Розділ «Про братів-галичан та наддніпрянський месіанізм»

Галичина завжди була околицею: за часів Київської Руси, Австро-Угорщини,

Польщі, за часів СССР, і нині, після проголошення Самостійної України.

Але галичани ніколи не відчували себе провінціалами. Історичний український месіанізм галичан (оце «визволяти браттів-українців з московських кайдан») призводив до того, що українці Галичини вважали свій край центром українства. Дехто з них наївно намагався вивищити Львів над Києвом. Це інколи доводило до шкідливих думок на кшталт: от би хоч на Галичині затримати українську державу, якщо вже східняки виявилися такими несвідомими.

Здавалось настільки очевидним, що «держава Галичина» неможлива, бо роздеруть на шматки і її (а мародерствувати є кому), але ні, дурні голови час від часу все ж таки знаходились.

Причиною шляхетного галицького месіанізму, причиною, глибоко захованою, всіма не усвідомленою є відчуття власної неперспективності без Києва, без «старокиївських покладів духу» (Євген Маланюк). Тому перебільшення деякими галицькими патріотами власної значимості виглядає недоречною.

Розумію всю делікатність заторкнутої мною теми, передбачую звинувачення, що такі міркування протиставляють мешканців двох українських країв, але говорю це, бо від правильного розуміння первородності значною мірою залежить доля наших визвольних змагань. Якщо орієнтуватимемось на Галичину, на Галицьку Асамблею і партії галицького масштабу, до перемоги навряд чи прийдемо.

Роль галичан в українській історії розумію як роль фермента, активізатора, каталізатора українського бродіння, українського поступу.

Без цього фермента, без цих дріжджів українське тісто не зійде, державний хліб не буде випечений.

Галичина — важлива, невід'ємна, життєвонеобхідна частка України. Але серце України, її м'язи, її інтелект знаходяться на сході, до якого (в цьому випадку) включаю і Волинь.

Галичани переконані, що світло української національної ідеї прийшло з Галичини на Велику Україну. Хоч факти говорять інше, чимало наддніпрянців повірило, що український націоналізм прийшов із заходу України.

Українці, як видно, трохи призабули свою історію. Бо якби згадали звідки походять первородні діячі національного відродження, то одні б не задирали носа, а інші ним не крутили б. Згадаймо великих і все стане на свої місця: Богдан Хмельницький (Черкащина), Григорій Сковорода (Полтавщина), Іван Мазепа (Київщина), Іван Котляревський (Полтавщина), Тарас Шевченко (Черкащина), Леся Українка (Волинь), Іван Липа (Крим), Борис Грінченко (Харківщина), Іван Огієнко (Київщина), Микола Міхновський (Полтавщина), Вячеслав Липинський (Волинь), Дмитро Донцов (Мелітопільщина), Симон Петлюра (Полтавщина), Євген Маланюк (Херсонщина), Улас Самчук (Волинь), Юрій Липа (Одеса), Олег Ольжич (Житомирщина), Микола Сціборський (Житомир), Василь Стус (Вінничина), Валентин Мороз (Волинь)…

Народжені в Галичині Іван Франко, Андрій Шептицький, Євген Коновалець, Андрій Мельник, Роман Шухевич, Степан Бандера формувалися насамперед під впливом «східняків» Богдана Хмельницького, Івана Мазепи, Тараса Шевченка, Лесі Українки, Дмитра Донцова, Миколи Міхновського…

Слід згадати і значення для України дружин київських князів, Козаччини, Коліївщини, Хмельниччини, Гайдамаччини, Холодноярців, УПА, що зродилась на Волині… Та й сам термін «Велика Україна», вживаний колись на Галичині, говорить що до чого…

Не хотілось би, щоб тема, яку я порушив, переросла в дискусію, не хотів аби якийсь львівський патріот почав полеміку. Ці роздуми занотовані, власне, не для галичан. Я хочу, щоб українці сходу усвідомили своє значення, свою силу, свою історичну місію — визволити всі українські терени, включно з Галичиною.

Ми, українці, різних областей України, зійдемось на очевидному: політичним центром України є тисячолітній Київ. Всі інші міста та регіони — чи Галичина, чи Крим, чи Донбас — мусять змиритися з цією реалією.

Іншого просто не може бути.

Червень 1995 р.,

Крим.