РОЗДІЛ 5. ІСТОРИЧНІ ЗАКОНОМІРНОСТІ ХУДОЖНЬОГО ПРОЦЕСУ

Розвиток мистецтва в добу Відродження сприяв вивільненню ролі митця, який відтепер не був анонімним, він став артистом, яскравою обдарованою особистістю, яка виокремилась з маси ремісників. Змінилось положення творця, що став бажаним при дворі, у салоні. Поступово стала формуватись практика проведення художніх виставок. Культурне життя суспільства почало набувати нових рис.

5.7. Основні мистецькі напрями Нового часу

В мистецтві Нового часу основою творчого методу митців постає передача образів та явищ у їх мінливості та русі. Відбувається процес розширення форм художнього відображення дійсності, їх більш тісний зв'язок з натурою. Суперечливість історико-художнього процесу сприяла тому, що майже одночасно складаються дві стильові системи - бароко та класицизм.

Пошуки митців характеризуються увагою до людини, безперервним аналізом її внутрішнього, суб'єктивного життя. Ця проблема присутня і в мистецтві бароко, і в мистецтві класицизму. Характерною рисою мистецтва Нового часу є вибір драматичних сюжетів, що складають основу барочної та класицистської драми, художньої літератури, які відтворюють хаотичну картину світу, акцентуючи на тому, що світ сповнений суперечливістю та безперервною динамікою.

Стиль бароко формується у 80-90-х роках XVI ст. у творчості живописців Тіціана та Караваджо. Серед представників цієї художньої течії можна виділити Рубенса, Веласкеса, Рембрандта.

Для архітектури бароко, основним діячем якої був Джованні Лоренцо Берніні, притаманна емоційна піднесеність, патетичний характер образів. Це враження досягається масштабністю будівель, монументалізацією форм, динамікою просторової побудови, підвищеною пластичною виразністю об'єктів. Збільшується декоративність, стіни набувають риси хвиль, вікна обрамлюються, будівлі прикрашаються статуями. Враження рухливості досягається ліпниною, розписом, скульптурою, обробкою кольоровим мармуром, бронзою. Для створення цілісного ансамблю палаців та площ митці використовували особливості рельєфу місцевості, поєднуючи їх з водними каскадами та архітектурою малих форм - павільйонів, фонтанів, огорожами, статуями.

Стиль бароко знайшов яскраве втілення в музиці. Тенденція до синтезу різних видів мистецтва призводить до розквіту італійської опери та виникненню нових музичних жанрів - ораторії та кантати. В опері великого значення набуває пишна декоративність. Доба музичного бароко охоплює значну кількість визначних представників, які працювали у найрізноманітніших жанрах - від Клаудіо Монтеверді (опера) до Іоганна Себастьяна Баха (меса, фуги, кантати).

Автори барокової музики прагнула до більш високого рівня емоційної наповненості, порівняно з Ренесансом. Твори бароко часто описували якусь одну конкретну емоцію. Характерною рисою музики була її складність та віртуозність, обов'язковим стало використання музичних прикрас, які виконувалися музикантом як імпровізація. Одним з найголовніших нововведень цього періоду було введення точно фіксованого нотного запису партій та остаточне відокремлення інструментальної музики від вокальної (у добу Відродження інструментальна музика складалася здебільшого з танцювальних мелодій або перекладів вокальних творів).

Модифікація естетичних ідеалів мистецтва середини XVIII ст. призвела до появи двох шляхів його розвитку: 1) виокремлення з пізнього бароко художньо-стилістичного напряму - рококо; 2) утвердження класицизму та сентименталізму.

Мистецтво рококо - (від французького слова рокайль - мушле подібний) мало більш камерний характер, порівняно з бароко, воно було представлено лише в певних видах мистецтва. Рококо був стильовим напрямом, а не стилем доби. В архітектурі рококо проявилось не у цілісному ансамблі, а у сфері декору - легкого, витонченого, вибагливого. Проте в живописі рококо призвело до підвищеної диференціації у тонкощах настрою, композиційного, сюжетного, колористичного рішення. Характер живопису став більш витонченим та манірним. В деяких країнах рококо знайшло своє втілення у палацовій та садово-парковій архітектурі, у декорі архітектурного інтер'єру та прикладних мистецтвах.

Класицистичні тенденції виникли ще у XVI ст. в ідеях італійських гуманістів, проте як самостійна художня течія класицизм сформувався у Франції на початку XVII ст.. Класицизм прагнув створити нові, піднесені природні форми мистецтва, які б могли виховувати смак та чесноти. Його ідеалом є примат розуму над почуттями, порядку над хаосом, гармонія та досконалість. Зразковим прикладом для класицизму постає мистецтво доби античності, до якого неодноразово звертались митці.

Класицизм знайшов своє втілення у архітектурі, частково у скульптурі та живописі. В архітектурі класицизму висувається принцип поєднання урочистого образу з ясністю. Споруди набувають логічності та ясності, образи сповнені гармонією композиційної побудови та співдомірністю частин, простотою та суворістю. Характерним було використання ордерної системи. Створюється система регулярного парку.

В образотворчому мистецтві класицизму основною тематикою постає утвердження високих етичних принципів, розум виступає в якості основного критерію прекрасного, а надмірна емоційна виразність не допускається. Французькими живописцями була розроблена система художніх засобів та регламентація жанрів, в якій найвище місце займав жанр історичного живопису (історична, біблійна та міфологічна тематика), портрет та пейзаж займали більш нижчий ступень, а побутовий жанр та натюрморт були відсутні. У живописі Пуссена та Клода Лоррена, представників класицизму, відбувається формування пейзажу як певної системи і перетворення його на самостійний жанр.

В класицизмі був здійснений ієрархічний поділ літературних жанрів на високі (ода, трагедія, епопея) та низькі (комедія, сатира, байка) та визначено певні ознаки кожного з жанрів. Творчі представники цього стилю Корнель та Расін у своїх трагедіях розкривали ідею конфлікту між суспільним обов'язком та особистісним началом. Значного розвитку було здійснено і у сфері "низьких" жанрів, варто відмітити комедії Мольєра, байки Жана де Лафонтена.

Проявом класицизму у музиці був період з 1750 по 1825 роки. У творчості Йозефа Гайдна, Вольфганга Амадея Моцарта, Людвіга ван Бетховена була сформована сонатна форма, побудована на протиставленні двох контрастних тем з розробковим розділом у середині першої частини твору. Утверджується склад частин сонатно-симфонічного циклу. В творчості И.Гайдна кристалізується жанр струнного квартету, а Крістофом Віллібальдом Глюком здійснюється реформація опери seria та французької ліричної трагедії.

Сентименталізм - художній напрям, який звертався до утвердження цінностей особистого чуттєвого світу людини та драматичного конфлікту з оточуючою дійсністю, що найбільш яскраво проявив себе у поезії, театрі, літературі.

Батьківщиною сентименталізму є Англія, час існування його на теренах Європи припадає на 20-ті-80-ті рр. XVIII ст., в Росії цей напрям знаходить свій розвиток з кінця XVIII до початку XIX століття. В творах представників сентименталізму Джеймса Томсона, Томаса Грея замальовувались картини природи та краси життя простих селян. У романах Семюеля Річардсона, Лоренса Стерна, "Новій Елоїзі" Жан-Жака Руссо, "Полі та Віржіні" Бернардина де Сен-П'єра розкриваються меланхолійні, чуттєві образи, які проголошували необхідність поєднання розуму та почуттів, де почуття мали займати більш панівне становище.

Російські представники сентименталізму - Микола Карамзін, Іван Дмітрієв, Олександр Ізмайлов, Гавріїл Каменев, Василій Жуковський затверджували у якості найбільшої цінності людської особистості її вроджену моральну чистоту, здатність до почуттів, де ідеалом виступає життя за велінням серця, проголошували культ природи. У мистецтві сентименталізму був здійснений перехід від класицизму до романтизму.

В XVIII ст. розпочинається процес переосмислення у загальній ієрархії видів мистецтва, що спричинює зростання значення літератури та музики, які набувають статус провідних і утверджують його у XIX ст.. У літературі постає тема долі окремої особистості, її стосунків з суспільством. Жанр роману перетворюється на прозаїчний епос, який змальовує загальну картину світу. Потреба у емоційному вираженні душевного світу людини, її переживань та роздумів сприяли надзвичайній актуальності музики як виду мистецтва.

Соціокультурний простір XIX ст., визначений романтизмом, характеризується проголошенням самоцінності окремої людської особистості, розкриттям особливостей людської душі. Наголошується на зверненні до внутрішнього світу особистості, до людських пристрастей і почуттів. Надзвичайно зростає зацікавленість сферою інтуїції. Для романтичного світогляду одними з найхарактерніших рис є звернення до мистецтва, природи та піднесення ролі творця. Ідеалами романтизму, основною тематикою стає власна історія, фольклор, національні особливості, потяг до всього незвичного та яскравого, до екзотики східних країн, усього, що протистоїть буденному життю.