Розділ «Тема: БОРОТЬБА СВІТОГЛЯДІВ У ВІТЧИЗНЯНІЙ ФІЛОСОФІЇ ХІХ-ХХ СТОЛІТЬ»

І. Франко, який поділяв погляди революціонерів-демократів так в поетичній формі обґрунтовує необхідність революційної зміни суспільства:

"Вы так боитесь, чтобы наводненье

Кровавое не обвивало дом

Блестящего прогресса, лишь каменья

Кой где оставив на пути своем?

Не бойтесь! Шелуху, а не ядро

Не сгинет мысль, и правда, и добро:

Привольнее им, светлее на просторе.

Не бойтесь! Шелуху, а не ядро

Волна расколет, гневно поднимаясь, -

Ядро лишь крепче станет, очищаясь".

I. Франко бачив діалектику соціального і національного звільнення. Соціальний ідеал він розглядає в той же час і як моральний. Метою суспільного розвитку, вважав філософ, є особистість, її свобода; створення такого суспільного устрою, де виключалася б будь-яка влада людини над людиною, де були б достатні умови для прояву споконвічно доброї природи людини. Етику Франко вважає однієї з головних наук про людську культуру: "Етика вчить людину жити по-людськи -вона керує завжди і всюди її кроками: вона змінює тварин у природу людини і облагороджує, - і в такий спосіб робить її здатною до сприйняття щастя як внутрішнього самозадоволення, так і суспільного, що ґрунтується на узгодженій праці всіх людей і на братській взаємній любові"1.

Науково-літературна і суспільно-революційна діяльність Івана Франка дуже вплинула на визвольний рух, розвиток матеріалістичної філософії і української культури.

3. Ідеалізм в вітчизняній філософії XIX століття. Філософія П. Юркевича

Ідеалістична філософія на Україні з одного боку продовжувала традиції релігійної філософії Київської Русі, українського просвітництва (тут у явній формі виявилися специфічні риси вітчизняної філософії), а з іншого боку, ідеалізм був запозичений із Західної Європи, зокрема, шляхом популяризації і розвитку ідей німецького класичного ідеалізму. Найбільш відомі представники філософського ідеалізму: Й. Шад, А. Дудрович, М. Курляндцев, І. Гриневич, Й. Міхневич, О. Новиць-кий, С. Гогоцький, П. Юркевич, П. Ліницький, М. Грот, В. Лесевич, П. Куліш, М. Костомаров, К, Ганкевич.

Повною мірою традиційні, своєрідні риси української філософії втілені в філософії П. Юркевича. Памфіл Данилович Юркевич (1827-1874) народився в Полтавській губернії в сім'ї священика, одержав освіту в Полтавській семінарії і Київській духовній академії. Видатні здатності дозволили майбутньому філософові завершити курс із прирахуванням до першого розряду вихованців, і продовжити науково-педагогічну діяльність у стінах академії. В 1874 році незабаром після смерті дружини Юркевич помер і був похований на цвинтарі Данилова монастиря в Москві.

Гуманізм творчості Юркевича виражений в його основній ідеї: "Людина починає свій моральний розвиток з рухів серця, яке скрізь хотіло б зустрічати істоти радіючі, які зігрівають один одного теплотою любові, зв'язані дружбою і взаємним співчуттям. Тільки в цій формі здійсненого загального щастя світ представляється йому як щось гідне існувати"1 . В своїй теїстичній, іраціонально-спрямованій філософії Юркевич продовжив традицію, яка йде від Сковороди - тему метафізики любові і філософії серця.

Критикуючи сучасний йому матеріалізм як механіцизм і спрощене трактування духовної сутності людини, Юркевич писав: "Наша епоха, перебуває, дійсно, у прямій протилежності зі середньовічною. Дуже часто трапляється, що нині в ім'я зовсім безневинних природничих наук переслідують і катують людину за його любов до істин духу, як колись поважні інквізитори катували і переслідували її в ім'я Христове за її любов до істин природознавства"2.

В центрі філософи Юркевича духовна сутність буття, у цілому, і людини, зокрема. "Філософія як цілісний світогляд, є справою не людини, а людства, яке ніколи не живе відірваною або чисто логічною свідомістю, але розкриває своє духовне життя у всій повноті і цілісності її моментів"*. В філософії Юркевича явно виражений пріоритет ірраціонального над раціональним, "серця" над "розумом", колективного, родового, соборного над особистим, індивідуальним. "Серце" як самодостатня духовна сутність складає визначення як окремої особистості, так і всього людського.

У людському дусі є умови, які взаємною вимогою народжують "іскру доброзичливості", здатну при кращих умовах запалити всю людину на подвиг правди і любові. Людина - не злий дух-руйнівник, як і не світлий ангел. Природна потреба самозбереження може розвитися в егоїзм, байдужий до правди і любові, який жертвує чужим щастям для своєї вигоди, але "ці егоїстичні прагнення не суть всі щиросердечні прагнення: людина все-таки залишається людиною, вона знаходить людство перш за все в собі, в своїх поняттях і мимовільних серцевих рухах, як і у своїй долі, яка занадто тісно зв'язала його з іншими, з родом, тому з якого-небудь боку в ньому завжди залишається психічна можливість любові, жалю, участі, поваги до інших...".