Розділ «26»

— Підтримати? Більшої маячні ще ніколи не чула. Луїзо, ти ще зовсім дитина. Ти ще нічого не бачила, нічого не досягла. Ти навіть не в’являєш, які це буде мати для тебе наслідки. Ісусе Христе! Та як ти зможеш спати, згадуючи, що йому зробила? Ти допоможеш людині померти. Ти хоч розумієш це? Ти допоможеш Віллові, тому чарівному, розумному юнакові померти.

— Я спатиму вночі. Довіряю Віллові, він знає, що саме для нього буде краще. Але от найгірше — це втратити можливість обрати це рішення, стати безпорадним.

Я подивилася батькам прямо у вічі, я дуже хотіла, щоб вони мене зрозуміли.

— Я не дитина. Я кохаю його. І не покину самого. Я не знесу того, що не там, не з ним, і не знаю, що… що він… — ковтала я сльози. — Я їду. Не потрібне мені ваше розуміння чи підтримка. Сама зараджусь. Я їду до Швейцарії, і байдуже, що ви обоє скажете на це.

У маленькому передпокої запанувала гнітюча тиша. Мама дивилася на мене, наче не розуміла, хто я така. Я хотіла підійти ближче до неї, у сподіванні, що вона мене зрозуміє. Проте щойно я ступила крок уперед, вона відійшла назад.

— Мамо, я в боргу перед Віллом. Я йому винна. Хто, на твою думку, скерував мене до того коледжу? Як ти думаєш, хто надихнув мене розвиватися, подорожувати, хотіти чогось більшого від життя? Хто змінив мій світогляд, мої роздуми про все на світі? Навіть мою думку про саму себе. Вілл. За останні шість місяців я прожила більше, зробила більше, ніж за всі свої 27 років. І якщо він хоче, щоб я поїхала до Швейцарії — я поїду. Так, поїду! І най діється що хоче.

Знов коротка мовчанка.

— Вона як тітка Лілі, — тихо промовив тато.

Ми всі визирались одне на одного. Тато з Триною метали одне на одного погляди, неначе чекаючи, хто з них заговорить. Але тишу перервала мама.

— Якщо ти поїдеш, Луїзо, можеш не повертатися, — вилетіли, як камінчики, слова.

Я, приголомшена, подивилася на маму. Її погляд був непохитним. І, бачачи мою реакцію, вона, здавалося, ставала ще невблаганнішою. Між нами неначе раптом виросла стіна, якої раніше не було.

— Мам.

— Я серйозно. Це нічим не відрізняється від убивства.

— Джозі…

— Це правда, Бернарде. Не буду в цьому брати участі.

Пам’ятаю, в той момент я завважила, що Катрина була невпевнена, як ніколи доти. Бачила, як татова рука схопила мамину, чи то щоб заспокоїти, чи докорити — не можу сказати. У голові в мене стало порожньо. А потім, не тямлячи, що роблю, я повільно спустилася сходами та підійшла до вхідних дверей. За секунду моя сестра вже йшла за мною. Кутики татових вуст опустилися, наче він намагався стриматися. Він повернувсь до мами та поклав руку їй на плече. Її очі пильно вдивлялися в його лице, знаючи, що він збирався сказати.

А потім він жбурнув Трині свої ключі. Вона впіймала їх одним рухом.

— Ось, — сказав він, — виходь через задні двері, через садок місіс Доерті. Там бери фургон. Тебе не помітять у фургоні. Якщо виїдеш зараз, а на дорозі не буде заторів, то встигнеш.

— Ти хоч розумієш, до чого це все йдеться? — покосилась на мене Катрина, коли ми дещо скинули швидкість на автостраді.

— Ні.