Розділ «ЗЕЛЕНІ УЗГІР'Я АФРИКИ»

— Куди мені воювати, — відповів Старий. — Де ж той лобуряка з віскі.— І блазнювато загукав тоненьким фальцетом: — Кей-ті! Агов, Кей-ті!

— Купасі,— тихо, але наполегливо повторив Моло.

— Я дуже стомився.

— Мемсаїб купасі,— з надією мовив Моло.

— Зараз іду, — сказала Мама. — А ви швидше допивайте своє віскі. Я зголодніла.

— Купасі,— суворо мовив Кейті до Старого.

— Сам купасі,— огризнувся Старий. — Одчепись.

Кейті відвернувся, і на його осяяному вогнищем обличчі майнула посмішка.

— Ну гаразд, гаразд, — примирливо мовив Старий. — То вип'ємо по одненькій? — спитав він мене.

— Можна й ще по одненькій, — відповів я, — а тоді вже будемо купасі.

— Купасі бвана М'Кумба, — сказав Моло.

Мама підійшла до вогню в своєму голубому халаті й високих протимоскітних чоботях.

— То йдіть уже, — сказала вона. — А коли скупаєтесь, вип'єте ще. Тут гарна тепла й мулиста вода.

— От причепились, — зауважив Старий.

— Пам'ятаєш, як ми полювали на баранів, а в тебе злетів капелюх і мало не впав на барана? — спитав я у Мами: під дією віскі я перенісся думками у Вайомінг.

— Іди вже купасі,— відповіла вона, — а я тим часом перехилю чарочку.

Назавтра ми встали вдосвіта, поснідали й подалися нишпорити по узліссю та глибоких видолинках, де до схід сонця Друпі бачив буйволів. Але їх уже не було й сліду. Ми ще довго ходили, та так і повернулись до табору ні з чим і вирішили послати автомашини по носіїв, а самі йти пішки туди, де сподівались знайти воду в руслі річки, що витікала десь на гірському схилі — трохи далі від місця, де звечора ми бачили носорогів. Там, ближче до гори, ми думали стати табором, щоб звідти обстежувати нові місця на узліссі.

Ваговози мали привезти Карла, який досі самотньо полював на куду. На нього, здається, напала нудьга, чи відчай, чи те й те «разом; наступного дня він міг би вирушити в долину Ріфт — роздобути м'яса й пополювати на сернобика. А якби ми вистежили гарного носорога, то відразу б сповістили його. Вирішили в дорозі стріляти в носорогів тільки при зустрічі з ними, щоб передчасно не сполохати їх, до того ж у нас кінчалося м'ясо. Носороги, видно, страшенно полохливі,— я ще у Вайомінгу пересвідчився, як ляклива дичина кидає зручні для полювання місця — невелику або й середніх розмірів рівнину чи то смугу пагорбів — після перших же пострілів. Старий порадився з Друпі, ми розробили план дій і послали Дена з ваговозами — вербувати носіїв.

Під вечір вони привезли Карла, його спорядження і сорок мбулусів, гарних тубільців з пихатим вождем — єдиним серед них у шортах. Карл змарнів, зблід, у очах проглядали втома й майже розпач. Він вісім днів полював на куду, вперто вистежував дичину серед пагорбів і не міг ні до кого й озватися по-англійському; за всі ці дні вони бачили тільки двох самиць куду та ще сполохали одного самця, не досяжного для кулі. Провідники казали, що бачили й другого самця, але Карл подумав, що то конгоні, чи то йому здалося, ніби вони сказали йому, що то конгоні, й не вистрелив. Він неабияк лютився на них через це, а взагалі полювання вийшло невдале.

— Я не бачив у нього рогів. Не вірю, що то був самець, — казав Карл. Полювання на куду стало тепер для нього болючою темою, тож ми її більше не зачіпали.