Розділ «Стати народом-переможцем!»

Вольтер твердив, що історія є тільки одним із жанрів оповідання, написаного з дидактичною (виховною) метою. Як бачимо, він не помилявся, оскільки історики «на протязі віків служили своїм хлібодавцям, або, в нашу добу, працювали (й працюють) на суспільні замовлення. До їхнього завдання входило постачати історичне обєрунтування діям суверена, на службі якого вони перебували, звеличувати його рід і його подвиги.

Згодом, коли місце суверена зайняла нація або держава, історику належало обґрунтувати їхні претензії й виховувати гордість за національне минуле» (Лев Білас).

Міфотворці, формуючи свідомість мас у потрібному напрямку, «уточнюють» факти історії, коментують їх. Оці «уточнені» факти інколи мають величезний вплив на хід історії, значно більший, ніж факти дійсні. Це добре розуміють іноземні історики, які творили і творять легенди, котрі мобілізують їхні народи на звершення, або деморалізують народи сусідні.

Візьмемо хоча б Люблінську легенду про «добровільну злуку Руси з Польщею» або міф про «славну перемогу війська королевського» під Берестечком.

Деякі міфи минулих епох живуть і сьогодні. Наприклад, міф про «Велику Вітчизняну війну українського народує в 1941–1945 роках і перемогу українців у 1945 році. Або імперський міф про «братерство» українського і російського народів, про єдину їхню колиску і єдину мову. Чи російський міф про Переяславську Раду, який ось вже 340 літ працює на Росію, виправдовує поневолення нею України, спрямовує, як слушно зауважив Лев Білас, розвиток українських мас «на користь чужої, московської державності».

В час, коли росіяни продовжують поширювати руйнівні для нас міфи, наших істориків закликають бути об'єктивними, себто бути сторонніми спостерігачами-дослідниками, а не національними педагогами.

Надмірний об'єктивізм для нас сьогодні є неприпустимою розкішшю, особливо тепер, коли мільйони українців святкують разом із російськими загарбниками їхню перемогу в Другій світовій війні.

Зрозуміло, я не закликаю до необ'єктивного висвітлення історії: там, де історична правда сприяє мобілізації українства, породжує національну енергію, в цих випадках, зрозуміло, треба бути суворими об'єктивістами.

Але там, де правда шкодить нації та її ствердженню як нації державної, там слід тлумачити, переставляти акценти, наполегливо коментувати і в жодному разі не відбігати далеко від об'єктивізму — історія має бути правдивою або правдоподібною, інакше — маси не повірять і реакція буде зворотньою. Берімо приклад із ворога, з російських істориків, серед яких в усі епохи переважали «історики-діячі, історики-педагоги та історики-політики».

Ми теж, якщо хочемо перемогти в історичному змаганні націй, повинні бути зацікавленими, небайдужими. Наші історики повинні бути адвокатами Вітчизни, її захисниками. Українські історики морально зобов'язані бути такими. В умовах занепаду українства «пасивний об'єктивізм історика-спостерігача був би морально безвідповідальним» (Лев Білас).

Твори наших істориків повинні пробуджувати, ініціювати народний рух за українське щастя, а не об'єктивно висвітлювати «традиції Яреми», детальне копирсання в яких призведе до песимістичних висновків, до деморалізації. Два роки тому в редакцію «Незборимої нації» один симпатичний український діяч з Рівного прислав розвідку під назвою «Недержавні традиції Богдана Хмельницького». Він дуже хотів, щоб ми надрукували його, як він вважав правдиве, дослідження про те, що Богдан Хмельницький, на жаль, ніякий не український герой. Зрозуміло, що ми не надрукували цього дослідження.

Через рік автор знову надіслав нам цю статтю, нагадуючи про «борг» редакції перед ним. Ми й на цей раз не опублікували цієї роботи, не бажаючи руйнувати образ одного з будівничих української держави. Тоді наполегливий автор надрукував цю статтю в іншій газеті. Як бачимо, для деяких наших діячів-патріотів, головним є поділитися своїми думками — незалежно від того, чи вони працюватимуть на розбудову нашої держави, чи руйнуватимуть державницькі авторитети.

Державники ж керуються іншим правилом: критерієм для них є користь чи кривда для своєї нації-держави. Для нас правдою є те, що сприяє поверненню українського володаря у свій дім. Тому хоч Михайло Грушевський вважається більшим авторитетом, ніж історик Юрій Тис-Крохмалюк, але версія Михайла Грушевського про бій під Берестечком не патріотична, шкідлива, а отже менш вірогідна, тим більше, що ні Богдан Хмельницький, ні його військо не відчували себе переможеними у тому бою.

Юрій Тис-Крохмалюк справедливо стверджував, що міф про поразку українців під Берестечком створила польська історіографія «голосною пропагандою, що тривала сторіччямиє. Поляки, пише Юрій Тис-Крохмалюк, склали легенду про свій незвичайний воєнний успіх під Берестечком. Таким чином вони і в українській свідомості (пізніших поколінь — Р. К.) викликали уявлення про Берестечко, як про жахливий розгром українського війська великого Гетьмана.

«Великі перемоги, — пише Юрій Тис-Крохмалюк у книзі «Бої Хмельницького», — дають велику користь і тривкий наслідок. Берестечко дало полякам небагато: трохи каші, м'яса, дві барилки червінців, 18 гармат і до року… Батіг» (себто, поразку під Батогом від війська Богдана Хмельницького — Р. К.). Козаки хоч і відступили з-під Берестечка, але досягли мети, тобто отримали стратегічну перемогу: польське військо не пішло вглиб України, поляки навіть не спробували переслідувати «розбите» військо Б. Хмельницького».

Що ж до Переяславської легенди про «злуку українського і російського народів-братів», то Вячеслав Липинський зауважував, що за інших обставин можна було б створити легенду про «возсоєдінєніє» з турками. Від себе додам, що вона не виглядала б такою дикою, як легенда переяславська про «возсоєдінєніє» українського, хліборобського, слов'янського з московським, кочовим, угрофінським народом. Навіть не аналізуючи глибоко чернетки проекту Переяславської угоди (сам текст так і не віднайдений), можна зробити висновки, що й після 1654 року Україна була суб'єктом міжнародного права: наша країна увійшла в коаліцію держав (власне, вона ініціювала її) зі Швецією, Прусією, Семигородом, Молдавією, Волощиною і Литвою, яка була б спрямована проти Московії, Польщі та Криму.

А як пояснити вперту боротьбу між Московією та Україною (після переяславських угод) за оволодіння Пінським повітом?! А як пояснити розгром під Конотопом в 1659 році стотисячної московської армії Гетьманом Іваном Виговським? Вічною дружбою, яка зав'язалась у Переяславі?!

Які ж висновки можна зробити сьогодні, в 400-ту річницю з дня народження Гетьмана України Богдана Хмельницького?

Наша історіографія повинна стати сміливішою, відкинути закомплексованність історіографії народів переможених, повинна писати історію українського народу як майбутнього великого народу-переможця.