А втім, іще Августин дійшов висновку, що послідовний плин часу відчувається лише духом людини, яка, спираючись на власну свободу, зберігає дистанцію стосовно кожної окремої хвилини й тому в спогадах може сягати минулого, а в передбаченні — майбутнього. Ця поєднаність людського духу з минулим і майбутнім, distentio animae (розтягнення душі), дає можливість охопити в певну цілокупність те, що вже минуло й чого вже немає, разом із тим, що є зараз. Отже, зовнішній час і зовнішні події обґрунтовують лише певний синтез, який конституює людський дух, що спирається на свою внутрішню темпоральність. У цьому сенсі внутрішня історичність є первинна щодо зовнішньої.
"За інших часів, — пише В. Декомб, такі багатозначні вислови, як "сучасний час", "сучасний світ", "сучасність", дали життя феноменам інновації та розриву" (див.: Descombes V. "Une question de chronologie", in Jacques Poulain. Penser au present. — Paris: L'Harmattan. - 1998. P. 43). "За інших часів?", — запитує з цього приводу Рікер. І уточнює: часи, які більше не є нашими. Рікер називає термін розриву квазіексклюзивним (коли йдеться про розрив із минулим, яке вважається застиглим у традиціях, підпорядкованих принципові авторитету), критикуючи інтерпретацію сучасності в термінах розриву та віддаючи перевагу термінові контекстуалізму перед історицизмом і комунітаризмом. Противагою поквапливості цивілізацій, які відмовляються від старих здобутків, преферуючи нові цінності, є колективна пам'ять — оповіді про історичні події, переказані публічно, винесені для соціального усвідомлення. Адже перехід із плану індивідуальної пам'яті в план пам'яті колективної здійснюється саме в оповіді й через оповідь. Найвагомішою серед форм стабілізації колективної пам'яті є ритуалізація оповідей про історичні події. Таких подій-початків XX ст. знало чимало й у плані негативному (Голокост), і в плані позитивному (падіння берлінської стіни, кінець тоталітарного режиму в СРСР).
Засадничі коди будь-якої культури керують її мовою, формами вираження, цінностями; вони визначають для кожної людини той емпіричний лад, на який вона має орієнтуватися. На протилежному кінці, згідно з концепцією М. Фуко, — наукові теорії та філософські інтерпретації, які пояснюють причини виникнення певного ладу, з'ясовуючи той загальний закон, якому він підпорядкований. Утім, між цим кодифікованим поглядом на речі й рефлексивним пізнанням лежить царина, яка не настільки чітко окреслена й менше піддається аналізові, проте саме вона є визначальною, бо передує словам, сприйняттям і жестам. У цій (більш архаїчній) царині будь-яка культура займає стосовно речей певну дистанцію, позбавляючи їх сили, перестаючи пасивно підкорятися їм і звільняючися від їхнього впливу, а це дає можливість помітити, чи є наявний емпіричний лад єдино можливий, чи він є найкращий. Саме таку царину — епістемологічне поле — Фуко й намагається дослідити, починаючи від XVI ст. (29, 37—38).
Модель історичного розриву, запропонована М. Фуко, мала заступити модель безперервності, що існує в історії ідей, моделлю розриву, запозиченою з епістемології Г. Башляра (в "Археології знання" Фуко йдеться про "епістемологічний розлам" в "епістемологічному розламі", оскільки в кожну епоху пізнавальні схеми розподіляються у різний спосіб). Його археологічне дослідження виявляє два великих розриви в епістемі західної культури: по-перше, розрив, що позначає початок класичної епохи (близько середини XVII ст.), по-друге, той, яким на початку XIX ст. окреслюється поріг нашої сучасності.
Якщо й можна успішно дослідити "архів" іншої епохи, то лише тому, що він постає перед людьми іншого часу як "інший", як носій ознак "відмінності", й у цьому акті вивчення "іншого", на думку Фуко, крім того, начебто визнаємо нашу дистанцію й відмінність і імпліцитно відкидаємо ідею неперервного "телеологічного" прогресу або просто наступність "монологічної" лінії розвитку. Саме дискурсивні практики кожної епохи встановлюють ті системи "директив", які й зумовлюють притаманний їм код "заборон і добору".
Коли ж чергова дискурсивна практика перетворюється в замкнену саму в собі систему, що не припускає інновацій, настає час "нового епістемологічного розриву", що веде до появи нової дискурсивної практики й, відповідно, нового "архіву". Фактично в "Археології знання" поняття архіву заступає поняття епістеми.
Отже, генеалогія (яку Фуко відрізняє від традиційної історії кумулятивного типу) має явити подію в усій її унікальності, показати не лінійне розгортання історичного процесу, а чергування континуальностей і розривів, властивих реальній історії: "втримати те, що відбулося у властивій йому розрізненості, вловити події, найнезначніші відхилення чи повні зміни, відкрити, що в завершенні пізнаваного, того, чим є ми самі, немає ані істини, ані буття, а лише екстеріорність випадку" (27, 82). Історія є дійсна лише настільки, наскільки вона вносить "уривчатість" у наше буття й змушує події знову розкритися в своїй унікальності.
Ф. Бродель пов'язує цей розрив лише з XIX ст.: "Врешті-решт тільки з XIX ст., з повною перебудовою світу, настане розрив, оновлення, революція на всій протяжності рубежу між можливим і неможливим" (6, 10). Чи є якась межа, "стеля", запитує Бродель, яка б обмежовувала все життя людей немовби прикордонною смугою? Так, відповідає він, така смуга, яку завше важко досягти й ще важче подолати, виникала в будь-яку епоху й існує в нашу. Це "межа між можливим і неможливим", між тим, чого можна досягти, доклавши певних зусиль, і тим, що "залишається недосяжним для людей".
Ю. Крістєва, яку вважають сьогодні найавторитетнішим пропагандистом "розриву" серед постструктуралістів, уточнює, що цей "розрив" (rupture) в спадковості попередньої культурної традиції начебто особливо характерний для межі XIX—XX ст. і є переходом західного суспільства до нового стану.
Над новочасним розривом традиції розмірковує також Г. Арендт. Тільки тому, що людина вклинилася в час, занурилась у проміжок між минулим і майбутнім, і лише настільки, наскільки вона обстоює свої погляди, плин індиферентного часу розпадається на минулий, теперішній і майбутній часи; саме це вклинення (за Августином — початок початків) є тим чинником, що розщеплює неперервність часу. Протягом тривалого часу нашої історії, пише дослідниця', "цей розлам замощувався тим, що ми від римських часів називаємо традицією" (3, 18). Бунт проти традиції, що вибухнув у XIX ст., коли Кіркеґор, Маркс і Ніцше кинули виклик засновкам традиційної релігії, традиційної політичної думки й традиційної метафізики, свідомо перевернувши традиційну ієрархію понять, не був справжньою причиною розриву в нашій історії й не вийшов за межі традиційної схеми. Кінець традиції не обов'язково означає, що традиційні поняття втратили владу над людьми. Зокрема ніцшевська "переоцінка цінностей" лише поставила традицію з ніг на голову. Розрив у нашій традиції, що, на думку Г. Арендт, є нині довершеним фактом, виник із хаосу масової розгубленості на політичній арені та масових опіній у духовній сфері, заполонених новими проблемами й дилемами. Цей розрив має ненавмисний характер, що надає йому певної невідворотності, яка може бути притаманна тільки події й ніколи — думці. Отже, традиція постає перед нами як сила опосередкування екзистенціальних розривів, межа будь-якого досвіду, як сповіщення, що спонукає до вдосконалення.
Цікаво, що М. Гайдеґер закликав до розуміння "розриву" не як тріщини, розколини, а в сенсі обрисів цілого як чогось "графічно-конструктивного". Розрив є "кріплення осяйної істини", він "скупчує", зриває протилежно спрямовані сили з їхніх місць, залучаючи їх усередину походження їхньої єдності зі спільного підґрунтя; все супротивно спрямоване до міри й межі, цей розрив запроваджує до єдності обрисів, отже, він є "зчеплення" (лив. 29, 298—299). Лише з того моменту, вважає філософ, коли "рвучкий час" розірвався на теперішнє, минуле й майбутнє, постала й можливість єдності з огляду на те, що триває. Саме те, що триває, ми й повинні затримати, аби його не відніс рвучкий потік часу, тобто піднести міру над невимірюваним.
Про розрив можна було б говорити, якби одне покоління повністю залишало сцену, але цього не відбувається навіть під час соціальних криз. Послідовна зміна одного покоління іншим відбувається відповідно до ритму наслідування та інновації, що й визначає так звану неперервність культурно-історичного процесу. Окрім уже згадуваних ідей П. Рікера з цього приводу, можна пригадати також класичні прані В. Дільтея та К. Мангайма, які наполегливо вимагали перейти віл суто кількісного аналізу поняття покоління до його якісного аналізу, як це практикує соціологія розуміння. За такого підходу враховується не тільки біографічний факт народження, старіння й смерті, який, без сумніву, охоплює ідея покоління, а іі той спосіб, у який соціальні агенти, а отже й агенти культури, висловлюють своє ставлення до попередників та сучасників.
Слід зважати і і на те, їмо великі діяння та творіння як головні "персонажі" тривання культури, через порівняння з якими бачаться та оцінюються окремі культурні ситуації та події, переривають циклічний рух повсякденного життя. Отже, саме ні "уривання" (інакше кажучи, надзвичайне) та узагальнена специфіка їх функціонування у просторі та часі культури є справжній предмет осмислення філософії культури. Завдання встановлення зв'язків поміж "обірваними" фрагментами культури є завдання відкриття, розуміння смислу. Найкритичніші варіанти ставлення до історії європейської культури ніколи не уривали традицію культури.
Немає підстав також заперечувати, що й дискусії з філософських проблем практики інтерпретації (предметом якої щоразу постає саме це "надзвичайне"), й обговорення питання про відносність (і навіть неможливість) перекладу текстів культури спрямовані до одного. Певна річ, здійснити стрибок з одного тішу культурної буттєвості в інший неможливо. Т. Куп і П. Фойерабенд внесли свою лепту в картину культурних розривів: теорія парадигм, неспівмірності концептуальних каркасів, "методологічний анархізм" вже не дозволяють знехтувати висновок, що поняття та ідеї, які фігурували в минулому, мали непорівнювані з нашими смислові наповнення. Більшість із них не лише ідіоматичні для свого часу, а й узагалі ірелевантні нашому складові мислення...
Не випадково в мережовій парадигмі Г.Бейтсона ієрархія контекстів повідомлень (а в світі комунікації реальністю мають вважатися лише повідомлення) е розривною. Контекст здатен говорити адресату все що завгодно стосовно цього повідомлення, проте він не спроможний зруйнувати його чи безпосередньо суперечити йому. Інакше кажучи, повідомлення й контекст перебувають на різних рівнях, ніколи не стикаючись. Між ними — прірва (розрив). Те саме слушно стосовно ієрархії контекстів: повідомлення, метаповідомлення, метаметаповідомлення і т.д. Звідси випливає, що наше уявлення про навколишній світ істотно відрізняється від самого світу, і ці світи не можуть бути дотичні (див.: Бейтсон Г., Бейтсон М. К. Ангелы страшатся. М., 1994; Бейтсон Г. Экология разума. М., 2000).
Не зайвим буде залучити до розгляду проблеми "розриву" цікаве зауваження А. Шюца. Під час самотлумачення, висновує він, власне тривання задається в неперервності й повноті, тоді як у зрозумінні "чужого" чуже тривання задасться в дискретних сегментах і інколи — у повноті, а лише у відповідних "перспективах сприйняття" (30, 812).
Та звернімося ще раз до ідей В. Ерна. Є традиція внутрішня, підземна, підсвідома, пише він, яка неперервна всередині, зовні перервана замість шкільної залежності дає шику культурних явищ, що розвиваються цілком незалежно одне віл одного. "Присутність цієї внутрішньої традиції доводиться тим, що у явищах, які не мають жодної зовнішньої залежності одне від одного, виявляється вражаюча внутрішня єдність" (35, 98).
Отже, можна помітити певний парадокс у ставленні до традиції: зберегти — означає захистити, законсервувати від змін, але водночас і —використати, застосувати, а отже, розвинути, щоб не умертвити душу культури. Не випадково Г. Ґ. Галамср повертається до старої традиційної герменевтики з її тлумаченням трьох моментів розуміння: subtilitas intelligciuli (розуміння), subtiнitas explicandi (витлумачення), subtilitas applicaitdi (аплікація, застосування). Отже, зрозуміння того чи того тексту традиції завжди уможливлює застосування цього тексту в сучасній ситуації.
Проте архетипно-традиційне саме себе оберігає. Приміром, міфічний текст, як і казку (це буде розглянуто далі), можна вважати спрямованим на забезпечення самозахисту, тобто на максимальне утруднення замін і можливість їх компенсації (у разі втрати одного з елементів). Ці збережи і механізми досить різноманітні. Насамперед, це сама наявність структури, де кожний елемент (або функція) передбачає існування іншого, наступного у ланцюжку.
Отже, традиція повернення до традиції незмінно приходить на зміну традиції розриву з нею. Адже спогад як один із найважливіших видів думки "безпорадний лоза межами заздалегідь визначеної системи посилань, а людський розум лише в дуже рідкісних випадках здатний зберегти цілісність того, що не є безперервним" (3, 10). А відтак, можна погодитися з думкою, яка висловлюється сьогодні в літературі, що наприкінці XX ст. традиція виходу з традиції вичерпує свій культурогенний ресурс (див., наприклад, 8, 381). Починаючи від доби Відродження, мету та смисл було перекинено далі за традиції, принаймні, так це здавалося тим, хто їх формулював, і тим, хто сприймав їхній заклик. 1 так, приблизно, тривало аж до сьогодення, коли раптом, кажучи словами О. Д. Михайлова, виявилося, що "жодного передового мистецтва вже бути не може, тому що не можна бути передовішим за порожнечу, що раптом розкрилася. Як мета" (20, 864). Відбулася зміна мета культурного режиму, що спрямовував на "передове" в мистецтві й у культурі в цілому. Відхід від традиції або розрив із нею, концептуалізувався й легітимувався у світлі закинутих "наперед" традиції цілей та смислів, тим самим попри розмаїття течій задавався головний напрямок "бажаного" культурного руху. Але вже в останні десятиріччя XX ст., коли відчутнішим став наступ постмодерну, ситуація почала змінюватися, ієрархії сплуталися, топологія простору культури змінилася. Тепер атракція відчувалася в кожній його точці, а не в створеній піонерами "нових" ідеалів модерну квазілінійній перспективі, націленій на бажане майбутнє, яке можна було наблизити саме шляхом розриву з традицією (див. про це докладніше; 8, 380—384).
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Філософія культури» автора Гатальська С.М. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Феномен традиції крізь призму "вживання" та "дистанціювання", "розриву" та "повернення"“ на сторінці 2. Приємного читання.
