Розділ «ЗЕЛЕНІ УЗГІР'Я АФРИКИ»

— Чого це вони такі червоні? — спитала Мама.

— Бо викачались у глині,— пояснив Старий. — Нам треба квапитися, поки ще не зовсім смеркло.

Сонце вже зайшло, коли ми вийшли з лісу й побачили внизу під схилом пагорб, звідки в бінокль спостерігали за носорогами. Треба було зійти вниз, перетнути долину й вертати додому шляхом, яким і прийшли, однак з дурного розуму ми вирішили пройти узліссям по схилу. І ось так поночі, тримаючись цього прямого маршруту, ми рушили через глибокі підступні виярки, що здаля видавалися гайками, ковзались, чіплялися за ліани, спотикалися, лізли вгору і знову сповзали дедалі нижче, потім з неймовірним зусиллям знов видиралися по схилу, а ліс повнився нічними звуками, чувся хрипкий рик леопарда, що полював на бабуїнів, я боявся змій і в пітьмі з острахом торкався кожного підозрілого корінця чи гілочки.

Навкарачки ми перетнули дві глибокі ущелини, а тоді при місяці перебралися через довгу й страшенно круту відногу гори; ми рухалися вервечкою, здиралися обережно й повільно, крок за кроком чіпляючись за виступи й підтягуючись на високому стрімкому схилі, страшенно потомлені, насилу тягнучи важкі рушниці — і так аж до гребеня, де полегшено зітхнули. Перед нами розкинулась залита місячним сяйвом рівнина; потім ми знову йшли вниз, угору й прямо через невисокі пагорби; ми падали від утоми, але попереду вже блимали вогні, й нарешті ми вступили до табору.

І ось я сиджу біля вогню, кулюся від вечірньої прохолоди зі склянкою віскі з содовою і чекаю, коли брезентова ванна на чверть наповниться гарячою водою.

— Купасі, бвана.

— Чорт забирай, більше я вже не зможу полювати на гірських баранів, — озиваюсь я.

— А я і досі не могла, — відказує Мама. — Це все ви мене силували.

— А ти дряпаєшся по горах краще за будь-кого з нас.

— Як ви гадаєте, Старий, ми зможемо ще коли-небудь полювати на гірських баранів?

— Не знаю, — відповів Старий. — То вже, мабуть, як вийде.

— їзда на оцих клятих машинах просто нестерпна.

— Якби робити такий перехід щовечора, то й незчулися б, як днів за три пройшли б весь шлях.

— Атож. Але я все одно боятимуся змій, хоч ми ходитимемо отак щовечора цілісінький рік.

— Згодом твій страх мине.

— Ніколи, — відповів я. — Я їх боюся нестямно. Пам'ятаєте, коли я, не помітивши вас за деревом, торкнувся вашої руки?

— Ще б пак, — відповів Старий. — Тоді ви відскочили ярдів на два. То ви справді т&к боїтеся змій чи тільки вдаєте?

— Страшенно боюся. Відколи пам'ятаю себе.

— Та що це з вами сьогодні, хлопці? — спитала Мама. — Поговоріть краще про війну.

— Ми вкрай потомилися. А ви воювали, Старий?