Розділ «ЗЕЛЕНІ УЗГІР'Я АФРИКИ»

— Я пОшлю його з Деном по чорних антилоп, — мовив Старий. — Адже так було домовлено: перший, хто вб'є куду, йде по чорних антилоп.

— Справді.

— А тільки здобудете свого куду ви, відразу рушаємо слідом за ними.

— Чудово!

Частина третя

НЕВДАЛЕ ПОЛЮВАННЯ

РОЗДІЛ ДЕСЯТИЙ

Здавалося, ніби все це відбувалося цілий рік Ірому. І ось тепер, спечного полудня, після того як я підстрелив десарку, ми їдемо на солонець, марно згаявши п'ять днів спершу на тому солонці, де поталанило Карлові, потім серед високих низьких пагорбів й, урешті, на рівнині,— на додачу до всього, Нам зіпсував полювання ваговоз отого австріяка. І я весь час пам'ятав, що до від'їзду залишається два дні. М'Кола також пам'ятав це, — тепер ми полювали як рівні й не дивились один до одного зверхньо; нас непокоїло тільки одне — брак часу — та ще досада, що не знаємо місцевості й залежимо від провідників, які всілися нам на шию.

Наш водій, Камау, був з племені кікуйю; цей тихий чоловік років тридцяти п’яти в старій коричневій сукняній куртці, ви-юйнутій якимсь мисливцем, у штанях з великими й уже протертими латками на колінах та вкрай заношеній сорочці якось умудрявся виглядати ошатним. Скромний і тихий, Камау був чудовий водій; і ось зараз, коли ми з хащів виїхали на голу пустельну рівнину, я подивився на нього, такого чепурного в старій, застебнутій англійською шпилькою куртці; скромність Камау, приязнь і вправність викликали в мене захват, і я згадав, як він мйло не вмер від пропасниці за нашої першої подорожі; мене це ЇОді злякало тільки тому, що ми могли залишитися без водія. Тепер же його смерть за будь-яких обставин була б для мене куди важчою втратою. І тут же, відігнавши цю зворушливу думку про далеку й малоймовірну смерть Камау, я почав думати про те, Що залюбки увігнав би Девідові Герріку дробу в зад, коли він корчить із себе великого слідопита, а тоді подивився б на вираз його обличчя. Саме тієї миті ми зігнали другий табун цесарок. М'Кола простяг мені рушницю, але я заперечливо похитав головою. Він завзято закивав і мовив: «Добре! Дуже добре!» — а я наказав Камау їхати далі. Це збентежило Герріка, й він виголосив Цілу промову: «Хіба нам не потрібні цесарки? Ось вам і цесарки. Кращих не знайдете!» Та я думав про інше: за спідометром до солонцю лишалося зо три милі, і я не збирався полохати антилоп стріляниною, як ото автомашина австріяка налякала КУДУ саме тоді, коли ми чигали на нього в засідці.

Ми вийшли з машини біля купки миршавих дерев милі за ®ід солонців і рушили піщаною дорогою до першого солонця Що лежав на галявині ліворуч від стежки. Десь із милю ми рухалися тихо, розтягтись вервечкою — попереду грамотій Абдулла, за ним я, а за мною М'Кола й Геррік. Далі дорога розгруз-ла. Там, де глину вкривав тонкий шар піску, стояли калюжі, і було видно, що тут пройшла злива і далі дорога така сама багниста. Я не відразу збагнув, у чому річ, але Геррік розкинув руки, глянув на небо й люто вишкірив зуби.

— Недобре, — прошепотів М'Кола.

Геррік заговорив на повний голос.

— Цить, поганцю! — просичав я й приклав пальця до губів. Та він торочив так само голосно, вказуючи то на небо, то на розгрузлу від дощу дорогу, а я тим часом шукав у словнику слово «замовкнути». Так і не знайшовши його, я затулив йому рота тильним боком долоні, й аж тоді він ошелешено замовк.

— М'Коло! — мовив я.

— Га? — озвався він.

— Що він казав?

— На солонці недобре.

— А-а.

То он воно що. А я вважав, що дощ допоможе слідопитам.

— Коли був дощ? — спитав я.