Розділ «МАЄШ І НЕ МАЄШ»

— Унизу є кава, — сказав я йому.

— Братухо, кава мені не зарадить.

Гадаєте, я його не пожалів? Пожалів. Вигляд у нього й справді був кепський.

Близько дев'ятої ми побачили прямо перед собою маяк на Сенд-Кі. А перед тим ми вже проходили повз танкери, що йшли в затоку.

— Ну, ще зо дві години, і ми вдома, — сказав я йому. — Я заплачу тобі по чотири долари на день — стільки ж, скільки б ти одержав від Джонсона.

— А скільки ти заробив уночі? — спитав він мене.

— Тільки шість сотень, — відповів я.

Не знаю, повірив він мені чи ні.

— А моєї пайки в цьому немає?

— Те, що я тобі даю, і є твоя пайка, — сказав я йому. — І дивися, щоб про цю ніч нікому нічичирк, бо інакше — не житимеш.

— Ти знаєш, що я не донощик, Гаррі.

— Ти п'яниця. Але май на увазі, хоч би який ти був п'яний, а проговоришся — з-під землі тебе дістану.

— Я надійна людина, — сказав він. — Нащо ти так.

— Така надійна, що аж на ногах не тримаєшся, — відповів я. Але я вже перестав через нього непокоїтися, бо подумав: хто ж йому повірить? Сінг на мене вже не поскаржиться. Китайці скаржитися не будуть. Самі розумієте, хлопець, що веслував, теж триматиме язика за зубами. Навіщо йому нариватися на неприємності? Едді рано чи пізно може проговоритись, але хто повірить п'яниці?

Та й узагалі, хто що може довести? Інша річ, якби ім'я Едді побачили в списку екіпажу. Отоді б справді пішли балачки. Ні, що не кажи, а мені таки пощастило. Звісно, я міг би сказати, що він звалився за борт, але балачок було б ой-ой-ой. Та й Едді пощастило. Словом, куди не глянь, кругом пощастило.

Потім ми вийшли з Гольфстріму, й вода, доти блакитна, зробилась ясно-зелена, й попереду вже завидніли жердяні знаки на східних і західних Сухих Скелях, і радіощогли Кі-Уест, і готель «Ла-Конча», що височів над низькими будинками, і хмари диму над місцем, де спалюють сміття. Маяк Сенд-Кі був тепер зовсім близько, і видно було елінг і маленький причал під маяком; звідси нам лишається сорок хвилин ходу. Було приємно вертатися додому й знати, що влітку вже не доведеться класти зуби на полицю.

— Як ти дивишся на те, щоб випити, Едді? — спитав я.

— Оі, Гаррі,сказав він, — я завжди знав, що ти справжній друг.

Того вечора я сидів у вітальні, курив сигару, попивав віскі з содовою й слухав по радіо Грейсі Аллен. Дівчата пішли в кіно, а я Сидів у кріслі, розморений і задоволений. Хтось подзвонив,

І Марія, моя дружина, підвелася й пішла до дверей. Потім повернулась і сказала: