Розділ «ЗЕЛЕНІ УЗГІР'Я АФРИКИ»

— Нічого, в долині він уполює сернобика й заспокоїться, — зауважив Старий. — Невдача гнітюче подіяла на нього.

Карл схвалив наш задум, за яким ми мали перебратись на нове місце, а він вирядитись по м'ясо.

— Як скажете, — відповів він. — Згоден геть з усім.

— Трохи постріляє — повеселішає,— мовив Старий.

— Ми вб'ємо носорога. А потім ви. Хто вб'є перший, вирушить у долину на сернобика. А може, вполюєте сернобика ще завтра, коли підете по м'ясо.

— Як скажете, — повторив Карл. Він з гіркотою згадував оті нещасливі вісім днів, коли в спекоту видирався на пагорби, вставав удосвіта, а вертав уже поночі, полюючи на дичину, що її суахільську назву ніяк не міг запам'ятати, ходив із слідопитами, котрим не довіряв, їв наодинці, не мав співрозмовника, а дружина, з якою не бачився вже три місяці, була за дев'ять тисяч миль; цікаво, як там його собака та як там на роботі, і де вони в дідька подівались, ті антилопи, невже він схибив, коли стріляв, але ні, не могло такого бути, ніколи не схибиш у справді відповідальну мить, певно, що ні — він у це твердо вірив, а що, коли він розхвилювався і все-таки схибив, і чому це хто-зна-відколи немає листів, тільки ж провідник сказав, що то конгоні, атож, усі вони так сказали… Але нам він і словом не прохопився про це, а тільки мовив: «Як скажете» — якимсь аж розпачливим голосом.

— Ну ж бо, веселіше, хлопче, — мовив я.

— А я і так веселий. З чого це ви взяли?

— Випийте.

— Не хочу пити. Хочу куду, — дідько б його вхопив!

Згодом Старий зауважив:

— А я гадав, він упорається сам, якщо ніхто не буде квапити й смикати його. Але все обійдеться. Він молодець.

— Треба, щоб хтось чітко вказував йому, що саме робити, й водночас не заважав йому, не сіпав його, — сказав я. — Для нього найбільша мука — стріляти при людях. Він не такий задавака, як я.

— Він звалив леопарда на диво гарним пострілом, — докинув Старий.

— Двома, — уточнив я. — Другий був такий же влучний, як і перший. Чорт забирай, він чудово стріляє. Утре носа будь-кому з нас. Але він нервує, а я його підганяю і дратую цим ще дужче.

— Так, часом ви до нього надто прискіпливі,— погодився Старий.

— Але ж він добре знає мене. Знає моє ставлення до нього. Він не ображається.

— І все ж, гадаю, з нього будуть люди, — сказав Старий. — Головне бути впевненим у собі. Адже він справді влучний стрілець.

— Ще б пак! Він поклав найкращого буйвола, найкращого водяного козла й найкращого лева, — визнав я. — Йому нема чого нарікати.

— Найкращого лева вбила мемсаїб, друже. Затямте собі.