Розділ «ЗЕЛЕНІ УЗГІР'Я АФРИКИ»

Він усміхнувся.

— Піга конгоні м’узурі.

«Піга», — гарне слово. Воно звучить так само, як «вогонь!» або ж вигук «влучив!». «М'узурі», що означає «добре», «чудово», «краще», спершу звучало для мене, як назва одного з наших штатів, і не раз під час переходів я складав речення на суахілі зі словами «Арканзас» і «М'узурі»; тепер це слово стало звичним, не вирізнялось, як чужомовне, стало таким самим простим і звичайним, як і інші слова мови суахілі, і мені вже не здавалися дивними й потворними розтягнені мочки вух, племінні шрами чи то воїни зі списами. Племінні шрами й татуювання видавалися мені природними, ба навіть гарними прикрасами, і я жалкував, що не маю таких. Мої шрами не йшли ні в яке порівняння з їхніми: були неправильні, невиразні, а то й просто нагадували рубці! Одного я мав на лобі, і часом мене питали, чи я, бува, не вдарився об щось головою. Зате Друпі мав показні шрами під вилицями та інші, рівні й гарні, на грудях і на животі. Я саме думав, що один тільки шрам у мене ще так-сяк: на підошві правої ноги, що нагадував вирізьблену різдвяну ялинку, і об нього швидко протиралась шкарпетка. Аж тут ми зігнали пару болотних антилоп. Ці відбігли ярдів на шістдесят, спинившись під деревами, і тільки-но стрункий граційний самець повернувся, я вистрелив і влучив йому в бік якраз над лопаткою. Він підстрибнув і дременув геть.

— Піга, — зауважив Друпі, усміхнувшись. Ми обидва чули, як ляснула куля.

— Куфа, — мовив я. — Він убитий.

Коли ми підійшли до нього, він лежав на боці, серце його шалено стукотіло, хоч з усього видно було, що він мертвий. Друпі не прихопив мисливського ножа, а я мав тільки складаного. Я намацав пальцями серце біля передньої ноги, чуючи, як воно б'ється під шкурою, й устромив туди ножа, але лезо було коротке й лише відштовхнуло серце. Я відчував під пальцями пружне й гаряче биття серця, відчував, як лезо впирається в нього, повернув ножа, навпомацки перерізав артерію, й гаряча кров бризнула мені на пальці. Випустивши кров, я заходився потрошити антилопу своїм складаним ножем, хизуючись перед Друпі: дочиста вибрав нутрощі, вийняв печінку, обережно вирізав жовчний міхур, поклав печінку на жмуток трави, а поряд — нирки.

Друпі попросив у мене ножа: тепер він хотів показати свій хист. Вправно розрізав і вивернув шлунок, викинув із нього траву, добре витрусив його, тоді поклав у нього печінку та нирки й, відтявши ножем гнучкий прутик з дерева, під яким лежала антилопа, зшив ним шлунок і то так, що вийшла гарна торбинка, куди можна було класти й усі інші ласощі. Потім вирізав палицю, почепив на її кінець торбинку за шов і перекинув палицю через плече — точно так, коли я ще був малий, носили в носовику свій скарб волоцюги, зображувані на рекламі мозольного пластиря «Блу Джей». То був чудовий спосіб, і я вже уявляв, як покажу його колись Джонові Стайбу у Вайомінгу, а він усміхатиметься своєю ніяковою усмішкою глухого (в Джона доводилося жбурляти камінням, щоб спинити його, коли зареве олень), і я знав, що він скаже. А скаже він ось що: «їй-богу, Ернсте, це діло».

Друпі вручив мені палицю, зняв із себе шмат тканини, що заміняв йому одежу, обв'язав ним тушу антилопи й завдав собі на спину. Я хотів допомогти йому, пропонуючи на мигах зрізати гілляку, почепити на неї антилопу й понести вдвох, але Друпі волів нести сам. Отак ми й вирушили до табору — я з торбинкою з шлунка антилопи на кінці палиці через плече й рушницею за спиною, а Друпі, весь зрошений потом, заточуючись під тушею, попереду. Я став умовляти його підвісити антилопу на дереві, а потім прислати по неї носіїв, і ми вже були поклали її в розвилку дерева. Та коли Друпі зрозумів, що я ладен навіть кинути антилопу, аби тільки він не підірвався, то знову завдав тушу на плечі, і отак ми дістались до табору, де тубільці довкола багаття голосно зареготали, побачивши у мене через плече торбинку зі шлунка.

Саме таке полювання було мені до вподоби. Ніяких поїздок у машині — скрізь тільки пішки, нерівна місцевість замість гладеньких рівнин, тож я був цілком задоволений. Я тяжко перехворів і тепер з радістю відчував, як щодень прибуває сила. Я був дуже схуд, зголоднів за м'ясом, а зараз без усякої шкоди для себе міг їсти все, що завгодно. Щодня з мене потом виходило все, що я випивав з друзями біля вечірнього багаття, в спеку я лежав у затінку дерев під повівами прохолодного вітерцю, читав книжку і радів, що не треба нічого писати і що о четвертій годині знову йдемо на полювання. Я навіть листів не писав. Єдина справді люба мені істота — не рахуючи дітей — була тут зі мною, тому мені не хотілось ділитися враженнями з тими, що були далеко, хотілося просто жити цим життям, бути цілком щасливим і відчувати приємну втому. Я знав, що влучно стріляю, і пишався цим, почував себе добре, безтурботно і впевнено, що набагато приємніше переживати самому, аніж чути від когось.

Ми вирушили одразу ж після третьої години, щоб на четверту дістатись до нашого пагорба. Але тільки близько п'ятої ми нарешті побачили першого носорога, коли він, вайлувато перевалюючись на своїх куцих ногах, перейшов пагорб саме там, де ми вперше помітили його звечора. Потім він зайшов у ліс неподалік від місця, де вчора билися два носороги. Ми рушили туди; спустившись з пагорба й перетнувши зарослий видолинок, ми пішли вгору крутим схилом до акації з жовтим цвітом, що була нам за позначку місця, де носоріг зайшов у ліс.

Ідучи отак на акацію проти сильного вітру, що гуляв схилом, намагався ступати якомога повільніше і підклав під капелюх носовичок, щоб піт не заливав окулярів. Я знав, що, можливо, за мить треба буде стріляти, й тому сповільнював крок, щоб не викликати надмірного серцебиття. При полюванні на великого звіра, — якщо мисливець бачить, куди стріляє, і стріляє влучно, — похибки бути не може, хіба що засапається від бігу чи сходження на крутий схил, або ж у нього розіб'ються чи запітніють окуляри, а напохваті немає ганчірки чи паперу, щоб їх протерти. З окулярами найбільше мороки, і я звичайно мав при собі чотири носовички, і перекладав їх з лівої кишені до правої, коди вони просякали потом.

Ми обережно наближались до акації з жовтим цвітом, як ото мисливець наближається до перепелиного виводка, перед яким собака зробив стійку, але носорога там уже не було. Обходили все узлісся, там видніло повно слідів і свіжого посліду, та носорога не було. Сонце сідало, почало сутеніти, а ми ходили вздовж і вшир лісистим схилом, сподіваючись знайти носорога на якійсь галявині. Коли геть споночіло, щоб стріляти, Друпі раптом зупинився й припав до землі. Пригнувшись, він показував рукою вперед. Підповзши до нього, ми побачили двох носорогів, великого й маленького, що стояли по груди в кущах навпроти, по той бік неглибокого видолинка.

— Самиця з малям, — пошепки мовив Старий. — Стріляти не можна. Дайте я хоч роздивлюся на її ріг. — І з цими словами він узяв у М’Коли бінокль.

— Вона бачить нас? — спитала Мама.

— Ні.

— Далеко від нас?

— Ярдів за п'ятсот.

— Боже, ну й велика! — прошепотів я.

— Так. Велика самиця, — погодився Старий. — Цікаво, а де ж самець? — Старого охопило радісне збудження. — Тільки надто темно, стріляти можна хіба що зовсім зблизька.

Повернувшись до нас задом, носороги спокійно паслися. Здається, ці тварини ніколи не ходять повільно. Вони або біжать, або непорушно стоять на місці.