Розділ «ЗЕЛЕНІ УЗГІР'Я АФРИКИ»

— А сьогодні навіть поруч із Карловим куду мої виглядають непогано, — озвався я. Атож, як не дивно, але це було так. Я примирився з Карловим куду і радів, що він його вполював. Справді, всі три пари рогів були гарні. І то які здоровенні!

— Я радий, що вам полегшало, — сказав Старий. — Мені теж легше.

— Повірте, я справді радий, що Карл уполював його, — щиро мовив я. — А з мене досить і того, що я здобув.

— У кожного з нас іще діють первісні інстинкти, — зауважив Старий. — І дух суперництва побороти просто несила. Він псує все на світі.

— А я його позбувся. Тепер уже все гаразд. Знали б ви, яка була цікава подорож.

— Ще б пак!

— Скажіть-но, Старий, а що це за звичай у тубільців, тиснучи руку, тягти за великий палець?

— Це означає, що вони ніби визнають вас кровним братом. А хто тягнув вас за палець?

— Усі, крім Камау.

— Та ви просто молодець, чорт забирай! — мовив Старий. — Ви стаєте серед них своєю людиною. Скажіть-но, а правда, Що ви такий уже неперевершений слідопит і мисливець на птахів?

— Ідіть к бісу!

— І М'Кола тяг вас за палець?

— Так.

— Ти ба! — мовив Старий. — Ходімо покличемо маленьку мемсаїб і поснідаємо. Хоч, правду кажучи, я ще ніби й не голодний.

— А я голодний, — відказав я. — Від позавчора не мав і ріски в роті.

— Ну, пиво напевно пили?

— Звичайно, пив.

— А пиво — теж їжа, — сказав Старий.

Ми покликали мемсаїб і Карла й гуртом весело поснідали.

Через місяць Мама, Карл і його дружина — вона приєднала-до нас у Хайфі — сиділи на осонні біля кам'яної стіни на іберезі Тіверіадського озера, снідали, пили вино й дивилися на Гагар. Пагорби відкидали тінь на воду, таку тиху та непорушнуе