ФІЛОСОФІЯ КУЛЬТУРИ ЯК ФІЛОСОФІЯ СИМВОЛУ

Філософія культури

Е. Касирер відрізняє знаки (або сигнали), що є операторами й частиною фізичного світу буття, від символів, що є десигнаторами й частиною людського світу значення. Перші мають фізичне, або субстанційне буття (навіть тоді, коли вони використовуються як сигнали) й стосуються речі, яку вони позначають, унікальним і незмінюваним способом. Символи мають лише функціональну значущість, вони не є незмінні, не є статичні; вони є рухливі (7, 477-482).

На думку послідовниці Е. Касирера — С. Ланґер, знак указує на існування в минулому, теперішньому чи майбутньому певної речі, події або стану. Знаки є заступниками своїх об'єктів, про які вони щось сповіщають суб'єктам. Таким чином, знакове відношення є триадичне: воно охоплює суб'єкта, знак і об'єкт. Символи тим часом — це носії уявлення про об'єкти, вони позначають не безпосередньо речі, а уявлення про них. Тому будь-яка символічна функція вимагає наявності чотирьох членів: суб'єкта, символу, уявлення й об'єкта. При цьому в смислову конфігурацію (pattern) входить не самий акт уявлення, а те, що в ньому уявляється.

А. Шюц, поєднавши доктрини Е. Гусерля з теорією множинних порядків А. Берґсона, намагається довести, що знаки та символи належать до засобів, з допомогою яких людина шукає примирення з багатоманітними відчуваннями трансцендентності. Адже світ, який ми сприймаємо чуттєво та який справді даний індивідові в кожний момент його біографічного існування, несе в собі відкриті горизонти буттєвості та часу, що виходять за межі актуального тут і зараз. Із розуміння інших людей народжується загальне комунікативне середовище, а отже, суспільство трансцендує за межі актуальних почувань індивіда. Кожній із цих особливих трансценденцій відповідають певні позначки, індикації, знаки. їх поєднує те, що вони переживаються в реальності повсякденного життя. Але це не єдина реальність, в якій живе людина. Існують й інакші трансценденції. Такі множинні реальності, або "підсвіти" відчуваються лише в особливій формі "апрезен-тації", за якою Шюц зарезервував термін "символ". До того ж, символ розглядається водночас як засіб взаємозв'язку різних рівнів реальності (24, 456—530).

У межах культурної та соціальної антропології знак вивчався як компонента (функціональна або інтерактна) комунікативної діяльності людини. Вирішальну роль у розвитку семіотики культури відіграв французький структуралізм (К. Леві-Строс, Р. Барт, М. Фуко), який розглядав усю культурну діяльність як знаково-символічну, зумовлену універсальними механізмами реагування людини на зовнішнє середовище. К. Леві-Строс прийшов зрештою до ідеї "глобального знаку", всю соціальну дійсність він усвідомив як велетенський знак, що складається з "глобального означуваного" та "глобального означника". У культурі він побачив систему зв'язків і символів.

"Приєднанням беззмістовного знаку до беззмістовного звуку ми сформували й надали сенсу західній людині", — констатує М. Маклюен, аналізуючи, зокрема, роль абеткової писемності в культурі та її трансформації, спричиненої друком (14, 91).

Поза будь-яким сумнівом, семіотичний аналіз — це не тільки предмет спеціальних досліджень семіотиків, присвячених різним аспектам знакової діяльності, а й важлива компонента вивчення будь-якої культурної спільноти, і, таким чином, вагома складова культурфілософського аналізу.

Високу евристичність застосування методу структурно-семіотичного аналізу до вивчення прикладних проблем знакової діяльності та функціонування знакових систем (особливо ролі знаку в мистецтві, порівняння мистецтва з іншими знаковими системами) в культурі продемонструвала Тартусько-Московська школа й, зокрема, дослідження Ю. Лотмана, який скрізь бачив тексти культури, що виявляють свою знакову й символічну природу, мають властивості "вторинних моделювальних систем", які надбудовуються над "первинними" системами знаків — природними мовами.

Варто зазначити той факт, що існування знаків і символів як двох найважливіших засобів репрезентації смислу з дивовижною регулярністю визначає наявність двох протилежних оцінкових позицій, які займають дослідники.

В Августина символ є лише іншим засобом висловити те, що можна сказати з допомогою знаків. Потім і в Л. Леві-Брюля, З. Фройда й у Ф. де Сосюра ми побачимо, що символ не є щось самодостатнє, відхилення, різновид знаку. Знаменитий психолог Ж. Піаже, звертаючись до еволюції семіотичної функції, говорить про величезну кількість "символів" у дитини й майже цілковиту їх відсутність у дорослих, у яких удосталь знаків. Отже, символ еволюціонує в знак. Позиція романтиків протилежна, але в ній зберігається асиметрія знаку та символу: у В. Г. Вакенродера знак стає недосконалим символом. Цю ж думку ми знайдемо надалі й у К. Г. Юнга (знак є простий), і у О. Ф. Лосева (знак є нерозгорнутий символ). Проте вже в Августина, а також у И. В. Ґьоте спостерігалися зародки типологічного підходу (який сьогодні пропагує, приміром, Ц. Тодоров): вони визнавали відмінність між знаком і символом та описували її в структурних термінах (наприклад, протиставляючи пряме й непряме позначення). Отже, нині маємо визнати, що оцінювати один із цих елементів протиставлення як вищий за другий необов'язково, а тим паче не варто уявляти один із них як вироджений зразок другого. Ми маємо говорити радше про численність способів позначення, що не зводяться один до одного. І відмінність між ними не дає приводу для оцінкових суджень, бо кожний спосіб, як казав А. ШлеГель, може бути взірцевим на власний спосіб.

Також зазначимо, що усвідомлення сутності символу неможливе без його співвіднесення з образом. Образ є образом саме як осмислене зображення, тобто таке, що передає не лише себе, стаючи разом з тим і "іншим". Проте образ тому є образом, що прагне водночас якомога повніше зобразити себе, дати споглядання свого інакшого в самому собі, а потім, можливо, стати самому в своєму безпосередньому спогляданні певною нібито-дійсністю. Ця дійсність є "чисто суб'єктивна", видовищна. Образ людини ближчий до людини, ніж її ім'я, - такою є центральна думка Леонардо да Вінчі.

Для чого потрібний образ і що можна пізнати через нього? У традиціях християнського платонізму відповідь на ці питання артикулюється таким чином: "будь-який образ є вияв і показ затаєного" (Іоан Дамаскін); це найважливіший засіб пізнання людиною світу, з його допомогою можна пізнати практично весь універсум. Оскільки пізнавальні здібності людської душі істотно обмежені її матеріальною природою, вона не може мати уявлення про щось невидиме, віддалене від неї в часі чи просторі. Образ є дороговказом до знання й одкровення.

Спираючися на багатовікову традицію (зокрема на теорію образної структури універсуму Філона, Климента Александрійського, Діонісія Ареопагіта), Іоан Дамаскін доходить висновку про існування шести різновидів образів, які коротко можуть бути представлені так: 1) природні (приміром, син кожного батька є його природним образом); 2) думка про Бога, божественний задум, тобто ідеальний прообраз усього світу в його історичному розвиткові; 3) людина, в якій розум, слово й дух уподібнюються іпостасям Трійці — як образ Бога; 4) символічні й алегоричні образи — види, форми й обриси незримого та безтілесного; 5) знакові образи, близькі до умовного знаку, або знамення, які наперед зображають і визначають майбутнє; б) міметичні або історичні образи, що трансформуються в духовно-моральнісні, дидактичні — це образи, що слугують пригадуванню минулого, аби ми уникали зла й прагнули доброчинності (див.: Иоанна Дамаскина. Полн.собр.соч. — СПб., 1913. — Т. 1. — С. 401—402).

Наведена змістово-структурна диференціація образів іще раз засвідчує глибоку спорідненість образного, знакового та символічного. Не випадково в своєму чудовому дослідженні численної "сім'ї образу" (портрет, карикатура, імітація, схематичний малюнок тощо) Ж. П. Сартр твердить, що ми не знаємо ані того, де починається, ані того, де закінчується клас образів (18).

Цікаво, що 3. Фройд, відшукуючи в міфотворчих образах їхню одвічну символіку, показує, як архаїчна людина переводила свої відчуття в свідомість через образи: наступний розвиток культури частково змінив форму образності, а частково загнав або витіснив психічні пережитки вглиб підсвідомості. Ці рудименти психіки спливають в усіх несвідомих або слабо контрольованих актах свідомості. Приклад першого — сон, приклад другого — невроз. І за тим, і за тим поряд із міфом лежить той самий світ палеопсихіки. Щоб дістатися до нього, є два шляхи: розкрити в свідомості притишену сферу несвідомого (метод психоаналізу) або розшифрувати смисл образності, що рудиментарно відтворюється нами досі (метод тлумачення снів). Звідси вивчення символіки невротичних і сновиди їх образів; встановлення й аналіз анти-значності образів та полісемантики їх. Аналізуючи цю символіку, Фройд не мав змоги встановити справжню термінологію символів, а тому звернувся до матеріалу міфології.

Досить вдалою є спроба Фройда показати механізм іконотворення: виходячи з наявності латентних форм, він уже не тільки встановлює, а й аналізує робоче співвідношення між образом утаємниченим і явним, між відчуттям, уявленням і моментом одягання в образ. Ці співвідношення він позначає як внутрішню залежність іконотворення від відчуттів та як переклад (як це ми бачимо й у О. Потебні) різноманіття — стислістю, розпливчастості — конкретністю разом із супутніми процесами заміщення одного образу іншим, або злиттям, або витисненням їх. Усі образи (одного сну або неврозу) є внутрішньо ідентичні й відрізняються між собою засобом символізації єдиного засадничого відчуття. Загалом питання технічно зводиться до більшого або меншого розгортання цієї засади, до заміни однієї символізації іншою або до контамінації їх.

Отже, наука про образ дістає в ученні Фройда психічно емоційне потрактування, звернене до вивчення вузько зрозумілих відчуттів. Проте засновок у вивченні образу з погляду дослідження форм мислення належить, безперечно, не психології. Цей початок веде до школи Дюркгайма (де перетинаються шляхи соціології, етнології та науки про первісне мислення) та до вже аналізованих нами ідей, які дискредитували себе, — ідей про так зване дологічне мислення. Відтепер символіка образів отримує закономірне обґрунтування; чим глибше вивчається "доісторичне" мислення, тим зрозумілішою стає сутність образу.

Зовнішньо образ відбивається в особливих стилістичних формах. Образ не є "річ", тому що він не претендує на дійсне буття у дійсному світі, й образ не є "ідея", оскільки він не претендує на ейдетичне буття в світі ідеальному. Проте образ, зазначає Ґ. Шпет, містить риси індивідуальної, випадкової речі, а також риси ідеї, бо він претендує на "здійснення в культурі взагалі" (25, 445). Він є уречевлена ідея й ідеалізована річ. Його ставлення до буття є нейтральне. Образ конкретний; його конкретність типова. Смисл не переважає в ньому. Його інколи можна зафіксувати, зупинити, уможлививши наочне уявлення й репродукцію, проте якщо ми його цим індивідуалізуємо, він зникне як образ. Він — завжди в русі й легко переходить у новий образ-подобу.

Образ не є уявлення, радше він є предмет уявлення (ототожнювати їх — означає грати омонімами: image — це і "образ", і "уявлення"). Прометей, Дон Жуан, Фауст — образи, а не уявлення. Образ як внутрішню форму поетичного мовлення неприпустимо змішувати з "образами" чуттєвого сприйняття й уявлення, "образами" зоровими, слуховими, моторними, тощо.

Образ є скрізь, — зауважує досвідчений фахівець із теорії образу М. Ж. Мондзен. Під навалою образів ми зазнаємо поразки в думці. Вони нас наповнюють, вони нас полонять (31, 5).

Згадаймо, як Лесю Українку, сонячна творчість якої, за висловом М. Зерова, стала "голосом фунту", страждати примушувала не відсутність образів, а переобтяженість ними.

Сторінки


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Філософія культури» автора Гатальська С.М. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „ФІЛОСОФІЯ КУЛЬТУРИ ЯК ФІЛОСОФІЯ СИМВОЛУ“ на сторінці 2. Приємного читання.

Зміст

  • Вступний розділ

  • ІСТОРИЧНИЙ ПРОСТІР І ТЕОРЕТИЧНІ МЕЖІ ФІЛОСОФІЇ КУЛЬТУРИ. КУЛЬТУРА В АНТРОПОЛОГІЧНІЙ ПЕРСПЕКТИВІ

  • Філософія культури як культурна самосвідомість європейської людини

  • Дисциплінарні межі філософії культури. Культур філософія як соціальна та культурна антропологія

  • Метафізичні та деонтологічні припущення в пізнанні феномену культури

  • Морфологічний розділ

  • ТИП КУЛЬТУРИ ТА ЇЇ ЦИВІЛІЗАЦІЙНІ ФОРМИ ЯК ПРЕДМЕТ ФІЛОСОФІЇ КУЛЬТУРИ

  • Синхронний та діахронний принципи в дослідженні форм культури: евристичний характер протиставлення

  • Тип культури: стадіальне та полілінійне бачення

  • Тип культури як тип повсякденності

  • Статус цивілізації у триванні культури

  • Стиль культури як симптом цивілізації

  • Феноменолого-аналітичний розділ

  • "Архетипи" ("універсали", або "інваріанти") культури як схеми духу

  • Статус традиції як особливої реалії культури

  • Феномен традиції крізь призму "вживання" та "дистанціювання", "розриву" та "повернення"

  • Постмодерн як епоха нового прояву Традиції

  • ФІЛОСОФІЯ КУЛЬТУРИ ЯК ФІЛОСОФІЯ МІФУ

  • Міфологія як універсальна властивість культури

  • Феномен священного

  • ФІЛОСОФІЯ КУЛЬТУРИ ЯК ФІЛОСОФІЯ СИМВОЛУ
  • Сутність символу як найважливішого механізму пам'яті культури

  • Символізм і проблема візуалізації культури

  • Синтетичний розділ

  • Буття культури як порівняння

  • Проблема культури як діалогу культур

  • Культурологія як іншологія: коцепт Іншого в культурфілософській рефлексії

  • ФІЛОСОФІЯ КУЛЬТУРИ ЯК ФІЛОСОФІЯ ТЕКСТУ ТА ІНТЕРТЕКСТУАЛЬНОСТІ

  • Наративна функція культури

  • Універсум культури як інтертекст