Розділ «МАЄШ І НЕ МАЄШ»

Бородань тихенько причинив двері. Він посміхався.

— Та що з тобою, любий? — спитала Елен Бредлі, тепер уже в темряві.

— Я мушу йти.

— Ти не можеш зараз піти, як ти не розумієш?

— Той чоловік…

— Та це ж Томмі,— сказала Елен. — Він усе знає, і вже давно. Не думай про нього. Ну, любий. Прошу тебе,

— Я не можу.

— Ти мусиш, — сказала Елен. Її трусило, він відчував плечем «як тремтить її голова. — Господи, невже ти нічого не розумієш? Невже тобі байдуже, що відчуває жінка?

— Мені треба йти, — сказав Річард Гордон.

У темряві він відчув удар по обличчю, — аж іскри посипалися з очей. Потім ще удар. Цього разу по губах.

— Виходить, ти ось що, — сказала вона. — А я думала, ти світська людина. Забирайся геть.

Ось що сталося сьогодні. Ось чим скінчився його візит до Бредлі.

Тепер його дружина сиділа, похнюпивши голову, затуливши обличчя руками. Обоє мовчали. Річард Гордон чув, як цокає годинник, і всередині в нього було так само порожньо, як тихо було в кімнаті. Нарешті його дружина сказала, не дивлячись на нього:

— Шкода, що так вийшло. Але ти, мабуть, і сам розумієш, що між нами все скінчено.

— Розумію — якщо все було так, як ти кажеш.

— Не завжди було так, але вже давно.

— Я жалкую, що вдарив тебе.

— Ет, пусте. Це різні речі. Вважаймо, що то така форма прощання.

— Облиш.

— Мені треба збиратися, — сказала вона дуже втомлено. — Ти вже вибач, але мені доведеться забрати велику валізу.