Розділ «Профанація слова, девальвація дії»

Головне — свобода.

Головне — Самостійна Україна.

Чи можна досягти її, не борючись з ворогом?! Не вбиваючи того, хто цілиться в тебе?!

Згадую епізод 1990 року, коли перед походом до Лук'янівської в'язниці маніфестантів, які хотіли скандуваннями морально підтримати ув'язненого Степана Хмару, котрий оголосив суху голодівку, тодішній Голова УРП скликав на подвір'я будинку № 8, що на Музейному провулку у Києві, членів Проводу УРП і намагався переконати їх, що треба все зробити, щоб люди не йшли до в'язниці, бо там можуть стріляти омонівці, а «ми не готові до такого розвитку подій».

Та до такого розвитку подій вони, оці горе-дисиденти, девальватори слів, фальсифікатори вчинків, ніколи не будуть готові!

Вони своїми діями весь час гасили вогонь національної революції, не давали стати йому пожежою. А те, що не гасили вогонь до кінця, а лишали кілька іскорок, щоб йшов дим, «щоб справа не загасла», то навряд чи треба ставити це їм у заслугу.

Не знаю чи правильно я говорю, але мені здається, що це тільки мученики, страждальці, які готові посидіти за правду у в'язниці, але зруйнувати стіни в'язниці, підірвати фундамент катівні вони — за складом свого характеру — не здатні.

Повною протилежністю в цьому — найголовнішому! — питанні був Степан Хмара, який не визнав іншого способу життя, окрім атаки.

Більшість дисидентів асоціюється у мене з довготерпінням на холодному згарищі, а дехто не дотягує навіть до цього, далеко не престижного образу. Цей «дехто» не буде методично розгрібати попіл, не буде довго шукати вцілілих однодумців (самі знайдуться!), він обов'язково шукатиме райських кущів. А якщо Батьківщина в огні, то ці райські кущі він знайде в чужій стороні — і буде вчити українську діаспору як будувати Україну!

Про цього чоловіка справедливо сказав Олександр Мороз: «Припускаю, що він міг мати іншу долю, за якої він, без будь-якого сумніву, міг бути головою обласної Ради, скоріше першим секретарем обкому (КПСС — ред.)… Але доля розпорядилася інакше».

Свого часу, в дні молодості, він, молодий комуніст, готовий був їхати по комсомольській путівці працювати в Москву чи на цілину, тепер — коли не вийшло бути Президентом України — готовий бути президентом чи прем'єр-міністром в іншій країні — в тих же Сполучених Штатах Америки.

Якщо доля його змусить емігрувати, то він — як тільки отримає громадянство «нової Батьківщини» — відразу включиться в політичну боротьбу — спочатку в якомусь штаті, а потім обов'язково замахнеться на Білий Дім, якщо, безперечно, євреї знову профінансують його передвиборчу кампанію.

Хтось обов'язково скаже: дисиденти зробили для України чимало, а їх побивають. єнші, он, нічого не зробили для України, а про них ні слова.

Але що говорити про гречкосіїв?! Свою справу вони продовжують робити задовільно, інколи навіть добре. Але ж дисиденти захотіли бути великими!

Вони хотіли, щоб їх трактували як великих. Вони уявили себе пророками!

Отже, критерії до них зовсім інші, ніж до гречкосіїв. Більш суворіші, жорсткіші.

Один із них, вже згадуваний задиристий півник-козачок, вгамовуючи манію величі, навіть у гетьманську одіж вбрався, булавку саморобну взяв у правицю, в Переяслав поїхав. Але нічого з того не вийшло. Точніше, вийшов цирк. є він відчув це. є швидко зняв свитку, переодягнувся в імпортний костюмчик, здав регалії іншому. є пішов «вершити» політику в передпокої ситих і владних.

На жаль, лідери демократичної опозиції кінця вісімдесятих — початку дев'яностих виявилися лише ораторами, балакунами, які здевальвували, знецінили, спрофанізували святі, основоположні українські поняття.

Вони не наблизили, а віддалили нашу перемогу.

Їхня історична провина полягає в тому, що вони не використали, не захотіли використати, побоялися використати історичний шанс українців.