Розділ «ЗЕЛЕНІ УЗГІР'Я АФРИКИ»

Стояв сірий мокрий ранок. Дощ ущух, але над землею завис туман. На солонці ми побачили, що він затоплений водою, а довкола — хоч би слід. Ми обнишпорили мокрі чагарі й вийшли на рівнину, сподіваючись виявити слід на мокрій землі і по цьому сліду вийти на куду. Та марно. Ми перетнули дорогу й рушили вздовж кущів, обходячи відкрите болітце. Я сподівався зустріти носорога, але в той час, як нам знай траплялися великі купи свіжого кізяку носорога, після дощу не з'явилося жодного сліду. Одного разу ми почули кліщоїдів і, піднявши голови, побачили, як ці птахи, швидко лопочучи крильми, летіли на північ над густим чагарником. Ми зробили велике коло, але нічого не знайшли, крім свіжих слідів гієни й самиці куду. М'Кола показав мені невеликий Череп куду з одним чудовим і довгим крученим рогом, що застряг у стовбурі дерева. Другий ріг ми розшукали в траві, і я повернув його на місце — вставив у отвір в черепі куду.

— Шенці,— знов сказав М'Кола й зобразив, ніби натягує лука. Череп був зовсім чистий, і тільки в порожніх рогах зібрався якийсь слиз, що нестерпно смердів. Вдавши, що не чую смороду, я простяг роги Геррікові, а той незворушно передав їх Абдуллі. Абдулла зморщив свого приплюснутого носа й похитав головою. Роги й справді огидно смерділи. М'Кола і я засміялись, але з обличчя Герріка не сходив незворушний доброчесний вираз.

Я подумав, що непогано б проїхатись дорогою, виглядаючи куду й спиняючись біля кожної підозрілої галявини. Тож ми сіли в машину й поїхали. Але даремно ми обнишпорювали все. Тим часом зійшло сонце і дорога ожила: нею пішли подорожні — одні в білій одежі, інші й зовсім голі, тож ми вирішили поверну-

лгися до табору. По дорозі зробили зупинку й підкрались іще до одного солонцю. Там ми помітили антилопу-палу, її шкура здавалася червоною, де сонячні промені, пробиваючись крізь листя, рсявали її. Довкола було повно слідів куду. Ми позарівнювали їх і поїхали далі.

Біля табору ми побачили над собою хмару сарани, що летіла да захід, і все небо мерехтіло, мов кадри зі старого кінофільму, тільки не сірі, а червонясті. Нам назустріч вийшли Мама й Старий. Вони були вкрай розчаровані: на табір не впало жодної краплини дощу, тож вони сподівались, що ми повернемось не з порожніми руками.

— То мій колега-літератор поїхав?

'— Так, — відповів Старий. — Він подався до Хандені.

— Він говорив зі мною про американських жінок, — сказала Мама. — Бідний Тато, а я ж була певна, що тобі сьогодні пощастить. Клятий дощ!

— То що він говорив про американських жінок?

— Що вони жахливі.

— Він міркує досить розсудливо, — зауважив Старий. — А те-«пер розповідайте, як вам велося сьогодні.

Ми всілися під тентом, і я розповів їм про події дня.

— То був вандеробо, — зробив висновок Старий. — А вони кепські стрільці. Атож, не поталанило вам.

— А як на мене, то один із бродячих тубільців, що йдуть із дуком і стрілами дорогою. Він набачив солонець, а звідти стежкою дістався до другого.

— Навряд. Ті носять свої луки й стріли для самозахисту. Вони не мисливці.

' — Хто б то не був, а справу нам зіпсував.

— Одне слово, не пощастило. А тут іще й дощ. Я поставив Дозорців на обох пагорбах, але вони нічого не бачили.

— Ну, в нас іще є завтрашній день. То коли нам треба від'їжджати?

— Післязавтра.

— От клятий тубілець!