Розділ «ЗЕЛЕНІ УЗГІР'Я АФРИКИ»

— А ми з ним завжди попросту, коли разом.

— Бачу, а от я його дуже поважаю. Правда ж, він чудовий?

— Так, але йому не доводиться читати книжок, написаних жінкою, якій він допомагав друкуватись і яка закидала йому, що він заздрісний.

— Сама вона заздрісна й зловмисна. Тобі ні в якому разі не слід було допомагати їй. Дехто такого ніколи не простить.

— Просто прикро, що весь талант пішов на злобу, безглуздя й самовихваляння. Справді, страшенно прикро. І прикро, що ти не здогадувався, яка вона, поки вона не зійшла на пси. А знаєш, що найцікавіше: вона не вміла писати діалогів. То було жахливо. Вона вчилася цього з моїх книжок і використала в своїй книжці. Так вона доти ніколи не писала. Вона не могла простити мені, що навчилася цього в мене, і боялася, що помітять, звідки воно в неї, тож і стала на мене нападати. Смішні то були наскоки. Але, слово честі, вона була-таки чудова, поки не стала честолюбною. Отоді вона б тобі сподобалася.

— Можливо, але навряд, — відказала Мама. — А нам весело, скажи? Без усіх отих людців.

— Ще й як, чорт забирай! Відколи себе пам’ятаю, у мене що не рік, то веселіший.

— І хіба ж не чудовий містер Джексон?

— Так, він чудовий.

— О, як приємно чути, що ти це кажеш. Бідолашний Карл.

— Чому?

— Бо він тут без своєї дружини.

— Справді,— погодився я. — Бідолашний Карл.

РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ

Назавтра вранці ми знову вирушили попереду носіїв угору і вниз через пагорби глибокою, зарослою лісом долиною, потім угору і вниз через довгий схил, порослий густою, чіпкою травою, усе вперед, угору і вниз, час від часу перепочиваючи в холодку під деревами і знов крокуючи вперед, угору і вниз, насилу прокладаючи стежку крізь високу траву під пекучим сонцем. Обливаючись потом, ми всі п'ятеро йшли вервечкою: Друпі й М'Кола з важкими рушницями, обвішані торбами, баклагами й фотоапаратами, Старий і я, теж з рушницями, а за нами — мемсаїб, що наслідувала ходу Друпі, в капелюсі набакир, страшенно задоволена прогулянкою і рада, що чоботи не муляють. Нарешті ми добулися до акацієвого гайка над ущелиною, що тягся смутою від гребеня далі схилом до води; тут ми поприставляли рушниці до дерев і прилягли в холодку під їхнім густим шатром. Мама витягла з торби книжки, й поки вона й Старий читали, я пішов ущелиною до струмка, що стікав зі схилу, де знайшов свіжі лев'ячі сліди й чимало проходів, прокладених носорогами в густій траві, що була тут вище людського зросту. Знемагаючи від спеки, я піднявся назад піщаним дном ущелини й, з полегкістю прихилившись спиною до стовбура, почав читати «Севастопольські оповідання» Льва Толстого. То одна з його ранніх книжок, у ній гарно описувався бій, де французи беруть редут, і я замислився про Толстого й про ту велику перевагу, яку дає письменникові воєнний досвід. Війна — одна з найважливіших тем і, звичайно, така, коли найважче писати правдиво, і письменники, котрі не бачили війни, із заздрості до своїх досвідченіших колег, прагнуть применшити важливість теми, виставити її, як щось потворне, ба навіть як плід хворобливої уяви, а тим часом це справді незамінний досвід, якого вони не набули. І тут у мене зринули спогади про Севастопольський бульвар у Парижі, про те, як я їхав додому велосипедом зі Страсбурга в дощ та які слизькі були трамвайні колії, як було їхати по маслянистому слизькому асфальті та бруківці серед вуличного руху; згадав, як ми тоді мало не оселилися на бульварі Тампль, — перед очима постала та квартира, умеблювання, шпалери, — але натомість найняли мансарду в павільйоні на вулиці Нотр-Дам-де-Шан у дворі, де був тартак (і раптові завивання циркулярок, запах тирси, крона каштана над дахом, а на нижньому поверсі — божевільна жінка, як ми цілий рік сиділи без грошей, оповідання одне за одним верталися поштою назад крізь щілину в воротях тартака разом з короткими відмовами, в яких їх ніколи не називали оповіданнями, а тільки анекдотами, нарисами, contes [60] тощо, їх уперто не хотіли брати й ми харчувалися цибулею і пили кагор з водою), і я згадав, які були гарні фонтани на площі Обсерваторії (переливчаста рябизна на бронзових кінських гривах, бронзових торсах і плечах, зеленавих під тоненькими струменями води) та як у Люксембурзькому саду — там, де найкоротша алея до вулиці Суффло, — поставили погруддя Флобера, того, в кого ми вірили, кого любили беззастережно, тепер важкого, камінного, як і личить кумирові. Він не бачив війни, зате бачив революцію і Комуну, а революція — це ще краще, якщо не стаєш фанатиком, бо всі говорять однією мовою. І громадянська війна — найкраща з воєн для письменника, най-довершеніша. Стендаль бачив війну, і Наполеон навчив його писати. Тоді він учив усіх, тільки ж ніхто більше не навчився. Достоєвський став Достоєвським після заслання до Сибіру. Несправедливість виковує письменників, як кується меч. Я питав себе: а от якби Тома Вулфа було заслано до Сибіру або на острів Тортугас, чи з нього вийшов би письменник і чи стало б це для нього достатньою спонукою, щоб він позбувся свого багатослів'я і засвоїв почуття пропорції? Може, так, а може, й ні. Він завжди видавався сумним, як і Карнера. Толстой був невисокого зросту. Джойс середнього, і він довів себе до сліпоти. Я згадав той останній вечір, — я п'яний з Джойсом, і він цитує з Едгара Кіне «Fraîche et rose, comme au jour de bataille» [61]. Ні, я, здається, щось плутаю: коли ми бачились, він продовжував розмову, перервану за три роки перед тим. Приємно було бачити в наш час великого письменника.

Я прагнув тільки одного: працювати. Мене не дуже обходило, як воно все вийде. Я більше не сприймав свого життя серйозно, будь-чиє життя — так, а тільки не своє. Інші прагнули того, чого я не хотів, але я знав, що всього того доб'юсь, якщо працюватиму. Праця — ось те одне і єдине, що давало мені задоволення, а як я живу — то діла не стосується, я житиму, де і як мені заманеться. Тут, де я живу тепер, мені дуже подобається. Тут, в Африці, небо краще, ніж в Італії. Дідька лисого! Найкраще небо в Італії, Іспанії і в Північному Мічігані восени, і восени ж — над Мексіканською затокою поблизу Куби. Краще небо ще можна знайти, але не країну.

Чого я зараз хотів — то це знову повернутися до Африки. Ми ще не покинули її, але, прокинувшись уночі, я лежав, слухав її — звуки й уже тужив за нею.

От і зараз, дивлячись через прогалини між верховіттям дерев на небо, де вітерець гнав білі хмари, я так палко любив Африку, що був невимовно щасливий, ніби після обіймів коханої, коли, спустошений, ти відчуваєш, що воно ось-ось знову наповнить Ігебе, і ось воно знову полонило тебе, і ти ніколи не зможеш володіти всім до решти, але те, що є,— твоє, а тобі хочеться більшого, жадаєш мати його й жити ним, володіти знову й довіку жити цим нібито тривким завжди, яке кінчається так раптово; і спиняється час, іноді зовсім завмирає, ти знову чекаєш, 4їюки він почне свій плин, а він усе бариться. Але ж ти не самотній: якщо ти коли-небудь справді кохав жінку щиро й не-вдавано, то й вона тебе завжди кохатиме; байдуже, куди вона піде від тебе й кого покохає,— тебе вона кохатиме найдужче. *Гож якщо ти коли-небудь так любив жінку або країну, то ти іцасливий, а що ти колись помреш — те байдуже. Зараз, в Африці, я прагнув пізнавати її дедалі більше, мене цікавило все: зміна пір року, дощі, коли нема як мандрувати, невигоди, якими розплачуєшся за те, що ти справді тут, назви дерев, тварин і птахів, аж до найдрібніших; я хотів вивчати мову й неквапом блукати по країні. Я любив природу змалку: природа завжди краща від людей. Я здатен відчувати прихильність лише до небагатьох людей водночас.

Мама спала. На неї, сплячу, приємно було дивитися; вона спала спокійно, згорнувшись клубочком, як тваринка, і нічим не виказувала отієї безживної закляклості, як Карл, коли спав. І Старий спав спокійно, але я відчував, що його душі тісно в тілі. Тіло вже ніби було не по ньому. З літами воно змінилося — трохи потовщало, трохи втратило попередні обриси, трохи обрезкло, під очима віддимались капшуки, але всередині він залишався молодий, стрункий, ставний і міцний, як і в ті дні, коли Полював на левів під Вамі; тепер уві сні він лежав переді мною такий, яким Мама бачила його завжди. М'Кола і вві сні лишався старим — без минулого і без таємниць. Друпі не спав: він сидів цавпочіпки і виглядав наших носіїв.

Ми побачили їх ще вдалині. Спершу над високою травою виткнулись ящики, тоді вервечка голів, потім носії зійшли в уло-гощійу, і тільки де-не-де проти сонця виблискував кінчик списа; далі вони піднялися на плоскогір'я, і я побачив вервечку людей, Що наближалися до нас. Вони взяли надто ліворуч, і Друпі помахав їм рукою. Коли вони підійшли і почали ставати табором, Старий попередив їх, щоб не здіймали шуму, й ми зручно розташувались у кріслах під тентом і розмовляли перед обідом. Надвечір пішли на полювання, але ніякої дичини не побачили. Назавтра вранці пішли знову і знов нічого не побачили, надвечір— те саме. То були цікаві прогулянки, однак — без наслідку. Вітер уперто віяв зі сходу, місцевість перетинали, підступаючи до самого лісу, коротенькі пасма пагорбів, і якби ми тільки перейшли через них, вітер відразу поніс би наш запах, насторожуючи дорогою всіх тварин. Надвечірнє сонце засліплювало очі, а коли воно врешті сідало за пагорби, на рівнину по цей бік спадала густа тінь і то якраз тоді, коли носороги виходили з лісу: отож уся місцевість на захід була ввечері не придатна для полювання, а там, де ми могли полювати, не траплялося дичини. М'ясо принесли носії, яких ми послали до Карлового табору. Вони доставили розрубані на шматки туші газелей і антилоп-гну; припале пилом м'ясо висохло на сонці, і носії збуджено метушились біля багать, смажачи м'ясо на прутиках. Старий дивувався, куди подівалися всі носороги. Що не день вони траплялися рідше, і ми розмірковували, чого б це: може, вони пасуться вночі при повному місяці й вертають до лісу вдосвіта чи, може, до них дійшов наш запах, або вони почули нас і тому ховаються? Я висловлював усілякі припущення. Старий піддавав їх сумніву з властивою йому дотепністю, часом вислуховуючи їх із чемності, а часом з цікавістю — як, скажімо, припущення щодо місяця вповні.