Розділ «МАЄШ І НЕ МАЄШ»

— Ще не знаю. Може, вийду заміж за Джона Макуолсі.

— Не вийдеш.

— Вийду, якщо захочу.

— Він з тобою не одружиться.

— Ще й як одружиться. Він мене сьогодні просив вийти за Нього заміж.

Річард Гордон промовчав. У тому місці, де в нього було серце, утворилася порожнеча, і йому здавалося, що хтось підслуховує все, що він чує чи каже.

— Що він тебе просив? — спитав він, і власний голос долинув до нього ніби з далекої відстані.

— Вийти за нього заміж.

— Чого раптом?

— Бо він кохає мене. Бо хоче, щоб я з ним жила. Він заробляє досить, щоб прогодувати мене.

— Але ж ти замужем за мною.

— Не по-справжньому. Ми з тобою не вінчані. Ти не хотів вінчатися в церкві, і ти знаєш, що це розбило серце моєї бідолашної мами. А я так тебе кохала, що ладна була заради тебе розбити будь-чиє серце. Боже, яка ж я була дурна. І своє серце я теж розбила. Воно розбите, і в мене вже немає серця. Усім найдорожчим, усім найсвятішим я пожертвувала заради тебе, бо ти був такий чудовий і так мене кохав, що тільки коханням я і жила. Поза коханням для нас не існувало нічого, правда? І так, як кохали ми, не кохав ще ніхто, та й ніхто й не міг так кохати, правда? І ти був генієм, а я була всім твоїм життям. Я була твоїм другом, я була твоєю чорною квіточкою. Яка бридня! Кохання — це звичайнісінький підлий обман. Кохання — це пілюлі ер-гоапіолу, без яких ми не обходилися, бо ти не хотів мати дитину. Кохання — це хінін, хінін і ще раз хінін, аж доки я не глухла від нього. Кохання — це те жахіття абортів, на яке ти мене посилав. Кохання — це мої понівечені нутрощі. Це катетери впереміш із спринцюванням. Я тепер знаю, що таке кохання. Кохання завжди висить у ванній за дверима. Воно пахне лізолом. Під три чорти кохання! Кохання — це коли ти «задовольняєш» мене й відразу засинаєш із роззявленим ротом, а я цілу ніч лежу, і не сплю, і боюся навіть помолитися, бо знаю, що більше не маю права молитися. Кохання — це всі ті гидкі штучки, яких ти мене навчав і які, напевне, вичитав у якійсь книжці. Ні, край. Я покінчила з тобою, покінчила з коханням. З твоїм мерзенним коханням. Ех, ти, письменник!

— А ти шльондра. Набожна шльондра.

— Не обзивай мене. Бо я теж знаю для тебе певне слово.

— Ну гаразд, гаразд.

— Ні, зовсім не гаразд. Погано, і то дуже. Якби ти був добрим письменником, я б, можливо, терпіла те все. Але я бачила, який ти заздрісний, дріб'язковий, як ти міняєш свої переконання залежно від моди, як ти людей у вічі вихваляєш, а позаочі гудиш. Я на все це надивилася, і з мене досить. І сьогодні ще, на довершення всього, — ця Бредлі, ця багатійка, ця хтива, розпусна відьма. О ні, з мене досить. Я все робила — і доглядала тебе, і догоджала тобі, і дбала про тебе, і готувала для тебе, і мовчала, коли ти цього хотів, і сміялася, коли ти цього хотів, і віддавалася тобі, як ти хотів, та ще й удавала, ніби мені це подобається, і терпіла всі твої лютощі, і сцени ревнощів, і підлі вихватки, але тепер я ставлю крапку.

— Отже, тепер ти хочеш розпочати все з початку з п'яничкою професором?

— Він справжня людина. Він добрий і чуйний, і мені з ним хороше. Ми належимо до одного кола, ми маємо спільні інтереси, яких тобі не зрозуміти. Він схожий на мого батька.

— Він п'яниця.

— Він п'є. Але мій батько теж пив. І мій батько ходив у вовняних шкарпетках і ввечері влаштовувався в кріслі, клав ноги у вовняних шкарпетках на стілець і читав газету. А коли ми хворіли на дифтерію, він нас доглядав. Він був котлярем, і руки в нього були порепані, й він любив битись, як був напідпитку, й умів битись, як був тверезий. Він ходив до церкви, щоб втішити матір, і на Великдень причащався заради неї і заради господа бога, але більше заради неї, і він був членом профспілки, і якщо він коли й зраджував матір, вона про це не знала.