Розділ «Профанація слова, девальвація дії»

Скільки слів за останні роки сказано про Україну, про Україну самостійну, вільну, суверенну, непідлеглу, «ні від кого не залежнує! Оці прикметники, якими зловживали лідери демокра-тичної опозиції, не додавали, не посилювали, а знецінювали наш абсолютно самодостатній символ — «Самостійну Україну».

Хіба треба до слова «самостійний» ще якийсь прикметник?!

Але наші патріоти продовжували підкреслювати свою вторинність — їм не вірилося, що у слові «самостійна» все є.

Скажіть: хіба японець говоритиме про свою Батьківщину як про суверенну та ще й непідлеглу і ні від кого не залежну державу? Та на нього подивляться як на дивака!

Бо незалежність Японії є самозрозумілою.

А у нас, українців, ні. Говоримо «самостійнає, а про себе: «не зовсім ще». Стверджуємо гордо: «Ми — велика нація», а, озирнувшись довкола, сумніваємося у своїх словах. Говоримо: «Соборна Україна», а подумки згоджуємось на сучасні кордони.

Потоки, річки, океани красивих, патетичних, патріотичних — і беззмістовних! — слів вихлюпнуто, пролито, виплеснуто на люди.

А дехто повірив, що Україна повинна бути самостійною, соборною державою.

І захотів її.

А що ж ті, хто закликав, але вкладав у святі слова «українська соборна самостійна держава» «дещо» інший зміст?

Демократичні лідери, колишні совєтські дисиденти, наговорили за ці роки десятки, сотні тисяч годин про свою любов до України і всіх, хто її населяє: по радіо, телебаченню, на мітингах, на зустрічах. Говорили, говорили, говорили, знецінюючи святі слова. Камуфлюючи зміст.

А як інакше сприйняти всі оці нудотні розмови про міжнаціональну злагоду?! Про рівність всіх перед законом — і гнобителя, і гнобленого.

Про порозуміння! Це не були слова вождів до поневоленого народу! Це було запобігання ласки в окупанта!

Замість будувати силові структури — переконували ворогів бути хорошими, не стріляти «в своїх братів і сестер», не бити кийками «своїх матерів».

Замість будувати каральні структури — закликали: «Обнімімося, братаймося!» і переконували ворогів любити Україну, «нашу спільну неньку». Бо ж вона нещасна, упосліджена. Ну, як таку калічку не пожаліти?!

За цими потоками слів діло, ясна річ, не з'явилося. За ними стояли чергові слова: вже затерті й липкі, власне, копії слів, копії думок, подоба ідей.

Вони навчилися говорити і нічого не казати.

Їх слухаєш, але нічого не запам'ятовуєш.

Нема, за що зачепитися: речення обтічні, слова прилизані. Послизнутися можна.