Розділ «ЛИСТ ХСV»

Чому? Бо він сам слугує людському родові, всюди й в усьому готовий бути йому до помочі. Хай людина й вислухає, якої міри має дотримувати при жертвоприносинах, наскільки повинна відійти від обтяжливих передсудів, усе ж ніколи не доможеться достатніх успіхів, якщо не складе собі належної думки про бога,- яким він є: таким, що все має, всім наділяє, на все щедрий безкорисливо. Яка причина того, що боги добродійні? Природа. Помиляється той, хто вважає, що вони не хочуть шкодити: вони й не можуть. Боги ні зазнавати кривд не здатні, ані їх завдавати, адже заподіювати шкоду й терпіти шкоду - пов'язані між собою речі. Кого найвища, незрівнянно прекрасна природа звільнила від небезпек, того й небезпечним не зробила. Перший вияв шани до богів - визнання їхньої величі, їхньої доброти, без якої й не буває жодної величі; усвідомлення того, що вони - велителі світу, що своєю могутністю керують усім сущим, піклуються про рід людський, а деколи виявляють турботу й щодо окремих людей. Боги не чинять зла і не зазнають його. Щоправда, деколи вони засуджують, і погамовують, і накладають кару, іноді й мстять чимось таким, що видається благом. Хочеш уласкавити богів? Будь добрий: найкраще вшанування богів - їх наслідування.

Та ось друге питання: як поводитися з людьми? Що тут робимо? Які даємо настанови? Як ощаджуємо людську кров? Хіба аж не надто мало - не шкодити тому, хто б мав отримати від тебе допомогу? Вельми похвальна, що й казати, річ - коли людина є прихильною до іншої людини. То чи повчатимемо, що треба подати руку тому, хто тоне, вказати дорогу тому, хто блудить, а з тим, хто голодує,- поділитися хлібом? Навіщо мені перераховувати все, що треба робити, а чого уникати, якщо можу стисло подати правило, в якому - суть людського обов'язку: «Все, що бачиш, у чому вміщено цілість божественних та людських речей,- єдине; ми частки неосяжного тіла». Природа привела нас на світ спорідненими між собою, бо з одних і тих же начатків створила, для однієї і тієї ж мети призначила. Вона вклала в нас взаємну любов, схилила до спілкування. Вона визначила, що таке правильне і що справедливе; з її веління нещасливішим є той, хто чинить зло, аніж той, хто зазнає зла; з її веління людина готова протягти руку допомоги іншій людині. Хай і в нашому серці, й на вустах буде ось цей вірш:

Ніщо людське мені, людині, не чуже(10).

Тримаймося разом, бо ж для того ми народилися! Наша спільнота дуже подібна до склепіння, яке б завалилося, якби камені не опирались один на одного, підтримуючи тим самим цілість будови.

Після міркувань про богів та людей подумаймо, як потрібно користуватися речами. Даремно б ми розкидались настановами, якби попередньо не визначили, який погляд мусимо мати в кожному окремому випадку на вбогість та на багатство, на славу й на ганьбу, на батьківщину і на вигнання. Оцінімо все це зосібна, відкинувши всякі передсуди, й дошукаймося, чим є кожна річ насправді, а не як вона називається.

Перейдімо до чеснот. Хтось почне наставляти, щоб ми високо цінили розважність, щоб дорожили мужністю і, якщо це можливо, найщиріше горнулись до справедливості. Але він нічого не доможеться, якщо не знатимемо, що таке доброчесність, чи вона одна, чи їх багато; чи вони відокремлені, чи пов'язані між собою, чи, володіючи якоюсь однією чеснотою, ми тим самим володіємо й усіма іншими, і чим вони одна від одної відрізняються. Ремісникові нема потреби досліджувати своє ремесло, виясняти, які його початки, який вжиток, так само, як і мімічному акторові - мистецтво танцю. Кожен, хто те мистецтво представляє, обізнаний з ним, і цього достатньо, адже воно не охоплює життя в його цілості. Інша річ доброчесність: вона є знанням і себе самої, і всіх інших речей. Щоб її вивчити, треба вчитись у неї самої. Вчинок не буде правильний, якщо не буде правильним намір, від якого залежить сам вчинок. Намір же в свою чергу не буде правильний, якщо таким не буде і душевний лад, від якого висновується намір. А душевний лад не буде найкращим, поки не збагнемо законів, що керують усім життям, поки не визначимо, яку думку слід мати щодо кожної речі зокрема, і не зведемо тієї речі до того, чим вона є в дійсності. Спокій випадає на долю лише тим, хто виробив у собі незмінне, стійке судження; всі інші то опускають руки, то знову беруться за своє - все хитаються між тим, що покинули, й тим, чого знову прагнуть. Яка причина тих хитань? Людська думка: хто її, найхисткішу, взяв замість керма, той не може спостерегти нічого певного. Хочеш весь час хотіти одного й того ж самого - мусиш хотіти лише того, що правдиве. А до правди годі дійти, не опираючись на певні засади, адже в них - саме життя. Благо і зло, достойне і ганебне, справедливе і несправедливе, благочестиве й нечестиве, чесноти й застосування їх у житті, володіння всім тим, що дає вигоду, добре ім'я і пошана, здоров'я, сила, врода, гострота відчуттів - усе це потребує поцінування. Хай нам буде дозволено знати, що і в якій ціні внести до майнового списку. Адже ти помиляєшся на кожному кроці: не одну річ оцінюєш вище від її справжньої вартості, та й не на якусь там дрібницю помиляєшся: те, що серед нас найвище цінується,- багатство, впливовість, могутність - варте заледве сестерція! Але ти й не підозрюєш того, поки не придивишся до самої засади, згідно з якою всі ті речі зіставляються й оцінюються. Як ото листки не можуть зеленіти самі по собі - їм треба гілки, якої б вони трималися і з якої б тягли сік, так само й ті настанови: якщо вони окремі, то наче всихають - хочуть бути приладнані до науки.

А ще ж ті, хто відкидає головні засади філософії, не розуміють, що вони тим самим їх стверджують. Бо що, власне, кажуть? Мовляв, самі настанови достатньою мірою пояснюють життя, тому філософські засади, тобто догмати,- зайві. Але ж те, що вони кажуть,- хіба то не засада? Далебі, так само, як я ось тепер сказав, що треба відкинути настанови як щось зайве і послуговуватися лише засадами, тільки на них зосередивши увагу: стверджуючи, що нема потреби дбати про настанови, я водночас давав би настанову. Дещо у філософській науці вимагає повчання, а дещо - доказів, і то численних,- коли йдеться про щось глибоко приховане від ока, про щось таке, що може бути виявлене лише завдяки винятковій пильності й проникливості. Але якщо потрібні докази, значить, потрібні й засади, адже в них доходимо істини шляхом доведень. Є речі відкриті, є приховані. Відкриті - це ті, що їх сприймаємо відчуттями, пам'яттю; приховані - ті, що поза їхньою досяжністю. Розум не задовольняється речами відкритими: більша й краща його частина зайнята прихованим. А що приховане, те вимагає доказів; вони ж не бувають без засад. Отже, без засад обійтись неможливо. Що робить розуміння загальним, простим, те саме робить його й досконалим; маю на увазі певне, окреслене переконання щодо різних речей. Якщо без нього ми наче розпливаємось думками, то потрібні засади, які дають нашому розумові несхитність суджень. Зрештою, коли закликаємо когось, аби він до приятеля ставився як до себе самого, аби вважав, що ворог може стати йому другом, аби в першому роздмухував любов, у другому - пригашував ненависть, то додаємо: «Це справедливо й чесно». А наші філософські засади, власне, й визначають, що таке справедливість і що чесність; отже, вони необхідні, якщо без них нема ні однієї, ані другої.

Але поєднуймо засади й настанови. Таж і гілки ні до чого, коли нема коріння, і саме коріння отримує допомогу від того, що воно вивело на світло денне. Яка користь від рук, те кожен знає хоч-не-хоч: допомога від них очевидна; а от серце, завдяки якому руки живуть, від якого отримують поштовх до дії, оте серце залишається мов у тіні. Те ж саме можу сказати про настанови: вони на видноті, а засади мудрості - у схові. Як із глибшими святощами обізнані лише посвячені у таїнства, так і в філософії: її таємниці розкриваються тільки перед очима тих, хто допущений, хто прийнятий у святиню мудрості, а настанови й інші того роду повчання доступні і непосвяченим.

Посідоній вважає за необхідне не тільки повчання (ніщо тут не заважає нам послужитись його словом), а й дораджування, втішання та заохочування. До того приточує ще дослідження причин - етіологію (не бачу, чому б ми не могли сказати так, адже й граматики, що на боці латинської мови, скориставшися зі свого права, прийняли це слово). Він же твердить, що корисним буде й опис кожної з чеснот; це, власне, й називає він етіологією, а дехто - характеристикою, оскільки тут подаються прикмети окремих чеснот і пороків, а також ознаки, що уможливлюють розмежування подібного. А це, по суті, рівносильне настановам. Бо хто наставляє, той каже: «Якщо хочеш бути поміркованим, роби ось так». Хто ж описує, той мовить тобі: «Поміркованим є той, хто робить таке-то, хто утримується від такого-то». Запитаєш, у чому тут різниця? - Один подає настанови, що стосуються доброчесності, другий - зразки. Відверто кажучи, такі описи, або (звернусь до говірки відкупників) «образки» не позбавлені глузду: виставмо для огляду щось гідне хвали - знайдеться наслідувач. Хіба не вважаєш корисним, коли тобі опишуть прикмети породистого коня, щоб ти не помилився при купівлі й не тратив намарно зусиль, годуючи нікчемну шкапу? А наскільки то корисніше знати прикмети піднесеної духом людини, прикмети, які можеш перенести й на себе самого!

Отже, якщо те лошатко породисте, то серед лугу

Вище від інших ітиме воно пружинистим кроком,

Вибіжить першим на шлях, у потік увійти небезпечний

Не завагається, ступить на міст, йому досі не знаний.

Шум невиразний його не страшить. Голова в нього зграбна,

Шия стрімка, невеликий живіт, наче вилиті крижі,

Груди, відваги поривної сповнені, м'язами грають...

Тільки-но здалеку зброї бряжчання долине до нього -

Кінь уже землю гребе, стриже вухами від нетерпіння,

Весь він тремтить, видихає крізь ніздрі вогненний свій запал .

Наш Вергілій, хоч не про те мова, описав хороброго мужа; я принаймні й не зобразив би великого мужа по-іншому. Якщо, скажімо, треба було б змалювати Марка Катона, безстрашного серед гуркоту міжусобиць, Катона, який першим дає бій загонам, що підступили вже до Альп, мужа, який перегороджує шлях братовбивчій війні,- я не наділив би його ні іншим виразом лиця, ні іншою поставою. Ніхто не міг ступати вище, ніж той, хто піднявся водночас і проти Цезаря, і проти Помпея, а коли одні стали на бік цезаріанців, інші - на бік помпеянців, він кинув виклик і одним, і другим, показавши, що й республіка має своїх прихильників. Тож недостатньо сказати про Катона: