Розділ «26»

Вона пройшла повз мене в коридор. Коли я відступилася трішки, щоб дати їй дорогу, вона легенько взяла мене за плече, дуже легенько. Наші погляди зустрілися, у неї проступили сльози, на якусь мить вона навіть перестала бути собою. А потім вийшла.

— Ходімо, Джорджино, — звернулася до доньки, завваживши, що та навіть не зрушила з місця.

Джорджина повільно підвелася та мовчки вийшла, усім своїм виглядом показуючи небажання це робити.

І ми залишилися вдвох.

Вілл був у напівлежачому положенні, він міг спостерігати за краєвидом через вікно ліворуч, де тоненькою цівкою з фонтана весело протікав струмочок чистої води під поміст. На стіні в поганій рамі висіла репродукція горгоній. Пам’ятаю, що в голові мені крутилася думка, що не хотілося б у свої останні години споглядати таке жалюгідне видовище.

— Отож…

— Ти ж не збираєшся…

— Я не збираюся вплинути на твоє рішення.

— Якщо ти тут, це означає, що ти приймаєш мій вибір. Це єдине, що я все ще можу контролювати після аварії.

— Знаю.

Так воно й було. Він знав це, і я знала. Більше я нічого не могла вдіяти. Чи ви хоч уявляєте собі, як це важко — нічого не говорити? Коли кожен твій атом напружується в бажанні зробити протилежне. Я намагалася нічого не говорити цілу дорогу від аеропорту, і це мене вбивало. Я кивнула. Коли нарешті почала говорити, мій голос звучав тихо й надламлено. Випливала лише єдина фраза, яку я могла з безпечністю озвучити:

— Я за тобою скучила.

Після неї він трішки розслабився.

— Підійди.

Коли я стала в нерішучості, він повторив:

— Ну ж бо, будь ласка, осюди, на ліжко, сядь біля мене.

І тоді я усвідомила, що на його лиці проступило справжнє полегшення. Він був радий мене бачити, він про таке ніколи не говорив, але він справді зрадів. І я заприсяглася собі, що зроблю те, про що він мене прохав. Цього він хотів.

Я лягла на ліжко поруч із ним і обійняла його. Поклала свою голову на його груди, всім своїм тілом відчуваючи його легкий подих. Я відчувала, як Віллові пальці легенько потискують мою спину, відчувала його теплий подих у своєму волоссі. Я заплющила очі, вдихаючи його аромат, той самий дорогий запах кедрів. Цей запах відчувався, незважаючи навіть на лікарняну свіжість палати з легким запахом дезінфікувальних засобів.

Я взагалі старалася ні про що не думати. Я просто намагалася бути, намагалася увібрати в себе чоловіка, якого, як я поступово усвідомила, кохала, намагалася закарбувати те, що лишалося в ці останні хвилини. Я мовчала. А потім почула його голос. Я була настільки близько до нього, що коли він говорив, здавалося, ця слабка вібрація проходила крізь усе моє тіло.

— Ну, Кларк, — промовив він, — скажи щось хороше.