РОЗДІЛ 5. ІСТОРИЧНІ ЗАКОНОМІРНОСТІ ХУДОЖНЬОГО ПРОЦЕСУ

На відміну від доби античності, коли всі види мистецтва розвивались відносно рівномірно, в добу середньовіччя особливого значення набула архітектура, яка синтезувала та підкорила собі інші просторові мистецтва. Синтез просторових мистецтв, емоційна багатогранність образів, відчуття динаміки архітектурних форм є значним досягненням середньовічної архітектури. Значним кроком стала естетична розробка інтер'єру. В межах єдиного християнського світогляду було сформовано декілька різноманітних стилів: романський, готичний та візантійський.

Основним видом мистецтва романського стилю була архітектура, зразки якої були досить різноманітним за типами, конструктивними особливостями та декором. В романському стилі були побудовані храми, монастирі та замки.

Типові романські храми спирались на базилікальну форму (трьох (п'яти) нефове приміщення, яке перетиналось одним або двома трансептами), що мала багато варіацій ускладнення. Для зовнішнього вигляду притаманні масивність, геометричність і ясність архітектурних форм, товсті стіни ізолювали простір від довкілля. В замкових спорудах, як і в церквах, переважали аркові обрамлення вузьких вікон та дверей, яскраве внутрішнє декоративне оздоблення. Зовнішні стіни з великими зубцями оточувались ровом.

Готичне мистецтво поєднало у собі внутрішньо суперечливі віяння доби середньовіччя. Поширюється світська архітектура, представлена ратушами, приміщеннями для купецьких гільдій, замків та фортець. Проте "класичний вигляд" готика здобуває у церковному будівництві. Характерною рисою готичного стилю є каркасна система та стрілчасті арки. Внаслідок введення каркасної системи стало можливим зменшення товщі стін, зросла висота будівель та прискорились темпи будівництва. Фасад почав прикрашатися скульптурою. В готичних соборах, на відміну від романських, здійснилось поєднання внутрішнього та зовнішнього оздоблень, яке досягалось величезними вікнами, кам'яними прикрасами, контрфорсами, увінчаними пінаклями, тонким наскрізним різьбленням. Фресковий розпис романських храмів поступився місцем вітражам, які сприяли наповненню храму світлом та забарвленням у різні кольори. Готичні собори були наповнені повітрям та простором.

Готичний стиль був представлений не лише у архітектурі, він поширився також на літературу, живопис, книжкову мініатюру, скульптуру. Визначними зразками лицарського епосу стали "Пісня про Роланда", "Пісня про Нібелунгів".

В музиці закладаються передумови формування світських жанрів, які були підготовлені творчістю музикантів-жонглерів, менестрелів, які стали першими носіями світської лірики, а також власне інструментальної традиції (використовували різні духові і смичкові інструменти, арфу і т. п.). Мистецтво трубадурів і труверів, які прославляли куртуазне кохання та культ служіння прекрасній Дамі значно поширювалося по всій Європі. Під його впливом в Німеччині склалися традиції школи мінезингерів.

В архітектурі Візантії храм був основним типом будівлі, яка виконувала важливу ідейно-виховну роль. Скульптура була представлена лише рельєфом, через те, що статуї вважались ідолами. Живопис, який зайняв провідне місце в мистецтві Візантії, розвивався у трьох основних напрямках: церковна мозаїка і фреска, іконопис, книжкова мініатюра. Існував канон, який обумовлював композицію, тип фігур та обличчя, основи кольорового рішення. Зображення здебільшого мало площинний характер, пропорційність порушувалась, виразність досягалась розташуванням силуету, поєднаннями ліній та кольорів.

В культурі Візантії було створено значну кількість літературних творів різних жанрів християнського змісту, це і гімни, і хроніки, і агіографічні твори. В музичному мистецтві Візантії відбувався розвиток церковного одноголосного співу, основними жанрами якого були псалми, гімни, алілуйні пісні, канон, тропар. Виникає особлива система нотного запису - невми - знаки, які фіксували напрям руху вже відомого мотиву, фрази, або звуку та були синкретично пов'язані зі словесним текстом.

Культура Візантії вплинула на розвиток мистецтва Київської Русі, яка згодом сформувала власний стиль. Архітектура храмових споруд була майже позбавлена зовнішнього оздоблення. Зовнішня структура визначалась символом хреста. Церкви мали міцний, широкий та глибокий фундамент. Всередині стіни були яскраво оздоблені фресками, орнаментами, мозаїкою та надзвичайно поширеним для мистецтва Київської Русі іконописом.

5.6. Мистецтво Відродження

В культурі доби Відродження (початок XIV- остання чверть XVI ст.., в деяких країнах перші десятиліття XVII ст.) панівними стають принципи антропоцентризму та гуманізму. Світське начало починає витісняти релігійне, зберігаючи за ним лише зовнішні сюжетні мотиви, виникає інтерес до реального життя і починає цінуватись творча індивідуальність митця. Звернення до античної традиції прискорило розвиток мистецтва Відродження, воно стосувалось насамперед прагнення пізнати реальний світ у всьому багатстві його проявів, як духовних, так і тілесних. Значна кількість творів була написана на сюжети античної міфології та історії.

Для літератури доби Відродження характерне виникнення нових жанрів. Найбільш популярним був жанр новели, у поезії поширюється форма сонету. У творчості таких авторів, як Франческо Петрарка, Франсуа Рабле, Уільям Шекспір, Мігеля де Сервантеса Сааведри виражено нове розуміння людини, в якій гармонійно поєднуються фізична краса та багатство душі і розуму.

Мистецтво в добу Відродження починає відігравати виключно високе положення в культурі, окремі митці та цілі корпорації прикрашали площі, палаци, храми неперевершеними витворами. Вперше постає проблема авторства, ідея творця та генія в мистецтві. В архітектурі широкого розповсюдження набувають споруди світського призначення - ратуші, лоджії, ринкові фонтани. Житла багатих громадян перетворюються на яскраві палаццо. Серед характерних рис можна відмітити звернення до античної ордерної системи, стрункість, виведення тектонічної логіки будівлі та співвіднесеність з пропорціями людського тіла.

Ренесансний світогляд сприяв остаточному відокремленню скульптури та живопису як самостійних мистецтв, які до цього часу були нерозривно пов'язані з архітектурою. Скульптура звертається до вільно розміщеної однієї або групи статуй. В добу Відродження в живописі розкриваються всі ті можливості, які до цього часу існували у вигляді потенцій. Виникає станковий живопис. Відбувається розробка реалістичної перспективи, пророблюється майстерність побудови ракурсів, удосконалюється емоційна виразність мазку, додається ефект передачі освітлення. Змінюються технічні засоби живопису: майже повністю зникає мозаїка, фреска набуває значного розвитку, техніка темпери досягає розквіту і згодом панівним стає масляний живопис. Розвивається жанр портрету (індивідуальний, а згодом виникає груповий), в пізній період виокремлюються такі жанри, як пейзаж та натюрморт.

Визначні митці Відродження - Мазаччо, Донателло, Брунеллескі, Ботічеллі, Мікеланджело, Леонардо да Вінчі, Рафаель, Браманте, Джорджоне, Дюкер, Гольбейн, Тіціан створили неперевершені шедеври, які увійшли у скарбницю світової культури.

В добу Відродження відбувається формування світського напрямку розвитку музики. Цей час сповнений значних зрушень у розвитку музичного мистецтва, що знайшло свій прояв у тенденції урізноманітнення образного плану музики, у появі та розвитку нових музичних форм та жанрів. Інтенсивно розгортається публічне музичне життя, центрами якого стають постійні музичні заклади відкритого характеру - оперні театри. Сучасну форму здобувають струнні смичкові інструменти (скрипка, віолончель і ін.), активізується друк нотних текстів, поширюється музична освіта (з'являються консерваторії в Італії). У професійній музиці сягає вершин хорове багатоголосся а капела (поліфонія "строгого стилю"), діатонічного складу, у жанрах меси, мотету або світської багатоголосної пісні, з використанням складних імітаційних форм (канон).

Розквіту набувають прикладні види мистецтва, такі як ювелірна справа, художнє скло та ін. Широко використовувались античні мотиви декору та форми і пропорції предметів.

В образотворчому мистецтві 20-х років XVI ст. починає формуватись новий напрям - маньєризм. Світовідчуття маньєристів, сповнене розладу з навколишньою дійсністю, характеризується прагненням відійти від суперечливостей реального життя. Образ людини в маньєризмі втрачає риси героїчної значимості, наповнюється відчуттям тривоги. Відбувається прагнення представити суб'єктивну фантазію митця, яка породжує власний, іноді протилежний до дійсності світ. Ранній маньєризм характеризується підкресленим суб'єктивізмом, який породжує навмисне викривлення пропорцій людського тіла та підкорення його довільній лінійній схемі, ірраціональністю побудови простору, іншому вибору кольорів. Більш пізній етап розвитку маньєризму сповнений холодною офіційністю, позбавлений життєвості, зображення підкорюється формальній схемі, потрапляючи в систему канонів та жорстких рамок. Найбільш відомі представники італійського маньєризму це - Тібальді, Бенвенуто Челліні, Бартоломео Амманаті, Джорджо Вазарі, іспанського - Ель Греко, нідерландського - Брейгель Старший, Ієронім Боех.

Бурхливий розвиток мистецької практики доби Відродження сприяв формуванню професійної теоретичної освіти в сфері мистецтв. В 1537 році у Неаполі започатковується перша консерваторія, яка була притулком для дітей-сиріт, де їх навчали ремеслам, а також співу для церковних хорів. Згодом навчання музиці стало займати там провідне місце.

В 1585 році брати Каррачі організовують першу академію мистецтв у Болоньї, в якій була розроблена програма навчання, що включала читання лекцій з перспективи, архітектури, анатомії, історії, міфології, малювання та практичні заняття з образотворчих мистецтв. Було здійснено поєднання теорії та практики живопису.