Розділ «ТЕМА. ФІЛОСОФСЬКА ТА СОЦІАЛЬНО-ПОЛІТИЧНА ДУМКА В УКРАЇНСЬКІЙ ДІАСПОРІ»

Систему філософського знання О. Кульчицький завершує філософською антропологією — "синтетичним, цілісним знанням про людину". В аспекті сенсу людського буття він простежує взаємовідносини між природою і людиною, дає короткий огляд проблематики і методів філософської антропології, що формувалися від античності до XX ст., зокрема в поглядах Платона, Арістотеля, Плотіна, Августина, екзистенціалізму, біоцентризму Клагеса, Шеллера і Гартмана. Він особисто поділяв точку зору останніх як філософсько-антропологічний синтез поглядів на людину, сутність якої полягає в готовності до дії під контролем духовних вартостей і самопізнання, що зобов'язує її прямувати повз саму себе, "йти у світ", відкривати перед собою своє покликання, реалізувати себе через втілення вартостей духу, трансцендентну спрямованість від "тварності" до культури, де дух тільки й робить людину людиною. Цим зумовлюється різниця між твариною і людиною не тільки кількісно, квантово, а й якісно, квалітативно, що крім усього потребує дослідження впливу на людину расових, географічних (геопсихічних), історичних, соціопсихічних (соціальних), культуроморфних, глибинно-психічних (несвідомих) чинників її буття.

Призначенням філософської антропології він вважав те, що вона повинна бути підставою міркування як про людину, яка є, так і про людину, яка має бути. Звідси вчений робив висновок про практичне значення її, виходячи на виявлення особливостей українського національного характеру, призначення українського народу, диференційованого від людства в інтегративній системі власних культурних вартостей, де загальнолюдське існує тільки у конкретних постатях національних чи епохальних типів, формування яких зумовлене національними та епохальними психічними структурами. О. Кульчицький здійснював це на основі матеріалів розпочатої ним ще в 1941 р. етнопсихологічної розвідки, викладених в праці "Етнопсихологія українського народу", статтях "Риси характеру українського народу" (Енциклопедія українства. — Т. І), "Світовідчування Українця" (Українська душа. — К., 1992). Зазначаючи важливість пошуків специфічності українського характеру М. Костомарова, І. Нечуя-Левицького, Д. Чижевського, І. Мірчука, П, Феденко, він, вірний своєму методу, прагне до синтетичного осмислення суті поставленої проблеми з урахуванням дії названих вище чинників у формуванні української душі, української національної психіки. Із расових чинників та расово-психічних аспектів української душі він виділяє впливи динарської та остійської раси, які, особливо перша, формують "тип почуттєвої людини", "людини афектів", сповненої практичним ідеалом переживання життя.

Геопсихічні чинники формування української психіки О. Кульчицький пов'язує із відчуттям географічного середовища, природи, її статичних і динамічних процесів, світоглядними настановами лісу, лісостепу та степу. З впливів першого формуються переживання "стриманості рухомої форми", почуття обачливості і підозрілості, очікування і терплячості, панічності і лякливості; другого — пасивність та обачливість, обережність і компроміс-ність, які часто стають відповідниками станів безтурботливості, ігрових, естетичних та споглядальних настанов, поступності супроти чужого опору та впливів аж до самозречення, пристосування; із степу — вчування нічим не стриманого руху у безмежність, її неоформленість, що призводить до переживання квантового, кількісного, величного, піднесення й поширення, звуження, а у своїй протилежності — піднесене почуття самооцінки честолюбства і почуття недостатності з усіма їхніми наслідками. Світоглядна настанова українського степу — це ентузіатична настанова на стан душі як сп'янілості, розміреності, любові і шалу, зламаності і стрибковості.

Особливу увагу О. Кульчицький приділяв виявленню історичних чинників формування української психіки, виводячи їх з геополітичного положення України, її "межовості", перебування людини на межі "можливого існування", на межі випадковості, страждання, загрози смерті. Саме тут частіше відбувалося "відштовхування", тобто обминання нижчого, спрямованого на особисте щастя, існування як нездійсненного, зміни буття з нижчої форми на його вищу екзистенційну, де віссю ставлення до життя стає не саме життя, а ідея чи ідеал, що переступають межі життя: чесність, воля, віра, героїка, проявом чого став життєвий стиль козаччини. Водночас, зауважує О. Кульчицький, з наявністю цього стилю життя як "Vita пегоіка", формується й інший, "анабіотичний" стиль життя — "Vita minima", спрямований на те, щоб перечекати і перетерпіти негоди історичного процесу. Звідси той тип поведінки, яку І. Франко називав "укритою злістю, облудливою покірністю", або в кращому випадку індивідуальна зосередженість, обмеження зовнішньої життєвої активності, де заглибленість у власне буття супроводжується замкнутістю вдачі, насторожливим ставленням до навколишнього й спрямованістю психічної енергії на розбудову внутрішнього життя, обачне уникання нав'язуваних контактів, передусім з незнайомим оточенням.

Самі історичні чинники впливали на формування національної психіки не тільки безпосередньо, а й через суспільні форми та умови життя українського народу. Найбільш суттєвим тут поставали недостатня диференціація суспільної структури і переважання в ній селянської верстви, виняткове значення малих груп у соціальному житті. Це накладало відбиток психічної селянськості, близькості до землі, конкретності та органічності, надаючи українській культурі характер специфічної "народності", визначивши засади людських взаємин. Натомість селянський побут активно сприяв контактам за "сусідством", збереженню родинних і родових груп, приятелюванню і побратимству, створенню малих груп на кшталт "інстинктивних", почуттєвих "спільнот переживання", "сут-нісних спільнот", заганяючи життя у сферу інтимності, в родину чи гурт приятелів і не дозволяючи йому розгорнутися на привселюдній арені.

Культуроморфічні чинники формування психічного життя української людини О. Кульчицький виводить з "європейського культурного кола", сфери окцидентальної (західної) духовності як "межового" і перехідного розташування між європейським Заходом та азійським Сходом, що зумовлює рецепцію, сприйняття західної духовності. Периферійність України у європейському "культурному колі" ослабила впливи європейського осередку з наближенням до периферії як межової лінії, захисної смуги, що розмежовує "своє" та "не своє", захищає "власне й рідне" від "чужого", пов'язуючись з відмежованим і сферою того, що захищається. Водночас тут зберігається і своєрідна дистанція у своїй сфері, оскільки внаслідок інфільтрацій позамежового і чужого, бо ця захисна смуга набуває перехідного характеру, немовби сполучує "своє" з "чужим". Ця культурна периферійність України спричинила ослаблення у сприйнятті "трьох хвиль" ідей (католицизму, ренесансу і просвітництва), дія яких в основному оформила західну свідомість, де католицизм вніс у європейську психіку перевтілення римського "ордо", дійову позицію на соціальну орієнтацію, зовнішні міжлюдські стосунки, внутрішню дисципліну, чітке визначення понять та стилів мови, змагання до розробки філософських термінів і логічних завершень, а його протидія — реформація — збуджувала критичну думку. Ренесанс наситив її духом гуманізму, відкриттям світу і людини, просвітництво "просвітило" усі ділянки життя, насамперед математично-природничими здобутками, а романтизм, як екзальтація почуттів й уявлень, спонукав до збудження ренесансного індивідуалізму.

Дія і протидія цих культурних сил витворювали західну духовність, проявами якої стали сцієнтизм і культ науки, утвердження персоналізму, високе почуття свободи, психічної цілісності, тобто особи як вирізнення своїм індивідуальним ставленням до вартостей, психічною основою чого стає готовність до дії, керованої і контрольованої розумом.

Українська культура (хліборобська Й селянська) не могла відразу охопити знання й науку як систему абстрактних понять, техніки й техніцизму, тяжіючи більше до соціальних, релігійних, деякою мірою естетичних вартостей, тим більше, що й не було умов для розвитку раціональної і активної настанови. Вона сприйняла їх співвідносно з азіатською сферою кваєстично-споглядальних світоглядних настанов, ставлячи в осередок історичні й соціальні проблеми, що насичували сцієнтизм етико-релігійним змістом.

При вивченні глибинно-психічних чинників формування психіки української людини Кульчицький спирається на ідеї комплексів і персонального підсвідомого Фрейда та Адлера, а також на психологію "колективного підсвідомого" Юнга з її теорією архетипів. У контексті перших він зазначає, що для психіки кожного поневоленого народу, яким був також український народ, властивий "комплекс меншовартості". Впливаючи на формування цілісного психічного життя, цей комплекс набуває меж загального комплексу української спільноти. В своїх проявах він може отримувати забарвленість "комплексу кривди", збуджуючи тенденцію до "надолуження", "надкомпенсацію" або до етично-ідилічного мрійництва з його вірою у прихід "рахманного царства правди", братерства та все-людних ідей, своєрідного жіночо-мазохістського комплексу української душі як шукання насолоди у стражданнях, піднесення ореолу терпіння (святкування роковин національних поразок, оцінка історичних подій пропорційно до величини жертв, пролитих сліз і крові).

Вказуючи на негативний вплив шарів персонального підсвідомого з його комплексом "меншовартості", який порушує рівновагу індивідуального і збірного життя, О. Кульчицький звертає увагу на позитивні прояви найглибших шарів колективного підсвідомого, що містять у собі не особисті "відтиснуті переживання" у формі комплексів персонального підсвідомого, а успадковані тривкі сліди позаперсональних і надперсональних складових, повторюваних переживань людських спільнот і реальних груп. Ці сліди, що існують у колективному, єдиному для всієї спільноти підсвідомому, заповнюються певними праобразами-уявленнями (архетипами, за Юнгом), виливаючись у віруваннях, переживаннях, міфах, часто і літературній творчості. Відносно до психіки українського народу — це виняткові насичення "духом землі", злеліяних в переживаннях та досвіді хліборобських архетипів "magna mater" — добра Земля, Деметра, Мати природа, де архетипна констеляція колективного підсвідомого українського народу засвідчує добру первинність та первинну доброту найглибших сфер української психіки.

Проблема людини, її духовності, національної ідентифікації та розвитку самосвідомості з урахуванням особливостей формування типу української людини і її психічного життя завжди приваблювала українських культурних діячів і філософів з діаспори, осмислюючись з різних філософсько-методологічних точок зору. Свідченням тому є й творчість оригінального мислителя, публіциста, громадського діяча української діаспори Б. Цимбалістого.

Богдан Цимбалістий

Народився Б. Цимбалістий 8 серпня 1919 р. в с. Бовзі на Станіславщині (тепер Івано-Франківська область) в

досить освіченій для того часу сільській родині. Його батько мав неповну юридичну освіту, мати закінчила вчительську семінарію. Після навчання в народній школі в 1932 р. вступив до Станіславської гімназії з російською мовою викладання, яку цього року було реформовано в навчальний заклад нового типу: чотири роки навчання йшло за програмою гімназії, а два останні роки — вільно вибраного ліцею. Навчання здійснювалось на високому рівні, тому по закінченні гімназії і ліцею Цимбалістий отримав ґрунтовну освіту, що дало йому змогу в 1939 р. вступити на філософський факультет Львівського університету. Навчаючись у гімназії, став членом ОУН. В університеті продовжував вести підпільну роботу. Із приходом німецьких окупантів в Західну Україну виїхав до Берліна, де вступив на філософський факультет Берлінського університету, спеціалізуючись в галузі психології. Пізніше продовжував навчання по психології, педагогіці та соціології в Геттінгенському університеті.

У 1948 р. Б. Цимбалістий захистив докторську дисертацію. Згодом переїхав до Бельгії, де удосконалював свої знання з психології в Лувенському університеті. З 1951 по 1959 р. — директор української програми іспанського радіо в Мадриді. В 1959 р. переселився до США. Працював у психіатричному шпиталі Оранжбургу, був директором психологічного відділу в Інституті перевиховання молодих правопорушників в Джеймсбургу, викладав курс психології в Ратгерському університеті, вів приватну практику. В 1978 р. очолив управління Українського музею в Нью-Йорку. Вийшовши на пенсію, оселився з сім'єю в Озерянах біля Глен Спея (штат Нью-Йорк). Помер 16 серпня 1991 р.

Б. Цимбалістий є автором близько 200 праць, написаних українською, іспанською, англійською мовами в періодичних емігрантських виданнях. Друкувався як під своїм іменем, так і під псевдонімами Б. Стельмах, Б. Ярос, Я. Стельмахів, Б. Озерянин, Я. Іванів, Б. Яровенко та ін. Найбільш значними працями Б. Цимбалістого є "Проблема ідентичності: Україна чи Америка" (Чикаго, 1974), "Рух за патріярхат і українська спільність" (Нью-Йорк, 1978), "Тавро бездержавности" (Джерсі Сіті, 1982).

Основи світогляду Б. Цимбалістого були закладені сімейним вихованням, де релігійність і націоналізм тісно переплітались в патріотичних колах Західної України міжвоєнних років, до яких належали його батьки. Погляди на людину у нього виробилися завдяки психотерапевтичній практиці, де, критично ставлячись до вчень 3. Фрейда і І. Павлова, він спирався на психодинамічну теорію "Я", опрацьовану Г. Гартманом, Е. Еріксоном та інших, згідно з якою "Я" — це основа особистості, що містить у собі ряд функцій, завдання яких — бути посередником між інстинктами і зовнішнім світом, встановлювати свідоме ставлення людини до зовнішнього світу. Найважливішими з цих функцій є ставлення до дійсності, контроль і регулювання інстинктивних потягів, ставлення до об'єктів та синтетична функція.

Для Б. Цимбалістого основу життєвої філософії як певної системи вартості, яка керує вчинками людини, поступово та постійно їх вдосконалюючи, крім родинного впливу, склала філософія екзистенціалізму, зокрема французьких мислителів Ж.-П. Сартра та А. Камю як продовження ідей Ф. Ніцше, С. Керкегора, М. Хайдеггера, К. Ясперса. У цій філософії його приваблювало те, що замість якоїсь абстрактної ідеї разом з вірою в Бога поставлено людину, де факт екзистенції людини є первинним для розуміння суті її існування.

Перейнявши суть екзистенціалістської філософії, зокрема потребу заангажованості та можливості вироблення людиною своєї відповідальності, Б. Цимбалістий відхиляв Сартрове егоїстичне і ненормальне поняття свободи, звертаючись більше др Камю, згідно з вченням якого людина повинна шукати добро навколо себе, полегшувати страждання інших, давати свою любов, тобто стверджувати справедливість, щоб боротися проти будь-якої несправедливості, творити щастя, щоб протестувати проти будь-якого нещастя. Для нього було незаперечним, що тільки діюча людина визначає себе. Людина, яка не здатна діяти, не здатна ризикувати своїм життям за якусь ідею, є неповноцінною. Водночас він наголошував, що не просто діюча, а насамперед індивідуально відповідальна людина стає рушійною та вирішальною силою суспільного життя.

Учасник національного руху, Б. Цимбалістий багато уваги приділяв питанням українського життя, формування національної свідомості, збереження українцями своєї ідентичності, державного відродження України. Своїм завданням він вважав підняття рівня політичної культури серед українців, вироблення любові до культурних цінностей, толерантності до поглядів інших, відповідальності за естафету поколінь.