Розділ «ТЕМА. ФІЛОСОФСЬКА ТА СОЦІАЛЬНО-ПОЛІТИЧНА ДУМКА В УКРАЇНСЬКІЙ ДІАСПОРІ»

Стосовно України, то наступ на українську творчу інтелігенцію розпочався задовго до 1922 р. У роки громадянської війни "невідомими" були вбиті видатний український композитор М. Леонтович, перший міністр освіти в українській державі І. Стешенко, в одеській ЧК був розстріляний П. Дорошенко. Встановлення радянської влади, падіння незалежної Української держави продовжили список вигнанців і жертв тоталітарного режиму. У вигнанні опинилися кращі представники української нації: Д. Антонович (син українського історика В. Антоновича), І. Біднов, В. Винниченко, І. Горбачевський, М. Грушевський, Д. Донцов, Д. Дорошенко, О. Колеса, В. Липинський, О. Лотоцький, І. Мірчук, С. Наріжний, І. Огієнко, М. Шаповал, А. Яковлів. Доля тих, хто залишився в країні, була більш трагічною.

Тоталітарний режим зламав другого президента Академії наук України М. Василенка, був заарештований і розстріляний "рицар духу" С. Єфремов, в таборах ГУЛАГу загинув А. Кримський та ряд інших українських вчених, митців, представників творчої інтелігенції. Невлаштованість життя, відсутність елементарних умов для наукової творчості, постійні нападки й цькування примушували виїздити за кордон українських філософів раніше, ніж це відбувалося в примусовому адміністративному порядку "гуманної акції" радянської влади в 1922 р. З таких причин за кордон виїхали професійні філософи В. Зеньковський (1919), Г. Флоровський (1920), Л. Шестов (1920), Д. Чижевський (1921), які пізніше плідно працювали на ниві вітчизняної та західноєвропейської філософії.

Василь Зеньковський

Український та російський філософ Василь Васильович Зеньковський народився 4 липня 1891 р. в м. Проскурові (нині м. Хмельницький) у родині священика. Вищу освіту він здобув на історико-філологічному факультеті Київського університету, де був одним з безпосередніх учнів Г. Челпанова. Доцент, а після стажування за кордоном, закінчення якого збіглося з початком першої світової війни, та захисту докторської дисертації з 1915 р. — професор кафедри філософії університету. Читав курс психології та логіки.

У 1918 р. В. Зеньковський ввійшов до складу уряду Скоропадського, обійнявши в ньому посаду міністра віросповідань. У 1919 р. виїхав за кордон, спочатку до Югославії, де викладав філософію у Белградському університеті, а з 1926 р. працював у Парижі на посаді професора філософії Богословського православного інституту. В 1942 р. прийняв сан священика. Помер 5 серпня 1962 р.

В. Зеньковський автор таких праць: "Современное состояние психофизической проблемы". — К., 1905; "Проблема психической причинности". — К., 1914; "Психология детства". — Лейпциг, 1924; "Проблема воспитания в свете христианской антропологии". — Париж, 1934; "Русские мыслители и Европа". — Париж, 1955; "История русской философии". — Париж, 1956. — Т. 1—2; "Н. В. Гоголь". — Париж, 1961; "Основы христианской философии". — Париж, 1961—1964. — Т. 1—2.

На початку своєї педагогічної та наукової діяльності В. Зеньковський виступав послідовником неокантіанства Г. Челпанова і його основним репрезентатором у Київському університеті. Пізніше сприйняв ряд психологічних ідей 3. Фрейда та логічних Б. Гуссерля, за працями яких після повернення з-за кордону читав курс психології та логіки, дотримуючись ідеалістичних позицій, постійно підкреслюючи їх. У центрі наукових інтересів В. Зеньковського цього часу стояла проблема природи та своєрідності людської психіки, а конкретніше — проблема душі, в інтерпретації якої він стояв на теологічних позиціях, обстоюючи безсмертність душі, створеної Богом. Звідси питання детермінації психічних актів, у постановці та розв'язанні якого В. Зеньковський спирався на неокантіанство на феноменологію Е. Гуссерля. Таємницю причинності він пов'язував з таємницями часу і становлення, виходячи з визнання апріорності та ірраціональності, наголошуючи, що в ідеальній сфері взагалі немає місця становленню, немає місця часові. Логічні зв'язки за своєю суттю позачасові і не мають потреби в часі для того, щоб за підставою з'явився наслідок. Останнє особливо проявляється при незворотності часу, хоча, будучи ірраціональним, час може вбирати в "собі" ідеальні зв'язки або може вбиратися цими ідеальними зв'язками. Тут проходить остання межа нашого пізнання, оскільки феноменологічна подвоєність буття, наявність в бутті ідеального начала і реального часу ні до чого далі не зводиться.

Продовжуючи своє розкриття суті причинності, В Зеньковський дійшов висновку, що причинність нічого в собі іншого не містить окрім іманентного чинника можливості; її сенс полягає в тому, що все, що, буває, породжує щось нове із себе, відповідно до чого її зміст потрібно шукати у твореннях, де першою ознакою причинності є момент творення причиною своєї дії. Момент необхідності, який є незалежним від досвіду за своїм гносеологічним походженням, знаходить в досвіді свою межу у його застосуванні до причинності. Проте він не має органічного зв'язку із сутністю причинності, а раз немає апріорної необхідності мислити причинний зв'язок необхідного, раз, з іншого боку, об'єм охоплення причинністю необхідності не має визначених меж, то це означає, що питання про походження необхідності зводиться виключно до психологічної, а не до гносеологічної проблеми. Застосовуючи категорію причинності, ми творимо досвід, а постулювання загальної причинності має суто релігійну свідомість тільки в самопричинності, реальність якої знаходиться в релігійному досвіді.

Негативно ставлячись до матеріалізму, заперечуючи об'єктивність закономірності світу, В. Зеньковський стверджував, що визнання вічності матерії і сили не дає підстав до виявлення пануючих в природі закономірностей. Швидше навпаки, ідеальне логічне начало могло породжувати матеріальне буття. Однак якщо реальний потік буття натягував на ідеальний "скелет" живу плоть матерії, то це могло бути зведено до ідеальної сили, до Логосу, тому що ніщо не може підпорядковувати собі реальне буття без Вищої реальності. Не може бути застосованою до органічного світу і механічна причинність, оскільки органічний світ має амеханічний чинник — психіку.

Крім того, механічна причинність має сліпий характер прояву, тоді як органічний світ пов'язаний з доцільністю, тобто містить у собі дію кінцевої причини. Щоправда, і те, й інше має теологічний чинник, проте у механічному світі теологічний чинник має трансцендентний характер, тоді як в життєвих процесах доцільність іманентна організмові. Тому, робить висновок В. Зеньковський, психічна причинність є причинністю суб'єктивною і лише в ідеальному своєму змісті вона набуває структурного характеру, приводить до феноменологічної багатоманітності. Отже, причинність не є зовнішнім наслідком буття, де повинна пояснювати факт змінності, навпаки, вона в собі не містить нічого іншого, крім іманентного чинника змінення, а свій істинний смисл поняття причинності знаходить в твореннях і переходах сили. Психічне буття не може виникнути з інших форм буття, воно завжди індивідуальне. Останнє постає як немеркнучий прояв Абсолюту, а причинність як така виникає із справжньої causa sui — Божества такою мірою, як і свобода вибору людини лежить у ньому.

У період еміграції В. Зеньковський основну увагу приділяв питанням історії філософії, зокрема історії російської філософської думки, звертаючи велику увагу на дослідження філософських поглядів В. Соловйова, М. Гоголя, Л. Толстого, сам формуючись як історик філософії під їх впливом.

Георгій Флоровський

Майже одночасно з В. Зеньковським виїхав з України інший професійний філософ Георгій Васильович Флоровський, пройшовши подібний шлях в еміграції. Філософ, історик культури і церкви, визначний представник післяжовтневої еміграції Г. Флоровський народився в 1893 р. у родині ректора Одеської семінарії. Вищу освіту він здобув на історико-філологічному факультеті Одеського університету, по закінченні якого в 1920 р. був затверджений в званні приват-доцента. В цьому році виїхав за кордон, жив деякий час в Празі, де близько зійшовся з євразійцями, а в 1926 р. переїхав до Парижу, обійнявши посаду професора і кафедру патрології Богословського православного інституту. В 1932 р. Г, Флоровський рукопокладений в сан священика.

Другу світову війну протоієрей Георгій пережив у Югославії, а після її закінчення знову повернувся до Парижу, відновивши викладацьку діяльність в Богословському інституті. В 1948 р. переїхав до США, де став професором, а пізніше деканом Володимирської духовної академії в Нью-Йорку. Як православний богослов і церковний діяч брав активну участь в екуменістичному русі, був членом виконавчого комітету Всесвітньої Ради Церков. Протягом багатьох років викладав у провідних університетах США — Гарвардському та Принстонському. Помер у 1979 р. у Прин-стоні. Перу Г. Флоровського належать такі праці: "Восточные Отцы Четвертого Века", "Византийские отцы", "Пути русского богословия", а також значна кількість статей у періодичних зарубіжних виданнях наукового і полемічного характеру, в тому числі тих, що відносилися до історії російської філософської думки.

Представник молодшого покоління мислителів російського духовного Ренесансу, Г. Флоровський уже в 20-ті роки став яскравою та авторитетною постаттю в культурі західної еміграції, виступивши проти безрозсудного розуміння минулого і невігласного відкидання головного в ньому, вимагаючи критичного осмислення історії, викорінення помилок і виправдання істинних цінностей. Зблизившись з євразійцями, Г. Флоровський визнавав цінність цього напряму в обгрунтуванні своєрідності вітчизняної духовної традиції, у протесті проти спрощено-західницьких схем вітчизняної історії та культури. Однак зведення євразійцями самобутності Росії до етнічних та географічних чинників, культурно-побутової деталізації привело Г. Флоровського до критики євразійства, а потім і швидкого розриву з ним.

Історик культури, філософ, богослов, він обстоював історичне значення прийнятих Руссю християнських цінностей та начал. З цього погляду філософ відкидав уявлення про згубний вплив візантійства у вітчизняній історії, захищав не тільки історичне, а й неперехідне значення минулого давньоруської доби, її духовних цінностей. У свято-батьківській традиції він вбачав дійсну основу життя, життєвих прагнень, особистого і суспільного, моральної правди, ствердження істини і розкриття брехні в усіх сферах людського життя, в тому числі й філософського умогляду. Розглядаючи релігійно-філософські погляди своїх попередників та сучасників, Г. Флоровський критично ставився до них, різко виступав проти "публіцистичної короткозорості", яка стає на заваді процесу розпізнавання, замінюючи його обговоренням, осудженням або трепетливим захопленням, неповаги того, чого бояться. Особливо різко він виступав проти утопічної свідомості та соціального утопізму.

Г. Флоровський більш ніж грунтовно проаналізував метафізичні передумови та витоки утопізму як складної, багатоповерхової споруди, основаної на вірі у можливість кінцевого здійснення в межах історії, де "дійсність ідеалу" прирівнюється до "природної дійсності" і підпорядковується їй в межах одного і того самого плоского емпіричного буття. Зростаючи на натуралізації цінностей та абстрактного ідеалу, утопізм, на думку Г. Флоровського, заперечує самі цінності, історичний процес, оскільки рух і безкінечність мети нічим не відрізняються тут від спокою. В утопізмі виправдовується світ, однак не людина, особа. Остання перетворюється в орган, елемент світової сутності, в жертвоносному цілому; історичний автоматизм "залізної необхідності", бування в "штифтик", ланку якогось всезагального ланцюга, в річ, орган "зовнішнього везіння", продукт середовища, де Індивідуальне існування зайве, не потрібне.

Не сприймаючи пантеїзму та онтологізації логічних форм західноєвропейського раціоналізму, філософ пов'язував подолання утопічної свідомості з християнсько-православною традицією, яка грунтується на визнанні творення світу Богом, розумінні історії як покладання слова Божого, "рухомого роблення", де тільки в ім'я Боже і Христове здійснюється справжність буття, а у вірі досягається трагізм історії, внутрішня свобода і творче становлення. Звертаючись до Бога, Одкровення, віруючий умогляд долає в корені утопічне захоплення, утопічну спокусу, сприймає історичну перспективу в її широті та справжньому розумінні.

Лева Шестов

На розвиток вітчизняної і світової філософської думки значно вплинули погляди вихідця з України Лева Шестов а (Лева Ісаковича Шварцмана), одного з фундаторів впливової філософської течії екзистенціалізму.