Розділ «МАЄШ І НЕ МАЄШ»

Едді заходився попускати канат і закріпив його, коли якір загруз. Човен розвернуло кормою до берега.

— Ти ж знаєш, дно тут піщане, — сказав він.

— Яка глибина під кормою?

— Щонайбільше п'ять футів.

Бери вінчестер, — сказав я. — І будь насторожі.

— Дай мені ковтнути, — сказав він. У нього вже знов розійшлися нерви.

Я дав йому ковтнути і зняв карабін. Потім одімкнув двері каюти, розчинив їх навстіж і сказав:

— Виходьте.

Ніякого руху.

Потім один китаєць висунув голову, побачив Едді з рушницею в руках і відразу зник.

— Виходьте. Ніхто вас не скривдить, — сказав я.

Де там. Тільки залопотіли по-своєму.

— Ану вилазьте! — сказав Едді. «Боже, — подумав я, — він таки допався до пляшки».

— Постав пляшку, — сказав я йому, — поки я не викинув тебе за борт.

— Виходьте, — сказав я китайцям, — а то стрілятиму.

Один із них визирнув з-за дверей і, певно, побачив берег, бо заляскотів до інших.

— Виходьте, — сказав я, — а то стрілятиму.

Почали виходити.

Скажу я вам, треба бути останнім падлюкою, щоб холоднокровно постріляти отакий-от сумирний гурт, не кажучи вже про те, що це не так просто зробити; та й човен потім не відмиєш.

Вони почали виходити, й були налякані, й вони не мали зброї, але їх було дванадцятеро. Я позадкував до корми, тримаючи напоготові карабін.