Розділ «ЗЕЛЕНІ УЗГІР'Я АФРИКИ»

— Ні, я схибила. Навіщо ти дуриш мене? Дай мені просто втішатися перемогою.

У всякому разі, М'Кола довго не визнавав мене. Поки Мама не використала свою ліцензію цілком, вона була його улюблениця, а ми просто люди, що лізуть не в своє діло, заважаючи Мамі полювати. Та коли її ліцензія вийшла і вона вже більше не ходила на полювання, М'Кола зовсім втратив цікавість до неї. А коли ми почали гасати за куду й Старий щоразу залишався в Таборі, посилаючи Чаро з Карлом, а М'Колу зі мною, то М'Кола втратив повагу до нього. Звичайно, тільки на якийсь час. М'Кола був зброєносцем Старого, його почуття до нас були сьогодні такі, а завтра інші і тільки після довгого часу спільних; переживань могли стати більш постійними. Однак у наших стосунках щось уже змінилося.

Частина друга

ПОЧАТОК ПОЛЮВАННЯ

РОЗДІЛ ТРЕТІЙ

Це було ще тоді, коли з нами полював Дру-пі, невдовзі після того як я, перехворівши, вернувся з Найробі і ми з Друпі вирядились пішки до лісу пополювати на носорогів. Друпі був справжній дикун з важкими повіками, що майже закривали очі, з досить-таки величною поставою, гарний мисливець і досвідчений слідопит. Йому будо десь так років тридцять п'ять, з одежі він носив тільки шматок тканини, зав'язаний на плечі, та ще подаровану якимсь мисливцем феску. І завжди мав при собі списа. М'Кола носив старий американський військовий кітель кольору хакі з двома рядами гудзиків — цей кітель призначався Друпі, але той довго не з'являвся, і кітеля йому не дісталось. Старий двічі привозив його Друпі, аж поки М'Кола сказав: «Віддай його мені».

Старий віддав йому кітеля, і відтоді М'Кола не знімав його. Той кітель, пара шортів, пухнаста вовняна шапочка й плетений армійський светр, який він надягав, коли прав кітель, — ото була й уся одежа М'Коли, поки він не прибрав до рук мою непромокальну куртку. Взутий він був у сандалі, вирізані зі старих автомобільних покришок. У нього були стрункі, гарні ноги з міцними литками, як у Бейба Рута, і пригадую, як же я здивувався, коли він зняв кітель і я побачив його старече тіло. Воно виглядало, як ото на фотографіях Джефріза й Шаркі в літньому віці: потворні в'ялі біцепси й запалі груди.

— Скільки ж років М'Колі? — спитав я Старого.

— Та, певно, за п'ятдесят, — відповів Старий. — У нього в тубільній резервації дорослі діти.

— А які в нього діти?

— Самі ледарі. Він не може дати їм ради. Ми якось узяли одного носієм, але той ні на що не здатний.

М'Кола не йочував заздрощів до Друпі. Він розумів, що йому далеко до нього: Друпі куди вправніший мисливець, спритніший і догадливіший слідопит, і взагалі на все мастак. М'Кола захоплювався Друпі, як і всі ми, й ніколи не забував, що дістав його кітель. Він був носієм, перш ніж став зброєносцем і почав полювати з нами; він вважав, що ми з ним полюємо як рівні, а Друпі керує ловами.

Гарне то було полювання. Першого дня ополудні ми відійшли милі з чотири від табору по глибокому сліду носорога, що тягнувся серед трав'янистих пагорбів між невисокими, схожими на занехаяні садові, деревами, прямому та рівному, наче його прсь клав інженер, із фут завглибшки. Ми звернули зі сліду, де він пірнув в улоговину між пагорбами, схожу на висохлий зрошувальний рів, видерлись, обливаючись потом, на невеликий, але крутий пагорб, сіли перепочити, прихилившись спинами до схилу, й заходилися оглядати в бінокль місцевість. То була гарна зелена рівнина, під узгір'ям густо поросла лісом, вкрита пагорбами й поперетинана руслами кількох річок, що витікали з лісу на горі. Де-не-де смуги лісу спускалися до підніжжя, і ми сподівались, що саме десь там і вийде носоріг. Якщо дивитись з порослої лісом гори вниз, то видно було річки й горбастий схил, що поступово переходив у рівнину, вкриту бурою, випаленою сонцем травою, а ген через рівнину темніла долина Ріфт та виблискувало озеро Маньяра.

Ми лежали на схилі пагорба, пильнуючи, чи не з'явиться носоріг. Друпі сидів навпочіпки на протилежному схилі, пильно вдивляючись у далину, а М'Кола присів нижче нас. Зі сходу віяв прохолодний вітрець, женучи по траві хвилі. Небом густо пливли великі білі хмари, а високі лісові дерева на схилі гори стояли так щільно і були такі ряснолисті, що, здавалося, можна ходити по їхніх кронах. За горою зяяла ущелина, далі синіла лісом ще одна гора.

До п’ятої години ніде нічого не було видно. Потім простим оком я нагледів темну цятку, що пересувалася краєм долини до смуги лісу. В бінокль я побачив, що то носоріг; маленький здаля, але чіткий, весь червоний у променях надвечірнього сонця, він швидко біг схилом, нагадуючи рухами жука-плавунця. Далі з’явилося ще три, темні в тіні дерев; два з них стали битися біля кущів, йдучи один на одного з низько нахиленими головами. У бінокль вони здавалися зовсім малими, і поки ми на них дивилися, почало смеркати. До ночі ми б не встигли зійти з пагорба, перетнути долину й видертися по крутому схилу, щоб підійти до них на рушничний постріл. Тож ми повернули до табору, обережно ступаючи, зійшли схилом у темряві, намацали ногою слід і рушили ним, кривуляючи між темних пагорбів, поки серед дерев побачили багаття.

Весь той вечір ми були вкрай збуджені: ще б пак, адже бачили аж трьох носорогів укупі! А рано-вранці під час сніданку прийшов Друпі й сказав, що менше ніж за дві милі від табору на узліссі пасеться стадо буйволів. Ми мерщій подалися туди, ще відчуваючи в роті смак кави та лососини, перейняті отим ранковим хвилюванням, від якого сильніше калатає серце. Тубілець, якого Друпі залишив наглядати за буйволами, показав, де вони перейшли глибокий яр і дісталися до лісової галявини. Він сказав, що в стаді з дванадцять голів, і серед них — два великісамці. Ми обережно пішли звіриними стежками, розсуваючи! ліанй; там і тут траплялися сліди та купи свіжого посліду, але хоч ми заходили все далі в ліс, надто густий для полювання, і зробили велике коло, буйволів не було видно. Тільки раз ми почули крики кліщоїдів і побачили, як вони пролетіли, — ото й усе. В лісі було багато носорожачих слідів та куп посліду, але ми бачили тільки зелених лісових голубів і мавп; коли ми вибралися з хащів, то були по пояс зарошені, а сонце вже підбилося високо. День стояв жаркий, вітер іще не знявся, і ми розуміли, що носороги та буйволи, які поночі виходили з лісу, тепер знов позаходили в хащу перепочити в холодку.

Мої супутники повернулися до табору, де лишалися Старий і М'Кола. У нас вийшло м’ясо, і я вирішив походити трохи з Дру-пі, сподіваючись щось уполювати. Я вже одужав від дизентерії, й мені було приємно блукати серед невисоких пагорбів, блукати просто так, навмання, а принагідно й пополювати, щоб роздобути м’яса. До того ж мені подобався Друпі, подобалося дивитись, як він ходить. А він ходив перевальцем, легко переставляючи ноги, й мені подобалося дивитись на нього, відчувати траву під м'якими підошвами черевиків та приємну вагу рушниці, яку я тримав за шийку приклада, поклавши ствол на плече; сонце тим часом припікало, зрошуючи мене потом і швидко висушуючи росу на траві. Та ось війнув прохолодний вітрець; здавалось, ми йшли покинутим садом десь у Новій Англії. Я відчував, що знову можу влучно стріляти, і чекав нагоди, щоб здивувати Друпі своєю вправністю.

З вершини пагорба за якусь милю від нас ми побачили двох конгоні [59], жовтих на тлі узгірка, і я знаком показав Друпі, що треба йти за ними. Ми рушили вниз і в видолинку вигнали водяних козлів — самця і двох самиць. Як я вже знав, водяний козел — єдина місцева дичина, не придатна для іркі, та й перед тим я вполював куди кращого представника цієї породи. Я прицілився, але оскільки пам'ятав про його неїстівне м'ясо, то не вистрелив, і він зник з очей.

— Не стріляєш, куро? — спитав Друпі мовою суахілі.— Думі суна — хороший звір.

Я, як міг, пояснив йому, що вже вбив раніше кращого за цього і що його м'ясо не годиться їсти.