості інституту чи групи, яку він репрезентує. Одним із засобів, завдяки якому він досягає цієї мети, є "емоційний супровід" значень символів. Вайтхед чітко усвідомлює важливість емоційного чинника в дії символізму. Окрім емоцій, пов'язаних зі спогляданням значень, він звертає увагу на велику роль емоцій, які викликає безпосередньо символ. Загальні емоції концентруються навколо звичок, традицій, мови; вони сприяють збереженню соціальної впорядкованості та національної єдності.
Ще одна видатна концепція філософії символу пов'язана з ім'ям послідовниці Е. Касирера — С. Лангер, для якої також символізм — це усталений ключ до розуміння розумового життя людини. Символ і значення створюють людський світ куди більшою мірою, ніж відчуття.
Фундаментальна особливість людини, висновує С. Лангер (31), — це вміння використовувати знаки. Людина, на відміну від тварини, використовує знаки не лише для вказування на предмети, а й для репрезентації їх. До того ж більша частина наших слів не є знаками у сенсі сигналів, ми використовуємо їх, щоб говорити про якісь речі, не сприймаючи їх через зір, слух і нюх. Ці знаки не є прояв речі, а нагадування про неї; С. Лангер називає їх "знаками-заступниками", бо вони заступають речі, які ми сприймали в минулому, або які мають відбутися в майбутньому. Вони слугують задля того, щоб дати змогу розвинути певне ставлення до об'єктів за відсутності їх. Знаки, які використовуються завдяки цій здатності людини, є символами. Як і Е. Касирер, С. Ланґер визначає назву як найпростіший тип символу для речі, що називається, і називає цей складний зв'язок денотацією символу, тоді як безпосередніший зв'язок символу з уявленнями, які він передає, зветься його конотацією. В своїй праці "Відчуття та форма" дослідниця демонструє ширше розуміння символу: це — будь-який засіб, що сприяє створенню абстракції (32, XI).
Глибинною інтенцією, яка штовхає Ланґер на всебічне обґрунтування її теорії символізму, виступає переконання, що символізація — базова потреба людини. Символічна функція є такою ж первинною та вагомою в людській діяльності, як харчування або орієнтація в просторі. Інколи ми усвідомлюємо її, інколи просто виявляємо її результати й розуміємо, що певні переживання вже пройшли через наш мозок і засвоєні ним. Тобто смисл мислення складає символізм, і задля того, щоб мислення могло тривати, мислячий організм має завжди продукувати символічні версії своїх переживань. Символізація, як висновує С. Ланґер, виникла не лише для практичних завдань, що стосуються інших видів діяльності. Вона є первинним прагненням і часом вимагає, щоб заради неї знехтували щось інше, так само як нагальна потреба в їжі або статевому житті може вимагати жертв за певних складних обставин.
Активним завершенням символічного перевтілення досвіду є ритуал. Ритуал є символічне перевтілення переживань, які не можна адекватно виразити жодним іншим чином. Спричинений засадничою людською потребою, він є спонтанною діяльністю, тобто виникає без наміру, без пристосування до свідомої мети; його розвиток не планується, його форма (подекуди досить складна) є цілковито природна. Його ніколи не нав'язувано людям; вони діяли таким чином самі, так само, як рояться бджоли чи будують гнізда птахи. Ніхто не створив ритуалу, як ніхто не створив санскрит або латину. Отже, висновує С. Ланґер, певні форми експресивних дій, мовлення, пісень і жестів є символічним перевтіленням.
Формулюючи висновки, С. Лані ер посилається на ідеї Ф. Бо аса, який також зазначав, що ритуал схожий на мову в несвідомому розвитку своїх форм, і він має певні символічні функції: фундаментальні релігійні поняття в своєму першоджерелі так само мало усвідомлювались, як і фундаментальні ідеї мови. Водночас Боас каже про експресивну природу тих практик, які здаються нам "непрактичними". Кожне табу є прикладом зв'язку очевидно дріб'язкових справ з ідеями, які є настільки священні, що відхилення від прийнятого способу дії викликає якнайсильніше почуття огиди.
Найзагальнішою й найвагомішою ідеєю С. Ланґер є ідея "символічної трансформації". Наголошуючи слідом за Касирером на символічному характері будь-якої людської діяльності, вона констатує, що будь-який свідомий досвід є досвідом, що осягається символічно. "Символічна трансформація досвіду", яка відбувається в нашому мозку, викликає біологічну потребу у вираженні його у зовнішній дії. Мовлення, мистецтво, ритуал — це все активне завершення символічної трансформації досвіду. Тому мова чи мистецтво є так само природні, як спів птахів. Ланґер протиставляє мистецький символ, який вона порівнює з метафорою ("твір мистецтва — це розвинута метафора"), символові "дійсному", що осягається опосередковано, через інтелектуальну інтерпретацію; вирізняє дискурсивний і недискурсивний символізм.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Філософія культури» автора Гатальська С.М. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Сутність символу як найважливішого механізму пам'яті культури“ на сторінці 2. Приємного читання.
