Розділ «Реформи: панацея чи манівці?»

Що робити? Незважаючи на ціле сузір'я талановитих українських балакунів і тонни слів сказаних ними, немає правдивої відповіді на це питання.

Одні вважають вихід «із складної ситуації» на шляхах політичної реформи, яку вони бачать як демократизацію суспільства, відсунення від влади комуністів, інші — вважають, що «економіка об'єднає нас», тобто проведемо реформи, економіка українська запрацює, рівень життя підвищиться і проблеми відійдуть на задній план. Український політикум розділився на «реформаторів» і «нереформаторів». Перші, буцім-то прагнуть щастя для народу, а «нереформаториє тільки про те й думають, як би загальмувати «прогресивні» реформи, а значить, не хочуть щастя для народу.

Виникає два запитання: для якого народу так стараються реформатори і чи вирішать їхні реформи українську проблему?

Стосовно народу, то мова йдеться про все населення України, про те як зробити добре всім: і патріотам, і окупантам, і байдужим до Батьківщини, щоб і тим, і тим добре жилося на українській землі. є тим, хто веде український спосіб життя, і тим, хто стомився від української мови, яка звучить з екрану телебачення чи по радіо. Таким, як жителька м. Симферополя А. Шевцова, яка «долгое время, урывая от себя, по крохам собирала деньги, и, наконец, приобрела трехпрограмный приемник». Вона, як виявилося, «уже не в состоянии 23 часа в сутки «слухать» про самостийность на украинской «мове». Їй хотілось би «слышать Москву и родную речь».

Отже, бачимо, що демократичні реформатори підміняють проблему національно-визвольної боротьби, вирішення національної проблеми українців через побудову української держави проблемою покращення економіки, забезпечення всіх усім. Це перша помилка українських демократів. Вірніше сказати, це перший злочин українських демократів, які звели національно-визвольну боротьбу українців до економічних реформ.

Замість спрямувати енергію українців на боротьбу з окупантами демократи пропонують створити найсприятливіші умови проживання для них.

Що ж до реформ, за допомогою яких нас хочуть порятувати, то бачимо їхнє неукраїнське походження, неукраїнський почерк, насильне, проти волі абсолютної більшості українців, впровадження їх у життя. Зрозуміло, що втілюються вони не заради України і українців, а під тиском т. зв. міжнародної громадськості, себто згідно її інтересів. Якби чужинці не мали інтересу в Україні, хіба б так енергійно, так нахабно, наполягали б вони на втіленні своїх реформ у нашій Україні?!

А оскільки інтереси націй, як правило, протилежні, то зрозуміло, що ці грубі реформи навряд чи сприятимуть постанню могутньої української держави, де правитимуть українці.

Отже, можна говорити про другий злочин українських демократів, які не спромоглися, а може й не хотіли стати на свій, український шлях, а взялися йти стежкою з чужими дороговказами з чужими проводирями.

Третім злочином українських демократів є безпринципне жонглювання головними політичними категоріями, що врешті привело до появи термінології, за допомогою якої вони намагаються виправдати окупацію нашої Батьківщини. Мова йде про такі поняття, як «багатонаціональний народ України» та «народи України». З вини демократів українці — навіть формально! — перестали бути сувереном на своїй землі. Доля України потрапила в залежність від голосів багатомільйонної колони російських окупантів. Тим самим було вихолощене, спаплюжене поняття демократії.

Українським націоналістам нічого не залишалося як відмовитися від пропаганди демократії і перейти до її критики, хоча в принципі ми не заперечуємо демократію, якщо це традиційна, афінська, етнічна демократія.

Коли право отримати громадянство, а відтак і всі політичні та економічні права має лише тубілець, у нашому випадку етнічний українець, або неукраїнець, який заслужив українське громадянство подвигом в ім'я України чи іншими особливими, наприклад, економічними, науковими досягненнями, котрі підвищують безпеку країни чи добробут населення. Нам же пропонували демократію американського зразка — демократію полірасову, поліетнічну, коли вирішує не місцевий народ, а грошовий мішок.

Тому ми й виступити проти такої демократії.

Кілька слів про мілітаризм, війну та мир. Чи варто злякано закривати очі, затуляти вуха, коли чуємо слово «війна»? Війни були і будуть, і чим далі, тим їхня вірогідність більша. Оскільки населення збільшується занадто швидко, а території, придатної для проживання лишається все менше внаслідок нестримної індустріалізації. Отже, війни за право націй жити будуть і треба готуватися до них, а не повторювати без кінця «мир, мир, мир», ніби це допоможе.

Чи готові ми зараз до війни? Ні, ми не готові навіть до миру. Не готові до миру й сильні нації, які вбачають в Україні об'єкт поживи — вони чітко розуміють, що в Україні без особливих труднощів можна поповнити запаси сировини, що українців можна потіснити. є треба поспішити, закріпитися на українській землі, щоб інші не випередили.

Одна єврейка, коли їй сказали, що ви, євреї, вже маєте свою державу, а, ми, українці, поки що ні, сказала з жалем: «Да, мы имеем государство, но очень маленькое…»

Ця пересічна, нічим не видатна єврейка, інтуїтивно зрозуміла і вибовкала таємницю єврейської раси: необхідність розширення життєвого простору, неминучість єврейської експансії, яка вже розпочалася — через ООН, через МВФ, через міжнародний банк реконструкції і розвитку, де євреям вдалося завдяки своєму багатству та підприємливості захопити провідні позиції, через тисячі єврейських громад в усіх країнах світу. Тому й так наполягають єврейські дорадники — банкіри, економісти, професіоналісти всіх мастей, щоб українці продовжували реформи, які ослаблюють українську націю, які створюють для представників інших націй, насамперед, підприємливих, найсприятливіші умови в Україні. Спочатку гарантом цих пере-творень, чи, як називають їх демократи, реформ, був Звягільський та Йоффе, тепер — Д. Табачнік.

Чи можна за це засуджувати євреїв? Звісно можна. Але чи не краще засуджувати українців, які допустили такий стан справ і не готують собі сприятливого ґрунту в єзраїлі, США чи де-небудь в іншій країні?! Скажете: нам чужого не потрібно? Правильно. Але ж ми хочемо, щоб із нами рахувалися. А рахуватись будуть, коли не єврейська нація керуватиме адміністрацією українського Президента, а українець, який, крім того, матиме вплив на державні справи того ж єзраїлю, США, Великобританії.

Скажете фантазії? Теж правда. Але ж реалією є Ф. Зв'ягільський та Д. Табачнік.